|
|
|
Досвід ветеранів завжди потрібен |
|
|
| |  Глава українського оборонного відомства Атолій Гриценко
призначив Віталія Раєвського радником Міністра оборони України на громадських
засадах. Про роботу у цій іпостасі, успіхи, здобутки, сьогодення та майбутнє
українського війська йшлося в розмові кореспондента "Народної армії"
із славетним генералом.
- Інститут радників Міністра оборони України спершу нагадував так звану
"райську групу", яка за часів колишнього Союзу перетворилась у такий
собі клуб за інтересами і слугувала притулком для маршалів та генералів, які
випали з кадрової обойми. Вітер перемін не оминув і ці структури?
| |
| | - Як на мене, то паралелі проводити немає сенсу. Є велика різниця між
Радянською Армією та Збройними Силами України. Дійсно за часів Союзу ті
генерали, які відслужили встановлені терміни служби, знаходились у тій самій
"райській групі" на посадах інспекторів, радників Міністра оборони
тощо. Ці люди здебільшого займались написанням мемуарів. Вони у війська не
їздили. А на їхні поради мало хто звертав увагу. Вони також виступали перед
школярами, студентами, тобто займались здебільшого військово-патріотичним
вихованням молоді.
Зараз питання стоїть по-іншому: максимально ефективно використати досвід тих
офіцерів та генералів, які з тих чи інших причин нині не в строю. До прикладу,
я у Збройних Силах з 17-ти років. В строю був до 49 років. Навчання у
військовому училищі, академії імені Фрунзе та Генерального штабу безпосередня
участь протягом двох років у бойових діях в Афганістані у ролі командира
з'єднання дає мені підстави сподіватись, що моя теоретична підготовка, досвід,
практична служба, яка у пільговому підрахунку сягає 42-х років, дозволяє
сподіватись, що в разі потреби я зможу словом та ділом допомогти Міністру
оборони Анатолію Гриценку в цей складний час. Відчуваю, що ще щось корисне можу
зробити для держави. Адже потенціал свій в повній мірі ще не використав.
Сподіваюсь покласти цеглину у справу будівництва та розвитку Збройних Сил. Під
час служби в українському війську з 1992 - по 1998 рік, мені довелось приймати
безпосередню участь у створенні аеромобільних військ, бути свідком як будуються
та розвиваються Збройні Сили України. Я один із авторів Програми партнерство
заради миру. Побував у багатьох країнах на спільних навчаннях. Ця тема теж мені
добре знайома. Вона сьогодні актуальна як ніколи. Мільйони ветеранів, як, до речі
і мій батько, після закінчення самої кровопролитної війни, сподівались що це
остання війна в історії людства. Проте життя внесло свої корективи. Так нашим
співвітчизникам у повоєнний період довелось брати участь ще у 20 війнах та
збройних конфліктах на територіях інших держав. Тому нам потрібно, як казали в
давнину, порох у порохівницях сухим тримати. Нині з'явились нові загрози.
Набирає обертів страшна війна, ім'я якій - тероризм. І загалом необхідність
мати мобільні, потужні Збройні Сили для нашої держави не зникла. Хочеться
сподіватись, що керівництво держави та Міністерства оборони завершить розпочаті
реформи у Збройних Силах та виведе їх на рівень європейських стандартів.
- З різних причин, перш за все економічного характеру, належним чином не
проводилась мобілізаційна підготовка, мало приділялося уваги
військово-патріотичному вихованню молоді. У занедбаному стані робота з
ветеранами Збройних Сил щодо використання їх бойового досвіду. Мене, як
професійного військового ця робота приваблює.
- Участь підрозділів та частин у миротворчих операціях - це надзвичайно важлива
сфера діяльності Збройних Сил України. Ця бойова робота пов'язана з ризиком для
життя. Тому вона потребує ґрунтовної підготовки та ретельного навчання. Адже не
є таємницею, що наші миротворці нині опинились на передовій боротьби з
терористами, з якими свого часу Вам довелося воювати в Афганістані, де кілька
десятків років тому засвітився терорист №1 - Бен Ладен. З огляду на це
напрошується запитання: що потрібно нині зробити, щоб звести до мінімуму втрати
наших миротворців?
На моє переконання на сучасному етапі, попри криваві уроки, ще недооцінюється
сутність войовничого ісламського екстремізму. Що це таке, я мав неодноразово
переконатись на власні очі. Рани тому свідченням. Я знаю не за чутками про їх
жорстокість та фанатизм. На моє переконання наших миротворців, яким випаде на
долю приймати участь у приборканні спалахів військових конфліктів у
"гарячих точках", необхідно ретельно готувати до служби в
екстремальних умовах. На жаль іноді лише під час смертельної загрози розумієш,
що ціна поту на полігоні - життя людини в реальному бою.
- В руслі нашої розмови, будь ласка, докладніше, Віталію Анатолійовичу, про
участь українських військовослужбовців у миротворчих операціях.
- Миротворчість - це славна сторінка, яку солдати та офіцери Збройних Сил
вписали в історію незалежної України, але за великим рахунком така діяльність
не притаманна армійським структурам. Гадаю доцільніше, щоб цією справою
займалися підрозділи МВС, Міністерства надзвичайних ситуацій, та іноді
Державної прикордонної служби. Миротворцям доводиться стіною стояти між двома
ворогуючими сторонами, охороняти адміністративні та політичні заклади,
перевіряти документи на чек-пойнтах, супроводжувати конвої тощо. Але
миротворчість не впливає на підвищення бойового потенціалу Збройних Сил. Саме
тому вважаю потрібно серйозно замислитись над тим, чи варто займатись цією
справою саме Міністерству оборони.
- Проте, як тут не пригадати, що у свій час до Косова, коли конфлікт досяг
апогею, росіяни направили десантні частини та підрозділи.
- Тоді так склалася політична ситуація. Отже що було під рукою у Москви із
боєготових частин, те й кинули на Балкани. Тут скоріше всього можна говорити
про велику політику, а не розмірковувати про підготовку та проведення звичайної
миротворчої операції.
- Але ж пам'ятаєте, що навіть нескладний марш напередодні відправки нашої
бригади до Іраку виявив серйозні прогалини у підготовці підрозділів та
організації матеріально-технічного постачання військ.
- На це можу сказати, що підготовка молодих водіїв завжди має завершуватись
500-кілометровим маршем. Це аксіома. Інша справа, що останніми роками, за браку
коштів, пального про це у штабах та військах стали забувати. До того ж нагадаю,
що бойова техніка - не музейні експонати. Якщо у підрозділі скороченого складу
техніка стоїть рік. два ... без руху, то вона з часом перетворюється у
пофарбований та вишикуваний під лінійку металобрухт. Як мінімум раз у два роки
потрібно проводити відмобілізування особового складу, що б хоча з пунктів
постійної дислокації ця техніка доїхала своїм ходом до району зосередження. В
такий спосіб можна до речі перевірити і стан техніки без ризику отримати
"вантаж -200".
- Але ж за класикою жанру слідом за миротвочими підрозділами в регіон рано чи
пізно мають прийти підприємці.
- Беззаперечно, встановлення миру це надзвичайно важливе завдання.
Проте це лише перший крок. Далі як за вказівкою маяка – економічна стабільність
в регіоні. Так для Німеччини нові джерела постачання нафти на Близькому Сході
не менш важливі, ніж для України. Проте попри давні дружні відносини із таким
потужним союзником по НАТО, як США, Берлін всіляко відтягував вступ до
антиіракської коаліції. На моє переконання це перш за все зумовлено тим, що
нині в Німеччині проживає кілька мільйонів мусульман, а це саме по собі спрощує
організацію та проведення масових терористичних актів у цій країні.
- Подібна ситуація склалася і у Франції.
- Саме так. Гадаю на майбутнє і Києву під час прийняття відповідальних рішень
необхідно враховувати усі аспекти та брати до уваги загрози, які несе людству
войовничий ісламський екстремізм.
- І все таки участь українських військовослужбовців в миротворчих операціях,
особливо під прапором ООН, окрім політичних дивідендів для держави, має ще й
економічний зиск.
- Це так. Проте, як на мене, до "гарячих точок", якщо буде така
нагода, краще направляти техніку та озброєння. Перш за все йдеться про
спеціальні інженерні машини, транспортні літаки, вертольоти, автомобілі.
Постачання зброї та військової техніки, тим більше її продаж, справа вигідна.
Проте не менш вигідна справа готувати їхніх фахівців, які б обслуговували та
ремонтували цю техніку, у наших навчальних закладах.
Гадаю екіпажі та обслугу потрібно набирати у тих країнах, куди направлятиметься
ця техніка і за кошти міжнародних організацій готувати їх на наших базах. До
речі в Радянському Союзі, так і поступали. Де тільки тоді не було радянських
радників. Вони допомагали освоювати та застосовувати озброєння та військову
техніку своїм союзникам. За тих часів спеціалістів з африканських країн,
Латинської Америки, найвіддаленіших куточків Азії готували здебільшого у
навчальних закладах та спеціальних центрах на теренах колишнього Союзу.
Окремі аспекти цього досвіду, як на мене, і зараз заслуговують на увагу.
Особливо, якщо зважити на те, що з деяких африканських країн українські солдати
та офіцери повертаються з букетом страшних хвороб, з якими наші медики не
знають навіть як і боротись. Звісно, що гроші можна і потрібно заробляти, але
для цього обрати оптимальні .варіанти. Якщо є надлишкове озброєння та військова
техніка, то чому б їх не продати. Усі розвинені країни світу торгують цим
специфічним товаром і ми маємо право це робити. Якщо наведемо лад у цій сфері,
то і в політичному і фінансовому плані ми будемо лише вигравати.
- Як все таки зробити більш ефективною роботу інституту радників при Міністрі
оборони України?
- Так повелося, що наказам про звільнення, як мечем, ми відсікаємо офіцерів від
Збройних Сил. А вони є носіями безцінного, часто бойового досвіду. Тому, в моїх
планах ініціювати проведення конференції, під час якої ознайомити офіцерів
запасу та у відставці з новинками озброєння бойової техніки, тактикою їх
застосування та надати можливість їм поділитися бойовим досвідом з тими, хто
нині в строю. І в такий спосіб намітити ефективні шляхи реформування Збройних
Сил. На моє переконання офіцери запасу не можуть бути осторонь реформ. Адже в
разі потреби вони мають зайняти місце в строю. Тому нам потрібно разом думати
як створити мобільні, потужні Збройні Сили. Переконаний, що у цьому середовищі
ми знайдемо людей у яких за душею є раціональне зерно. В такий спосіб ми
обов'язково закриємо білі плями, які є або ж з часом з'являться в ході
реформування українського війська.
Дозволю нагадати, що уже після Другої світової війни наші співвітчизники брали
учать в двадцяти війнах та військових конфліктах. Без перебільшення скажу, що
ціну цьому досвіду важко скласти. На пам'яті операція "Анадирь", коли
величезну кількість ракет, літаків, комплексів ППО та іншої потужної бойової
техніки вдалося непомітно завезти на Кубу. Це ж дійсно унікальний досвід, коли
на 85 кораблях в стислі терміни з 4-х портів колишнього Союзу вдалося
переправити та розгорнути угруповання військ. Так, беззаперечно, американці
щось знали, про щось здогадувались. Так лише через ЗО років Анатолій Грибков,
на той час начальник головного оперативного управління Генерального штабу
Збройних Сил Радянського Союзу на зустрічі в США розповів як насправді воно
було. Для американців це виявилося цілковитою несподіванкою, і вони були
шоковані тим, що тоді прогавили передислокацію такої кількості військ. 1 я не
можу не висловити захоплення тим, як професійно було організоване приховане
управління військами, як свято тоді берегли військову таємницю: ніяких лишніх
розмов, ніяких зайвих дій.
Цим досвідом нам нехтувати не гоже. Учасники тих подій зараз живі. Більше того
багато з них мешкають в Україні. Я веду до того, що потрібно активніше
використовувати досвід ветеранів збройних сил, учасників бойових бій. Вони
готові підказати, допомогти словом і ділом в організації та проведенні навчань.
Нині в строю не так багато лишилось офіцерів та генералів, які мають досвід
організації та проведення великомасштабних навчань. Гадаю, що настав час
повернутись до практики призову військовослужбовців запасу до частин
скороченого складу на період проведення навчань. Усе це дійство, має
закінчитись повнокровними тактичними навчаннями з бойовою стрільбою на
полігоні. При цьому без усяких спрощень та послаблень, за складних погодних
умов, вночі. Адже за досвідом Вітчизняної війни та локальних конфліктів
останніх часів за належної підготовки, перемоги в нічних боях здобувались малою
кров'ю. Врешті решт ми маємо усвідомити, що армія має бути армією в повному
розумінні цього слова.
Розмову вів
Сергій ЧОРНОУС
| |
|
|
|
|
