Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Ми розмістилися у госпітальній альтанці, і от що вони мені повідали.
Усі вони - учасники Великої Вітчизняної війни, колишні офіцери, розвідники, піхотинці - словом, саме той шанований контингент, іменований у народі шанобливими словами - солдати Перемоги. Насамперед цікавлюся, чому вони звернулися саме до мене? У Бердичеві ж є чимало штатних журналістів, які конкретно працюють на різні поважні і не дуже поважні друковані видання. "Ми вас (звичайно заочно) знаємо і читаємо вже багато років. І газета, де ви друкуєтеся, єдина, що не боїться різати правду-матку будь-якому бюрократу чи просто негарній людині, що має владу, - пояснюють ветерани.
Ну що ж, крити було нічим... І не знав у той момент, що робити після такого компліменту - тішитись чи ні.
Отже... усіх їх поєднує не тільки Перемога, одна на всіх, і за яку вони ціною не постояли. Нині усі вони практично постійні клієнти єдиного в нашому регіоні Госпіталю ветеранів Великої Вітчизняної... Один, а то і двічі на рік дідусі поспішають до госпіталю, де їх старанно лікує навчений і уважний персонал. Тут не вимагають хабарів і підношень, як де-інде. Тут – дуже кваліфіковані лікарі, тут - майже всі необхідні ліки. Зрештою, у госпіталі тепло, затишно і прекрасно годують. Яка ще районна чи міська лікарня нашої області може похвалитися такою високою оцінкою у вустах постійних пацієнтів?
Що ж так турбує колишніх солдатів?
Все те ж реформування, що вони зненавиділи ще з часів перебудови. Одні руїни залишаються після неї. "Вітер змін" у гіршому розумінні цього слова, дістався і до обласного госпіталю. Тут почали скорочувати лікарів. Причому, звільняють саме тих, кого люблять і кому вірять хворі.
Так певного часу "пішли" лікарів, яких пацієнти згадують теплими словами і сьогодні - Тамару Петрук, Леоніда Павлинова тощо.
Може, комусь вигідно, щоб ми швидше пішли з життя, - допитуються у мене співрозмовники. "До такого гіркого висновку ми прийшли після недавніх "реформ". Судіть самі: у госпіталі при одному з відділень ще в часи головлікаря Віктора Горенка організували двадцять ліжко-місць для хворих, яким потрібний фахівець-уролог. Адже простатит, сечекамінна хвороба й інші напасті мучать багатьох людей, яким за п'ятдесят. Залюбки ми, пацієнти, лікувалися в лікаря Миколи Клименка. Якщо називати речі своїми іменами, так тільки завдяки йому ми ще живемо на цьому світі. Він нас буквально з обійм смерті витягав, ми тепер ого-го, справжні орли. А так, вибачте, у туалет сходити було важко... Отож, саме його вирішили скоротити в госпіталі. Навіть наказ видали, ми отут ксерокопію для вас зробили!"
Ветерани дістають з кишені наказ. От уже дійсно, колишніх розвідників не буває! Є в наказі і "пунктик" про те, що в зв'язку з тим, що ліжко-місця урологічного профілю напівзавантажені, є сенс їх реформувати (ось воно, "улюблене" слово ветеранів) у місця для терапевтичного відділення...
Ветерани в один голос запевняли, що написане в наказі - м'яко кажучи, не відповідає дійсності. Урологічних хворих дуже багато, набагато більше, 20 передбачених ліжок, і вони частенько навіть лікуються, знаходячись у коридорі. "А наш лікар, напевно, не вміє кланятися начальству, от його і вирішили "піти".
А в наказі написали, що нас, урологічних хворих, можна лікувати й в інших лікарнях. Це там, де зараз холодно, майже не годують і де практично будь-які ліки - дефіцит... Отож, ми, ветерани Великої Вітчизняної війни, дуже просимо, щоб до нас у госпіталь приїхала комісія, але не тільки з області. Цю комісію непогано б підсилити принциповими депутатами і не корумпованими журналістами. Чому нам, ветеранам, не дають спокійно дожити відпущений нам термін на землі, чому через незрозумілі і непотрібні реформи нас позбавляють досвідчених лікарів, а тепер хочуть взагалі віддати на вірну погибель? Адже в нашому віці тільки поїздка в Житомир може стати фатальною - далеченько їхати, якщо сильно "прихопить". Будь ласка, залишіть нам у ветеранському госпіталі уролога".
- Так, синку (це вже звертаючись до мене) під час війни ми не боялися йти на кулемети, тому не боїмося, щоб ти назвав у газеті наші прізвища. Отже, записуй: Федір Шимченко, рік народження 1917, під час війни захищав Москву і Ленінград, маю 24 (!) нагороди, підполковник у відставці, Поливаний Володимир, 1926 року народження, Карпенко Іван Дем'янович, з Ємельчинского району, Григорій Іванович Винничук, 1926 рік народження, село Озерянка... Усі ми - учасники звільнення України від фашистів...
От такі відвідувачі зненацька "взяли мене у полон". Я не фахівець в галузі медицини, але, напевно, вони таки праві. Хотілося б, щоб на дідусів зглянулося високе начальство. Адже прохання їхнє об'єктивне, вони самі знають, лікарі якого профілю їм більше потрібні...