" /> Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Під знаком «афганської» долі Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
 
 
 
    
 
Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
Фестивалі
Майбутнє України
 


Погода
Погода!


41184068 Відвідувачів
Боевое Братство
Міністерство оборони
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Урядовий портал
Укрінформ
Орденские планки – ветеранам
Під знаком «афганської» долі Надрукувати Надіслати електронною поштою
ImageОлександр Бернацький  з покоління «афганців». Того, яке ще вчора не встигло попрощатися з юністю, а нині вже у когорті ветеранів-пенсіонерів. Саме у долі цих людей відбито, здається, усе, що є неповернутим боргом, незавершеним рахунком взятих зобов’язань…
За все життя й виконання військового обов’язку ветеран Афганістану  заслужив від влади обох «історичних» зрізів лише 9 квадратних метрів «общаги».
— Раніше у мене була  більш бійцівська  вдача, — розповідає про своє сьогодення Олександр. — Не зоглядівся, куди й поділась юнацька пора. А здавалось, ніби вона була ще вчора. Уже не та чуприна, не ті хвацькі парубоцькі вуса. Залишилися  спогади і  проблеми, рахунку яким, здається, немає…
Олександр Миколайович –  з корінних шепетівчан.. Закінчив школу №3, і, здавалося б, весь розпорядок подальшого життя мали скласти лише трудові сторінки у біографії. Навчався у тодішньому ДТСААФі. Працював на заводі ім. Лепсе. Оскільки у матері був єдиним сином й виховувався без батька, то за тодішнім законодавством його ратна стежка мала б оминути. Та у радянського чинодрала з того приводу були інші міркування: головне – обов’язок.
Сам Олександр  аж ніяк не шкодує, що йому в 1978-му випало одягнути армійську форму. Хоча якби сталося по-іншому, то й доля могла   піти, можливо, значно сприятливішою течіє.
Тоді за плечима вже був рік служби у ракетній частині у  Стрию, що на Львівщині. Саме повернувся з відпустки.  Навіть не встиг зняти «парадку», як всю частину підняли по тривозі. Зібралися усім особовим складом, а куди – невідомо. Це вже у дорозі з’ясували –  Афган...
Десять днів торували шлях до Термеза. Тут про зміни у ратних буднях засвідчила одразу ж інша уніформа (згодом у ДРА  видали  «афганку»). В сусідню країну з місією допомоги переправлялися через Аму-Дар’ю на понтонах.
А далі – шлях на Кабул. Одразу ж потрапили під обстріл. Одного товариша не вберегли: на місце служби прибули із загиблим у кузові автомобіля. По дорозі  спіймали двох душманів, і навіть не знали, що з ними робити далі. Це був лише кінець 1979-го — початок 1980 року, тобто ще не почався відлік першого року присутності радянського контингенту в ДРА. Настав перший Новий рік для наших бійців, зокрема й Олександра, в чужій країні…
У Афганістані він потрапив у  ОБМО — окремий батальйон матеріального забезпечення. Був водієм бензовоза і мав завдання доставляти пальне у «гарячі точки» дислокації  40-ї армії.
 Отримав «КрАЗ» вантажністю 8,5 тонни. А заодно й незмінний розклад: заправка, рейд на Кабул, на нафтобазу. А далі — за місцем, вказаним у наказі. За роки служби бував у Джелалабаді, Баграмі, Хості, Баміані, де були аеродроми й  частини, всіх назв місць призначення з пальним, яке було чи не найстратегічнішим для них вантажем, нині й не згадати. Заправляли водії бензовозів бронетехніку, «Гради», авіацію. Це була щоденна місія, яка балансувала на межі життя і смерті.
Як згадує Олександр, їдеш  в один бік по цілому мосту, а на зворотньому шляху на тому ж місці – провалля, переправу підірвали душмани. Зазвичай були обстріли, засідки. Словом, жив у передчутті постійної небезпеки, то ж і бензовоз – своєрідна міна на колесах. Як свідчить статистика Афганської війни, серед втрат наших військ чи не найбільше було саме водіїв, які ставали першою мішенню.  Це було видно й по дорогах, обабіч яких виднілись обгорілі автомобілі.
Хоча колони супроводжували БТРи, БМП та інша техніка, однак від того не було легше. Ще й досі пам’ятає Олександр Миколайович кожен випадок, коли куля прошивала  скло «КрАза»  чи влучала в стійку кабіни або ж у дзеркало. Цілий рік під кулями, обстрілами не всі пережили. Досі в пам’яті ті, хто, як кажуть, сусідив по ліжку, а рідної землі вже не побачив, серед них і бійці, й офіцери.
Для Олександра Бернацького Афганістан закінчився подякою від комбата, інвалідністю другої групи  через контузію й поранення у коліно.
Зате якою невимовною була радість розпочати 1981 рік поверненням додому. Хоч «переслужив»,  та в більш спокійній  обстановці – будував  бараки для офіцерського складу в Кабулі (досі всі мешкали в наметах).
А ось і рідна  Шепетівка. Знову стіни  заводу ім. Лепсе. Згодом  працював на цукровому комбінаті, де  отримав  куток у гуртожитку площею 9 квадратних метрів.
Саме тут Олександр Бернацький усвідомив усю «вдячність» країни  за виконаний ним обов’язок. У цьому – у житлі без  елементарних зручностей, навіть без опалення, було втілено все, на що спроможне наше суспільство й можновладці до людини з ветеранським званням.
Й досі Олександр Миколайович Бернацький мріє про свій, хоч невеличкий, але гідний людини куток. Уже поспіль три десятки років чує лише  обіцянки. Зараз  «афганець» перебуває на міській квартирній черзі. У Шепетівці він один такий залишився, який  не потрапив «у потік».  Всі, хто мав отримати житло, мають  його. А тут –  окопне життя…
- У коридорі варю їсти, бо в кімнатці дітись ніде, - розповідає  про  своє життя-буття Олександр Миколайович, - Цим і сусідам створюю незручності. Про ремонт годі й говорити. Майно просто нема куди  перенести чи винести. Тулимося  з жінкою (до речі,  вона теж має інвалідність) у  цих дев’яти квадратних метрах й світа, по суті, не бачимо. На зиму навіть нема змоги вікно замінити, бо ніде буде спати.
Звісно «афганець»  з долею не мириться. Найперше, куди звертається за допомогою,  це у  спілку ветеранів Афганістану, активним членом якої є сам. Хлопці добиваються на всіх рівнях,   щоб вирішити  житлову проблему  товариша.  Допомагають і в  лікуванні. Підтримують добрим словом. Віриться ветеранові  й не віриться, що  зможе пожити по-людськи у своїй законом і  державою обіцяній квартирі.
Але життя триває й з видом через маленьке вікно. Надто, коли крізь нього з надією у  вдивляється з щирою душею зболена доля…
- Колись мені казали, що раз я на Спаса, 19 серпня, народився,  то обов’язково щасливий буду, --  з іронією усміхнувся Олександр Миколайович. – Наразі як такого щастя в мене ще не було, можливо все ще попереду?
Що ж запитання, гідне незакінченого рахунку з неоплачених боргів нашого суспільства перед людьми, які гідно виконували найперший обов’язок, наданий їм країною, --  ратний. Й до честі влади будь-якого напряму й ґатунку ліквідувати такі «прогалини» першочергово.

Володимир ПИПИЧ.

 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.