" /> Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Факти і коментаріїї Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
 
 
 
    
 
Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
Фестивалі
Майбутнє України
 


Погода
Погода!


41057827 Відвідувачів
Міністерство оборони
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Орденские планки – ветеранам
Укрінформ
Урядовий портал
Боевое Братство
Факти і коментаріїї Надрукувати Надіслати електронною поштою
 

Сучасні війни в Афганістані.

Валерій Аблазов

Основні питання.
1.Політичні перетворення в Афганістані у ХХ-ХХІ сторіччях.
2.Події, що передували введенню Радянських військ  в Афганістан.
3.Введення Обмеженого контингенту Радянських військ  (ОКРВ) в Афганістан.
4.Бойові дії ОКРВ в Афганістані, героїзм воїнів.
5.Виведення   ОКРВ з Афганістану.
6.Трагічні наслідки афганської війни 1979-1989 рр.
7.У третім тисячоріччі Афганістан знову нагадав про себе.
8.Уроки Другої світової війни.
 
 
Тези  і  матеріали.

          1. Політичні перетворення Афганістану.   19 серпня 1919 року  була проголошена Незалежність Афганістану. У країні встановилася конституційна монархія  і главою держави вважалися королі (еміри) Аманулла (1919-1929 рр.), Надир-шах (1929-1933 рр.), Захир-шах (1933-1973 рр.).
17 липня 1973 року в Афганістані в результаті палацового військового перевороту змінилася політична система. Афганістан став називатися Республікою Афганістан (РА), а главою держави - Президент Мухаммед  Дауд.
    29 квітня 1978 року після перемоги Квітневої революції країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан  (ДРА). Глава держави об'єднав посади Голови Революційної ради,  глави уряду і генерального секретаря  ЦК  Народно- демократичної партії Афганістану. Посаду глави ДРА послідовно займали Нур Мухаммед Тараки (квітень – вересень 1979 р.), Хафізулла Амін (вересень-грудень 1979 г), Бабрак Кармаль (грудень 1979 р. – листопад 1986 р.), Наджібулла  (листопад 1986 р. – листопад 1987 р.).
 30 листопаду 1987 р. держава   знов стала називатися Республікою  Афганістан (РА). Президентом РА став Наджібулла (листопад 1987 – квітень 1992 р.).
    28 квітня 1992 року моджахеди , що перемогли , проголосили  Ісламську Державу Афганістан (ІДА). Президентом у порядку прийнятої черговості став Моджададді (квітень-червень 1992 р.). Потім ця посада перейшла до Бурхануддіна Раббані (червень 1992 р. – грудень 2001 р.).
    В період громадянської війни  в 1995 – 2001 рр. на території Афганістану таліби також проголосили свою державу, яка  отримала назву Ісламський Емірат Афганістан (ІЕА). Очолила державу Мулла Омар. ІЕА визнали   тільки три держави: Пакистан, Саудівська Аравія і Об'єднані Арабські Емірати.
    Після розгрому основних сил «Талібану» коаліційними силами, головну роль в яких виконували США, обидва державних формування, ІДА і ІЕА, перестали існувати.
    Відповідно до рішень коференції представників афганської громадськості, проведеної 25 листопаду – 5 грудня 2001 р. в Бонні під егідою ООН, була сформована Тимчасова Адміністрація Афганістану (ТАА) з терміном повноважень 6 місяців. 22 грудня 2001 року Президент  ІДА Б.Раббані  офіційно передав владу Главі ТАА Хаміду  Кармалю.
    11 червня 2002 року почала роботу Лоя джірга. Її організатори («західники») запропонували на вищу посаду держави  кандидатуру екс-короля, 88-річного Мухаммеда Захир Шаха, і його заступником – Х.Карзая.  Прихильники Б.Раббані і соратники А.Ш.Масуда («панджшерци») виступили різко проти такого варіанту. В результаті досягнутого компромісу Захир Шах   публічно відмовився від висунення на вищу посаду і Головою Перехідної Адміністрації Афганістану (ПАА) став Х.Карзай, який був наділений всією повнотою влади – Президента і Глави Уряду.
    24 червня 2002 року в Кабулі відбулася церемонія приведення до присяги ПАА і держава одержала назву Перехідна Ісламська Держава Афганістан (ПІДА).
    У січні 2004 року Лоя джірга прийняла нову Конституцію,  якій встановлена  нова назва держави – Ісламська Республіка  Афганістан (ІРА) з президентсько-парламентською формою правління. У жовтні 2004 року президентом ІРА вибраний Хамід Карзай

            2.Події, що передували введенню Радянських військ  в Афганістан. Суспільству нав'язаний стереотип: до введення військ Афганістан жив спокійним безтурботним життям, рішення на введення військ приймалося швидко, вузьким колом недієздатних керівників,  було помилковим,  війна – безглуздою, а  солдати й офіцери – не мужні люди і герої, а всього лише безсловесні жертви.   Чи  так це?
    Відносно стабільна обстановка в Афганістані тривала в період правління Захір Шаха. Він прийшов до влади в 1933 році і був відсторонений від її в 1973 році своїм родичем – Мухаммедом Даудом, що став першим президентом Афганістану. Відсторонення Захір Шаха від влади пройшло мирно, але після зміни політичного устрою держави, яка з монархії стала республікою,   загострилися внутрішні політичні процеси. Справа дійшла до збройного протистояння. На чолі антиурядових сил уже тоді стояли фундаменталісти – ісламісти  Гульбеддин Хекматиар і Бурхануддин Раббані. У 1975 році їхні загони були розгромлені, залишки відведені в Пакистан,  почали формуватися табори біженців з Афганістану і на їхній базі - більш великі збройні загони опозиції.
    У результаті загострення внутрішньополітичних процесів у квітні 1978 року до влади прийшла Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), на чолі якої стояли  Нур Мухаммед Таракі і Бабрак Кармаль. Президент М.Дауд був убитий. Ця Квітнева (Саурська – назва відповідного місяця по афганському календарю)  революція стала  каталізатором військового втручання в справи Афганістану. Активізувалися контрреволюціонери, їхні сили включали раніше створені в Пакистану загони, а істотні помилки нових революціонерів у проведенні політики  привели до росту сил опору усередині країни. У грудні 1978 року СРСР і Афганістан підписали договір про дружбу і взаємодопомогу, головну частину в ньому складала безоплатна військова допомога Афганістану. Відповідно до цього договору  в Афганістан було спрямовано нове озброєння і тисячі радників, які фактично очолили афганську армію від вищого керівництва до частин і підрозділів.  
    Широкомасштабна війна за участю Радянських військ  могла початися ще в квітні 1979 року, коли різко загострилася внутрішня обстановка в Афганістані. Рішення про введення військ було прийнято, але не було остаточно затверджене і було відстрочено. Але військові  угруповання  на кордонах з Афганістаном були істотно посилені, проведені навчання в умовах, наближених до бойових.
    У політичному керівництві Афганістану  навесні і влітку 1979 року відбулися істотні зміни, зв'язані з розколом партії на  фракції  НДПА (хальк і парчам), від влади був відсторонений Бабрак Кармаль, а до одноособової  влади  прийшов Таракі, підтриманий Аміном. Потім, у результаті інтриг, у вересні 1979 року  до влади  прийшов Амін, фізично знищивши  керівника партії і держави Таракі. У результаті внутрішньої боротьби влада Афганістану втратила довіру керівників СРСР. Надійшли повідомлення про можливу переорієнтацію політики Аміна  на зближення зі США. Ускладнилася загальна військова обстановка в регіоні: значно зросли сили опозиції, збільшилася присутність американських військ, країни НАТО 12 грудня прийняли рішення про розміщення в Західній Європі нових американських ракет «Круз» і «Першинг-2» . Радянське керівництво проводило глибокий аналіз існуючих процесів. В Афганістан були направлені кілька урядових і військових комісій, які повинні були реально оцінити військово-промисловий потенціал Афганістану, здатність його збройних сил протистояти зовнішній агресії і внутрішньої контрреволюції. Суб'єктивним фактором, що міг уплинути на ухвалення рішення про введення військ, стала відмова Аміна направити Таракі на лікування в СРСР, наступне   вбивство Таракі в жовтні 1979 року. Було здійснено кілька спроб скинення і знищення Аміну   з використанням спеціальних методів. Але усі вони виявилися безуспішними.
    Рішення приймалося на введення військ  з обмеженими задачами і термінами. Передбачалося, що війська пробудуть на території Афганістану протягом декількох місяців, максимум до одного  року, забезпечивши  зміцнення  нового  політичного  режиму.

    3.Введення Обмеженого контингенту Радянських військ  (ОКРВ) в Афганістан. Введення ОКРВ почалося 25 грудня 1979 року по двох основних наземних маршрутах: через Кушку (Туркменістан) і через Термез (Узбекистан),  а також повітряним шляхом з десантуванням на два аеродроми: Кабул і Баграм.
    Головні  військово-політичні події розгорнулися в Кабулі в другій половині дня 27 грудня 1979 року. Найбільш відомі бойові дії  по штурму резиденції Аміну – палацу  Тадж-Бек. Амін був знищений. Повідомлення про це, про початок другого етапу Саурської революції і приходу до влади  нових сил на чолі з Бабраком Кармалем було передано близько 23 години 27 грудня 1979 року. Гарячими точками Кабулу були також місця дислокації штабів ВВС і ПВО, Центрального армійського корпуса,  дивізій афганської армії, будинку Міністерства оборони, міліції, військово-навчальних закладів. Спільними зусиллями радників, яким була поставлена задача блокування керівництва, і рішучими діями десантників удалося в більшості випадків вирішити задачі без застосування зброї. Супротивник знищувався там, де не підкорявся погрозі застосування зброї.

    4.Бойові дії в Афганістані, героїзм воїнів. Бойові дії регулярних частин Радянської армії в Афганістан почалися 25 грудня 1979 року, а їхнє завершення пов’язане з виведенням військ, яке було довершено 15 лютого 1989 року.
    За цей час у бойових діях і їхньому забезпеченні взяли участь 620 тисяч радянських військовослужбовців і 21 тисяча робітників та службовців. Радянська армія в Афганістані не програла жодного бою і війська  були виведені  за наказом організовано.  
    На жаль, політичне керівництво країни не змогло повною мірою й ефективно використати завоювання і досягнення Збройних сил і в зв'язку з цим понесені втрати виявилися невиправданими.
    Усього в Афганістані в ОКРВ державні нагороди отримали 200153 чоловік, у тому числі:
Солдатів і сержантів         -    111966  
Прапорщиків                 -     19261
Офіцерів і генералів            -     66251
Робітників та службовців РА    -     2765, у тому числі жінок - 1350    
Українців                 -    40537.

Звання  Героя Радянського Союзу  було привласнено 72 військовослужбовцям, з них   - 12 українців.
В даний час в Україні проживають Герої Радянського Союзу:  Гринчак В.І., Капшук В.Д., Кучкин Г.П., Плосконос І.М., Синицький В.П., Хаустов Г.П., а також:   Головний військовий радник в Афганістані (1975-1979 р.) Горелов Л.М.,  Командуючий 40-й армією (1980-1982р.) Ткач Б.І.

           5.Виведення   ОКРВ з Афганістану. Приймаючи рішення на введення військ, політичне керівництво СРСР передбачало вивести війська через кілька місяців. Це питання обговорювалося  в лютому 1980 року на Політбюро ЦК КПРС.  Було прийняте рішення про необхідність присутності  радянських військ в Афганістану протягом  одного року для зміцнення встановленого політичного режиму і створення армії, відданої новому уряду.  Однак, це рішення не було виконано  і  Радянський Союз поступово втягся в тривалу військову кампанію.  
19 червня 1980 року  було прийняте рішення про виведення деяких військових частин з території Афганістану, застосування яких було визнано недоцільним: велика частина танкових, ракетних і зенітно-ракетних частин.  Це рішення було реалізовано. На терміни виводу військ вплинула і часта зміна керівників СРСР – Брежнєва, Андропова, Черненка. Так, у травні 1983 року було заявлено про  готовність Юрія Андропова представити восьмимісячну програму виведення військ в ООН. Після приходу до влади Черненка переговорний процес по Афганістану загальмувався і відновився тільки в 1985 році після обрання Горбачова  Генсеком ЦК КПРС. У  жовтні 1986 року  із Шинданда були виведені танковий, мотострілковий і зенітний полки, з Кундуза – мотострілковий і зенітний, з Кабулу – зенітний.  У листопаді 1986 року  була поставлена більш масштабна задача: протягом двох років здійснити виведення наших військ з Афганістану, у 1987 році  вивести 50% і в 1988 році -  останніх 50%.
14 квітня 1988 року за посередництвом ООН була підписана угода, по якій СРСР зобов'язався вивести війська в 9-ти місячний термін, починаючи з 15 травня 1988 року, протягом перших трьох місяців   вивести 50% усіх військ. На той час чисельність ОКРВ складала 100,3 тис. чоловік. Етапи виведення  ОКРВ:
-  Підготовчий етап (квітень, перша половина травня):  дрібні  підрозділи  переведені в основні пункти дислокації полків.
-    Перший етап (15 травня по 15 серпня): війська (50,2 чоловік) виведені з 12 провінцій і залишилися тільки в шести провінціях (Кабул, Парван, Баглан, Герат, Саманган, Балх).
-    Другий етап (за планом з листопада 1988 року по 15 лютого 1989 року): по  новій директиві  МО початок етапу виведення  перенесено на 15 січня  1989 року, що істотно ускладнило подолання перевалу Саланг  при виведенні  Кабульського угруповання. Однак, Шеварднадзе  наполягав на відстрочці виведення частини ОКРВ. Військовим удалося відстояти рішення на повний  вивід військ, але на це треба було більш 10 днів і тільки 27 січня 1989 року продовжилася реалізація другого  етапу.
    15 лютого 1989 року в 10.00 за місцевим часом командарм Громов Б.В., замикаючи колону військ 40-й армії по мосту в м. Термезі, символізував завершення виведення ОКРВ з Афганістану.
    Ніхто з керівництва СРСР і МО не зустрічав  40-ю армію.
    Найбоєздатніша армія ЗС СРСР розформовувалася відразу в міру виходу з Афганістану.
    Після виведення ОКРВ в Афганістані залишилися  320 військовополонених і без вісті пропалих, а також групи військових радників при вищому військовому  керівництві, які  продовжували роботу до квітня 1992 року.

           6. Трагічні наслідки афганської війни.
 Загальні безповоротні людські втрати  в Афганістані (вбиті, померлі від ран і хвороб, загибли  в катастрофах у результаті нещасних  випадків)  -  14453 чоловік,
    у тому числі:
вбито в бою   -  9511,
померло від ран   -  2386,
померло від хвороб  -  817,
загинуло в аваріях, катастрофах, у результаті нещасних випадків, покінчило життя самогубством  -  1739.
По категоріях:
генералів   -   4,
офіцерів    -   2129,
прапорщиків   -   632,
сержантів і солдатів   -   11549,
робітників та службовців   -   139.
Пропало без вісти і потрапило в полон -  417 чоловік,  119  з них були звільнені ; 97 повернулися додому, 22 живуть в інших країнах.
    Загальні санітарні втрати в Афганістану склали 469685 чоловік.
    У тому числі:
поранено, контужено, травмоване -  53753,
захворіли    -   415932.
З них:
повернуто до строю   -  455071,
звільнено за станом  здоров'я  -  11654,
померло (вони включені  в число безповоротних втрат)  -  2960.
Захворіли по категоріях:
офіцери і прапорщики   -  10287,
сержанти і солдати        -   447493,
робітники та службовці        -    11905.
З них 11654 звільнених за станом здоров'я 10751 чоловік стали інвалідами:
1-ї групи    -    672,
П-ї групи   -     4216,
Ш-ї групи  -     5863.
    Втрати техніки й озброєння:
літаків   -        118,
вертольотів  -    333,
танків         -    147,
бойових машин піхоти, десанту, бронетранспортерів  - 1314,
гармат  і мінометів   -   433,
радіостанцій і командно-штабних машин    -   1138,
інженерних машин          -    510,
автомобілів бортових і бензовозів               -    11369.
    Афганська війна залишила важкі наслідки для України. В Афганістан з України було направлено  більш 160 тисяч чоловік. Не повернулися додому з війни 3360 воїнів, з яких 3280 загинули, а 80 пропали без вісти і потрапили в полон. На сьогоднішній день в Україні живе близько 150 тис.  учасників війни в Афганістані.  З них було поранено більше 8000, 3560 стали інвалідами. У кожного з них є родина. Залишилися без синівської підтримки  1982 батька і 2729 матерів, в основному, пенсійного віку. Стали вдовами 505 молодих жінок і сиротами  711 дітей.
    Республіка Афганістан   за 4,5 роки   свого існування (з листопаду 1987 року) і за 3 роки, які пройшли після виводу радянських військ з Афганістану (з лютого 1989 року по квітень 1992 року), показала здатність держави, її озброєних сил на чолі з Наджібуллой  протистояти супротивнику, пригнічувати внутрішні заколоти, вирішувати політичні і соціальні задачі. Проте, повна відсутність виробництва власних енергоносіїв для технічних засобів армії, її авіації і сухопутних військ, привели до поразки. Як тільки Росія з 1 січня 1992 року припинила поставки палива для літаків, вертольотів, танків, бронемашин,   вони повністю втратили боєздатність.

7. У третім тисячоріччі Афганістан знову нагадав про себе. Прихід в квітні 1992 року до влади моджахедів і проголошення ними Ісламської Держави Афганістан обернулись для країни справжньою катастрофою. В результаті громадянської війни, в якій колишні союзники по опозиції ставали в різних конфігураціях непримиренними супротивниками, замість руху вперед  Афганістан був відкинутий назад в похмуре середньовіччя. У економіці з 1200 підприємств, створених до 1989 року за участю Радянського Союзу, в 1996 році їх залишилося всього  декілька десятків. Воювали Ахмад Шах Масуд і Дустум  проти Хекматіара, Хекматіар і Дустум проти Ахмад Шаха Масуда. Воювали за столицю, за міста північного Афганістану. Руйнували їх, знищували співвітчизників, економіку  і державність. В умовах загального безмежного, безконтрольного озброєння населення країни, що отримало досвід прихованого транспортування будь-яких вантажів, основною, хоча і дуже небезпечною роботою, стали вирощування і  переправлення наркотиків. «Священні воїни ісламу» перетворилися на наркокур'єрів, виправдовуючи свою кримінальну діяльність  тим, що споживачами дурману є невірні. Ісламська держава Афганістан стала центром світового виробництва і торгівлі наркотиків.  
Дикий  розгул бандитизму, відсутність  державного порядку і передбаченості у відносинах стурбувала сусідів Афганістану і, перш за все, Пакистан, який втратив найкоротший шлях в держави Середньої Азії і перспективи одержати з них по так і не побудованому трубопроводу  енергоносії. Також як і Пакистан,  турбували Іран і мільйони біженців з Афганістану,  і прикордонна дифузія розбою і насильства на їх території.
Тому поява на півдні Афганістану нової, високоорганізованої, добре дисциплінованої і озброєної нової сили - талібів було сприйнято з надією на встановлення хоч якогось порядку і припинення кровопролиття в Афганістані.
       Нове угрупування, кероване Муллою Мухаммедом Омаром, що називалася «Талібаном»  (студентами, шукачами), створено при підтримці і участі спецслужб  Пакистану, знаходила підтримку серед біженців, пуштунов, дістала освіту у релігійних учбових закладах  Пакистану. У міру просування талібів восени 1994 роки на їх сторону переходили формування польових командирів і урядових військ, вливалися тисячі добровольців.   Протягом подальших трьох місяців загони «Талібану» захопили дванадцять південних провінцій.  27 вересня 1996 року таліби зайняли Кабул
 У 1998-2001 роках під контролем «Талібану» виявилося близько  90 відсотків території Афганістану. Вони назвали свою державу Ісламським Еміратом Афганістан і столицею її став Кандагар, звідки і  керував державою Мулла Омар.  Таліби до середньовічного стану економіки додали середньовічні суспільні відносини.   Не дивлячись на те, що в 2000 році таліби заборонили  виробництво опіумного маку, транзит старих запасів наркотиків через Афганістан і з Афганістану продовжувався.
       Разом з успіхами до талібів  приходила і непокірність своїм господарям,  непокора добродійникам. Можливо, що це відбувалося і у зв'язку із зміною джерел фінансування  військово-політичної діяльності талібів (з американо-пакистанського на Аль Каїдовське). У результаті «Талібан» в Афганістані став праворадикальним релігійним і націоналістичним рухом, активно підтримуючим тероризм і міжнародні терористичні організації.
   Уроки  афганської військової історії.  Чотири попередні афганські війни (1-а афганська війна 1838-1842 рр.,   2-а афганська війна 1878-1880 рр.,  3-а афганська війна 1919 р.,  4-а афганська  війна 1979-1989 рр.)   мали загальні характерні риси:    кожній війні передувала внутрішня нестабільність;  сили вторгнення несли великі втрати при затягуванні конфлікту як у бойових діях так і при виводі військ; в результаті військових акцій встановлювався маріонетковий режим, державні органи і армія бралися на повне забезпечення зовнішніх сил; маріонеткові режими лише обмежений час дотримувалися узятих на себе зобов'язань, потім виходили з покори і обертали зброю проти своїх покровителів; періоди між війнами характеризувалися  внутрішньою міжетнічною боротьбою за владу, включаючи озброєне протиборство, а також суперництвом і боротьбою усередині одного етносу  (пуштунов) серед кланів; по результатах 2-й афганської війни  Афганістан був позбавлений права зовнішніх стосунків і в 1893 р. проведена лінія Дюранда -  південно-східна межа Афганістану з Пакистаном, яка штучно   розділила  територію  пуштунских племен і не визнається Афганістаном; по результатах  3-й  афганської війни Афганістан отримав політичну  незалежність; після 4-й афганської війни, вивіду радянських  військ  в 1989 р. і падіння режиму Наджібулли в 1992 р. послідовно руйнувалася державність Афганістану. Лідери традиционалистских і фундаменталістських угрупувань не змогли дійти до згоди і протягом 1992-1993 рр. вели безперспективну непримиренну боротьбу за владу зброєю і боєприпасами, залишеними радянськими військами.
    «Талібан» – це штучно створене за межами Афганістану рух, на який покладалися надії на встановлення керованого режиму в Афганістані.  Рух  «Талібан», підготовлене в Пакистані на міжнародні засоби, повинне було стати основою прогнозованої в своїх діях влади і в Афганістані.  Восени 1994 р. таліби почали активні військово-політичні кроки, які привели їх до влади в кабулі в 1996 р.
Підготовка терористів, найманців і бойовиків для поповнення екстремістських ісламських озброєних формувань в інших державах  почалася в Афганістані і до вторгнення талібів. Стабілізації положення в Афганістані, відновлення державності і контролю над його територією вимагало об'єктивний розвиток подій в регіоні і в світі.

    Усама бен Ладен. Афганістан і «Аль-Каїда».  Усама бен  Ладен народився в 1957 в Саудівській Аравії в сім'ї спроможних батьків. Вперше він відвідав Афганістан в 1980 році на запрошення керівника  Саудівської розвідки Турки бен Фейзала і став допомагати моджахедам. В 1982 році він заснував  базу в Пакистані. Використовуючи можливості будівельної компанії, належній сім'ї Усама бен Ладен на гроші, отримані від уряду  Саудівської Аравії і з добродійних «джерел», організував  будівництво укріплених гірських підземних комплексів в Південно-східних   районах Афганістану, в основному,  під Хостом і Джелалабадом. Укріплені комплекси включали природні гірські печери, а також вирубані спеціальні приміщення і тунелі, зчеплені  залізобетонними конструкціями. Вони були практично невразливі для артилерійських, ракетних і бомбових ударів. До 1990 року  Усама бен Ладен затвердився в безперспективності підтримки моджахедів через  безперервну міжусобну гризню їх лідерів. Він повернувся до Саудівської Аравії і створив там організацію, яка об'єднала  35 тисяч арабів – ветеранів війни в Афганістані. Ці ветерани вважалися одними з найдосвідченіших і саможертовних бійців в світі. Ця  організація отримала назву «Аль-Каїда» («База»). Вона декларувала  допомогу, підтримку і турботу ветеранам війни – членам своєї організації. Проте основним напрямом  діяльності «Аль-Каїди» стало  розповсюдження полум'я джихаду на весь світ терористичними методами.
    Усама бен  Ладен виступив різко  проти  участі озброєних сил США в рішенні проблеми Кувейту під час війни в Персидській затоці і розміщення постійних військових баз США в Саудівській Аравії. Після  конфлікту з королівською сім'єю Саудівської Аравії в 1992 році Усама бен  Ладен перебрався в столицю Судану р. Хартум і активізував діяльність створеної  їм «Аль-Каїди».  Терористичні  акти, направлені проти США, слідували один за іншим по всьому світу. В 1994 році Саудівська Аравія позбавила Усаму бен Ладена  громадянства, в наступному 1995 році суданські власті попросили його покинути країну. В травні 1996 року Усама бен  Ладен повернувся до Афганістану і влаштувався на сході країни в підземному гірському комплексі, який сам же і побудував. В серпні 1998 року практично одночасно були висаджені  посольства США в Кенії і Танзанії.  Два тижні опісля 72 крилаті ракети завдали удару по базах Усама бен Ладена в районах  Хоста і Джелалабада в Афганістані..
    В жовтні 2000 р. йеменські терористи-смертники ветерани афганської війни, підірвали есмінця ВМФ США «Коул». В період 2000-2001 рр. керівник «Аль-Каїди»  Усама бен Ладен і керівник «Талібану» Мулла Омар активізували взаємодію. У «Талібану» з'явилося джерело фінансування, а у «Аль-Каїди» – джерело поповнення  рядів організації кращими бійцями.
    9 вересня 2001 року два алжірці з Аль-Каїди вчинили теракт відносно авторитетного афганського  військового і політичного діяча, непримиренного супротивника талібів Ахмад Шаху Масуда, який  помер  від ран, отриманих  при вибуху.

     П'ята афганська війна. Антитерористична (2001-. рр.).  В другій половині ХХ століття  від одиничних терористичних актів  відбувся перехід до системного міжнародного тероризму. Терористи, маючи несумірно малий військово-економічний потенціал, використовують чинник несподіванки і непередбачуваності форм дії, фанатизм виконавців, добиваються відчутних жорстоких, ефектних результатів, які одержують широкий міжнародний резонанс.   
Для боротьби з міжнародним тероризмом як явищем і формою дії створюється антитерористична коаліція, яка характеризується конкретним складом держав – учасників коаліції. Але до теперішнього часу не можуть бути визначений конкретні межі і  суб'єкти, які входять до складу міжнародного терористичного блоку.     Міжнародні терористичні організації не мають чітко обкреслених географічних меж, державних, національних і релігійних утворень, що склалися. Фактично створюється міжнародна терористична сіть, об'єкти якої з різним ступенем легальності розміщуються і переміщаються по всьому світу, що динамічно змінюється.
Безпека миру визначається практичними кроками, які робить антитерористична  коаліція.    Боротьба з тероризмом   повинна базуватися на його профілактиці, усуненні причин і можливостей проведення терористичних актів.  Антитерористичні або    у відповідь бойові дії    повинні бути  адекватними  і розміряли.  
11.09.2001 р.    відбулася подія, яка вважалася неймовірною: був завданий удару по об'єктах державного, економічного і військового управління США. При цьому жертвами сталі мирні люди, цивільне населення.  Методи і засоби нанесення цих ударів  не були в числі прогнозованих і використані вперше, а тому способи ефективного і своєчасного захисту не були знайдені. Мир не повинен був чекати  «американської трагедії» для рішучих кроків проти міжнародного  тероризму  (невиправдане очікування).
Сучасний  міжнародний тероризм і антитерористичні дії  носять глобальний характер. Але в 2001 році об'єктом основного удару по міжнародному тероризму Сполученими Штатами Америки був вибраний Афганістан. Цій стратегічній  операції була дана назва «Непохитна свобода».
 Чи є нова, п'ята  війна в афганістані синонімом антитерористичних у відповідь дій, чи є вони адекватними і розміряли або неадекватними і не розміряли,  на  скільки  в результаті реалізації «антитерористичних заходів» зміниться військово-політична конфігурація, блокова структуризація регіону і миру в цілому  і які ж, нарешті, перспективи внутрішнього політичного і економічного  відновлення і розвитку Афганістану? На все ці питання повинен дати відповіді  час і подальші кроки світової спільноти.
    Повітряні удари  і введення військ. 7 жовтня 2001 року американські і англійські війська завдали удару по Афганістану. 15 бомбардувальників наземного базування, 25 винищувачів-бомбардувальників палубної авіації, 50 крилатих ракет з американських надводних кораблів  і британських підводних човнів були направлено на укріплені бази талібів, командні пункти, аеродроми, позиції зенітних ракет.
    В Афганістані, зруйнованому війнами ХХ століття, не було реальної  стратегічної мети і об'єктів. Але інтенсивні бомбардування території Афганістану з використанням всіх сучасних боєприпасів і засобів їх наведення продовжувалося більше півтора місяців. В результаті нерідких помилок під удари потрапляли мирні люди і їх житла.
    Першу операцію американські командос здійснили в ніч на 19 жовтень 2001 року. Загін спецназу, перекинутий з авіаносця «Китті-Хок» після виконання задачі   був евакуйовані вертольотами. Втрати склали: п'яти спецназівців були поранено при вибуху заряду, який вони самі і встановили, близько двадцяти десантників  отримали травми при приземленні, розбився пошуково-рятувальний вертоліт, загинули два члени екіпажа.  Після цього американське командування, боячись втрати, тимчасово утримувалося від приземлення наземних військ, зосередивши основні зусилля на авіаційній підтримці військ Північного альянсу і продовження бомбардування об'єктів і районів, виявлених розвідкою. У формування  Північного альянсу були направлені американські радники і офіцери ВВС і спецназу, що забезпечили наведення і целеуказание авіації.
 До початку грудня в районі Кандагара висадилися 2500 морських піхотинців 15-го експедиційного підрозділу, основна робота якого полягала в пошуку,  розгромі і знищенні баз, керівників «Аль-Каїди», її натхненника Усама бен Ладена в гірському районі Тора-бору («Чорний пил») на південь від Джелалабада у самої межі з Пакистаном.  Після завершення операції морські піхотинці були евакуйовані до місць свого постійного базування. Бойові частини США не затримувалися на території афганістану.  Цей принцип використовувався в подальших операціях. Уроки попередніх афганських воєн не пройшли дарма.  
     Афганістан після перемоги над «Талібаном»   опинився  в числі наїбіднійших країн світу: річний рівень ВВП на душу населення складає близько 200 поділ. США, а середня тривалість життя всього 40 років.  За десятиріччя воєн було убите близько 2 млн. афганців і набагато більше поранено і покалічено на все життя, що залишилося. Афганістан є також і самою замінованою країною світу: за оцінками фахівців від 5 до 7 млн. протипіхотних мін і близько 750 тисяч артилерійських снарядів і авіаційних бомб  залишається в землі.
    Перемога над талібами і припинення активної діяльності «Аль-Каїди» в 2001  році сталі результатами першого етапу операції «Непохитна свобода», яка здійснюється під керівництвом США.  Ця операція продовжується з метою протистояння загрозам, які створюються елементами злочинних структур, що залишилися, переважно в південній і південно-східній частині Афганістану.
    В грудні 2001 року на конференції  в Бонні  одночасно з рішенням про створення Тимчасової адміністрації  Афганістану на підставі резолюції Ради безпеки ООН було ухвалено рішення про формування Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ). Протягом перших 6-ти місяців  керівництво  місією здійснювала Великобританія (МССБ-1). Потім, з червня  2002 року до січня 2003 року – Туреччина (МССБ-2), а з лютого до серпня 2003 року – спільно Німеччина і Нідерланди (МССБ-3).   В серпні 2003 року відповідальність за виконання місії перейшла в НАТО. В 2005 році   МССБ  налічує близько 8 тисяч військовослужбовців з 36 країн, у тому числі зі всі 26 країн НАТО. При цьому операція МССБ з серпня 2003 року стала першою місією НАТО, яка виконується за межами євроатлантичного регіону і свідчить рішучості і здатності НАТО протидіяти новим загрозам незалежно від того, де вони виникають.
    Розширення присутності НАТО в Афганістані здійснюється  шляхом створення  Груп по відновленню провінцій (ГВП) – це міжнародні бригади, укомплектовані цивільними і військовими фахівцями, які допомагають уряду Афганістану забезпечити функціонування державної влади  на рівні провінції і створити безпечне середовище для відновлення країни. На першому етапі НАТО підлеглі п'ять ГВП, розташованих  в північних провінціях Афганістану. На другому етапі планується просування ГВП  в західні провінції. Крім того, існує також  чотирнадцять  ГВП, які діють у межах операції «Непохитна свобода» в південних і південно-східних провінціях.
    Деякі країни великої вісімки, в яку входять найбагатші країни світу і Росія, також узяли на себе провідну роль в наданні Афганістану конкретних видів допомоги при підтримці МССБ. Так, під керівництвом Японії в Афганістані здійснюється контроль за процесом демобілізації,  роззброєння  і реінтеграції (ДРР). США очолюють міжнародну діяльність по професійній підготовці Афганської національної армії. Німеччина грає ведучу роль в підготовці Національної поліції Афганістану. Італія  забезпечує сприяння проведенню судової реформи, Великобританія надає країні допомогу в боротьбі з виробництвом і торгівлею наркотиків.
    Всупереч досягнутому прогресу залишаються невирішеними деякі серйозні проблеми. Велику стурбованість викликає терористична загроза безпеки. Випадки дій  талібів і «Аль-Каїди»   на півдні і південному сході Афганістану підривають зусилля МССБ  і створюють нестабільний клімат. Торгівля наркотиками, організована злочинність і незадовільний стан місцевої інфраструктури залишаються довгостроковими проблемами як для Афганістану так і для міжнародного співтовариства, яке відновлює країну.
    Починаючи з 2001 долі в результаті проведення антитерористичної операції Сполучені Штаті  зуміли реалізувати ті задуми, що не вдалися в 1979-1989 роках:
-    під військовий контроль узята  територія Афганістану;
-    забезпечено військову присутність у середньоазіатських державах, що входили раніше до складу Радянського Союзу.

8.Уроки Другої світової війни.  Фашизм, що народився і окріпнув  в роки, що передували Другій світовій війні, створив загрозу всієї світової цивілізації.
    На протязі Другої світової війни, яка тривала  з 01.09.1939 р. по 02.09.1945 р., супротивники з метою досягнення успіхів на світовій арені формували і діяли в складі військово-політичних блоків.  Частина  позаблокових держав світу була також втягнута до подій Другої світової війни, але вплив їх участі на результати  війни  в цілому не порівняні з внеском держав  блоків. Інша частина держав світу, які формально входили до блоків, але не виявляли активності і їх внесок  в результат  війни не оцінюється  значним.
           Основу фашистського блоку держав  склали Німеччина, Італія  і Японія, які 27.09.1940 року у Берліні підписали трьохсторонній пакт. Під впливом воєнних подій склад фашистського блоку динамічно змінювався (Табліця 1). Підсумкова відповідальність була визначена міжнародними конференціями (Тегеран, 28.11.- 01.12.1943 р., Крім, 08.02. – в 11.02.1945 р.,  Берлін, 17.07. – в 02.08.1945 р., Париж, 29.07 – в 15.11. 1946 р.) і покладена на  держави, які входили до складу і зробили вагомий внесок в діяльність фашистського блоку держав: Німеччина, Японія, Італія, Болгарія, Угорщина, Румунія, Фінляндія. Сили, що сповідали і підтримували  фашизм, були і  в інших країнах.  
     Юрідічне оформлення антифашистської коаліції держав проходило в декілька етапів на підставі  двохсторонніх і багатосторонніх договорів (угод, декларацій). До подій, які прискорили  її формування, відносять: напад Німеччини на Польщу (початок Другої світової війни – 1 вересня 1939 року), напад Німеччини на СРСР (початок Великої Вітчизняної війни – 22 червня 1941 року) і нанесення Японією удару по флоту США в Перл-Харборе  -  7 грудня 1941 року (початок війни США   з Японією, Німеччиною, Італією – 8-11 грудня 1941 року). Вашингтонська декларація 26-ти держав в січні 1942 року юридично оформила объеднання націй проти фашизму, які у складі 51-ої  держави в 1945 році створили ООН.  
    На виконання угод, які були прийняті на Берлінській (Потсдамській) конференції (17.07 – в 02.08.1945 р.) Рада Міністрів Закордонних справ п’яти держав (СРСР, Великобританії, США, Франції і Китаю) визначила і Парізька конференція  (в 29.07-15.11.1946 р.)  підтвердила перелік 21 держави, які брали активну участь у війні проти ворожих держав  в Європі своїми суттєвими воєнними  контингентами:  СРСР, США, Великобританія, Китай, Франція, Австралія, Бельгія, Білоруська РСР, Бразилія, Греція, Голландія, Індія, Канада, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Українська РСР, Чехословаччина, Ефіопія, Югославія, Південно-Африканський  Союз.
В Акті про капітуляцію Японії зафіксовано прийняття умов Потсдамської декларації. Акт підписали представники держав: СРСР, Великобританії, США, Франції, Китаю, Австралії, Голландії, Канаді, Нової Зеландії.
    
Література:
Аблазов В.И.  Афганистан. Четвертая война. – Киев: РИА «Марко Пак», 2002.  -206с.
Аблазов В.И. Над всем Афганистаном безоблачное небо. – Киев: РИА «Марко Пак», 2005.  -368с.: илл.98
Богданов В.А. Афганская война: Воспоминания. – М.: Советский списатель,2005. – 320 с.
Громов Б.В. Ограниченный контингент. – Москва: ИГ «Прогрес», 1994. - 352с.
Ляховський А.А. Трагедия и доблесть Афгана. – Москва: ГПИ «Искона», 1995. - 720с.
Меримский В.А. Загадки афганской войны. – М.: Вече, 2006.- 384 с.: илл.
Таннер С. Афганістан: история войн от Олександра Македонського до падения “Талибана”/Пер. с английского С.М.Саксина.- М.: Изд-во Эксмо, 2004. – 448 с., илл.
Держава фашистського блоку Дата підписання акту про входження до фашистського блоку Дата підписання перемир'я, капітуляції
Італія 22 травня 1939 року
27 вересня 1940 року
3 вересня 1943 року
Румунія 23 листопада 1940 року 12 вересня 1944 року
Фінляндія Не підписувала офіційного акту 19 вересня 1944 року
Болгарія 1 березня 1941 року 28 жовтня 1944 року
Угорщина 20 листопада 1940 року 20 січня 1945 року
Німеччина 22 травня 1939 року
27 вересня 1940 року
8 травня 1945 року
Японія 27 вересня 1940 року 2 вересня 1945 року

Перелік
угод, декларацій, які були прийняті в 1941-1942 роках з метою формування антифашистської  коаліції  держав



-    Угода про спыльні дії  Уряду  Союзу РСР і Уряду Його Величності в Сполученому Королівстві  у війні проти Німеччини (12 липня  1941 року);

-    Угода між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Урядом Чехословацької Республіки (18 липня 1941 року);

-    Угода між Урядом СРСР і Польським Урядом (30 липня 1941 року);

-    Англо-американська декларація (Атлантична хартія) (14 серпня 1941 року);

-    Декларація Урядів СРСР на Міжсоюзній конференції в Лондоні (24 вересня 1941 року);

-    Конференція представників СРСР, Великобританії і США в Москві (29.09. 1941-01.10.1941 р.);

-    Декларація двадцяти шести держав. Вашингтон ( 1 січня 1942 року);

-    Угода між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Сполучених Штатів Америки про принципи, що приймаються до взаємної допомоги у віданні війни проти агресії (11 червня 1942 року).




Перечень
 соглашений, деклараций, которые были приняты в 1941-1942 годах с целью формирования антифашистской  коалиции  государств
-    Соглашение о совместных действиях  Правительства  Союза ССР и Правительства Его Величества в Соединенном Королевстве  в войне против Германии (12 июля  1941 года);

-    Соглашение между Правительством Союза Советских Социалистических Республик и Правительством Чехословацкой Республики (18 июля 1941 года);

-    Соглашение между Правительством СССР и Польским Правительством (30 июля 1941 года);

-    Англо-американская декларация (Атлантическая хартия) (14 августа 1941 года);

-    Декларация Правительств СССР на Межсоюзной конференции в Лондоне (24 сентября 1941 года);

-    Конференция представителей СССР, Великобритании и США в Москве (29.09. 1941-01.10.1941 г.);

-    Декларация двадцати шести государств. Вашингтон ( 1 января 1942 года);

-    Соглашение между Правительством Союза Советских Социалистических Республик и Соединенных Штатов Америки о принципах, принимаемых к взаимной помощи в ведении войны против агрессии (11 июня 1942 года).
 
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.