" /> Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Як нас беруть на війни Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
 
 
 
    
 
Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
Фестивалі
Майбутнє України
 


Погода
Погода!


40991398 Відвідувачів
Боевое Братство
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Укрінформ
Урядовий портал
Орденские планки – ветеранам
Міністерство оборони
Як нас беруть на війни Надрукувати Надіслати електронною поштою
Нетерпеливитися є чому: за тиждень-два моя 28-річна мама-вчителька напрасує шкільну форму, я пов'яжу великі білі банти у заплетені кіски, навхрест склавши їх на потилиці, — і моє пізнання світу продовжиться. Другий клас для дитини — не смішки.
Знаю, що у мене є молодюська вчителька — Марія Федосіївна Мазурик. Вона «з Великої України», з повагою кажуть у селі (насправді — з Черкащини). Вона нічого й нікого, крім «гавриків» із нашого 2-Б та найманої літньої кухоньки у сільських господарів Леликів, не має. Моя нетерплячка чимшвидше піти до школи погано кореспондується із незмінною слухняністю сільської дівчинки.
Та щось у повітрі витає не те. Раптово обличчя моїх батьків набувають напруга і збентеження. У моїй присутності миттєво вимикається «колгоспник» (радіоприймач) на стіні. До нас кілька разів за день приходять мамині колеги-вчителі. Щось діється — розумію маленькою голівкою. Але питати? У мене свої турботи.
20 серпня на все село незвично «ридають» два гучномовці, розташовані на стовпах біля сільського клубу і коло ферми. Мене охоплює тривога. Я потребую захисту. Я вбігаю до кімнати. І раптом застаю заплакану маму і тата, який обіймає маму за плечі (Боже праведний! У присутності дитини!). Радіоприймач горлає на повен голос. Батьки не намагаються припинити звук. Мене навіть не виганяють у двір. їхні безкровні обличчя такі, що я розумію: біда. «Біда» говорить металевіїм голосом Левітана. Слова не з дитячого світу: Чехословаччина, переворот, введення військ, захист братнього народу, резервісти, мобілізація. Тато тихо каже: «Війна». Мама відповідає: «Тебе заберуть». Я стою під приймачем і чекаю, кати скажуть, що тато йде на війну. Потім надовго забиваюся на стайні у сіно і плачу — аж починається ікота: уявляю молодого й красивого тата без рук чи без ніг, уявляю маму вдовою, а себе — сиротою... Тато вернувся із військкомату і коротко кинув: «Забракували. У мене відкрита виразка шлунка». Ми ридаємо з мамою разом.
Не знаю, скільки тоді було резервістів серед 50-тисячното війська, що СРСР ввів у збунтовану Чехословаччину. Знаю, що жертви з обох сторін перевищили сотні (за тодішніми даними). Знаю, що мій тато також був під безжальним прицілом мисливців на людей. І знаю від сусіда — колишнього льотчика, який був тоді там,—що місцеве населення відмовлялося давити навіть води радянським солдатам. «Ми вас сюди не кликали» — такою була їхня відповідь. Ще знаю, що звідтоді зненавиділа голос і тембр Лавитана, бо він асоціювався з можливою смертю.
На початку 80-х років історія повторилася. Мало не всі мої Розтоки потайки (не можна було легально!) молилися за Вову Тащука — сина парторга місцевого колгоспу і моєї вчительки, який від дзвінка до дзвінка відслужив у Кабулі, охороняючи колишній палац Аміна. Вова вернувся живий. Але Афганістан зруйнував йому здоров'я і покалічив життя. Моєму чоловікові, якого кинули в Афганістан до офіційного введення туди радянських військ, із Центрального архіву Збройних сил РФ кілька років поспіль відповідали як убивали: мовляв, його частина в числі тих, хто був в Афганістані, не значиться. Але треба знати упертість мого чоловіка, коли йдеться про справедливість. Подивіться сьогоднішні новини. Кров на землі мегатоннами ллється просто так — без землетрусів і природних катастроф. Сильні світу цього вважають, що історію пишуть гроші. Хтось ці гроші «відмиває». Ще хтось «складує» людські життя, як рахунки в офшорних зонах. А що ми? А ми їх із року в рік «підпираємо» своїми голосами, не питаючи потім за сподіяне. А раз не питаємо—тоді готуймося на бойню. Ви готові?! Я — ні.
Нестерпна радість буття, сказав би один відомий чоловік.
Мария Матиос
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.