Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Тому, коли атакуючі потрапляли в ситуації, до яких не були готові ні матеріально, ні морально, вони відразу зневірялися у своїх керівниках. У генералах і командирах солдати вбачали шпигунів і шкідників — так їх виховували за мирного часу. У підсумку вождь змушений був узяти на себе верховне командування і всю міру відповідальності. Тепер його головний наказ звучав по-новому: «Стояти на смерть!» Якщо неможливо було наступати, то відступати заборонялося в будь-якому випадку. І саме ця сталінська тактика виглядала більш ніж корисною для тактичних прийомів і задумів німецьких генералів. У чому суть розробленої ними тактичної новинки — бліцкриг? Вона зводилася до наступного: на вузькій ділянці фронту зосереджувалася величезна маса військової сили, фронт проривався й в утворений пролом швидко вводилися рухомі з'єднання — танкові та броньовані колони. Вони йшли вперед у тил і утворювали «котли» і «кліщі», залишаючи без боєприпасів і продовольства супротивника. Коли патрони і снаряди закінчувалися, ніяка мужність і ніяка стійкість червоних військ уже не рятували оточені з'єднання. Усі гинули — і тим вірніше вони гинули, чим непохитніше і довше трималися на оборонних позиціях.
Тактика «стояти на смерть за будь-яку ціну» працювала таким чином на перемогу вермахту. Ніхто не мав достатніх аргументів, щоб переконати Сталіна в її помилковості. Особливо сильно її шкідливість проявилася у вересні 1941 року, коли Гітлер наказав розпочати московську операцію «Тайфун». Гудеріан і Гепнер у районі Вязьми оточили цілий радянський фронт! У тих боях загинуло близько 400 тисяч червоних бійців, а в полон потрапило 600 тисяч. Це здавалося повною катастрофою. Між фронтом і Москвою частин не залишалося зовсім. Микоян повідомив Сталіну, що німецькі війська помічені приблизно в 25 кілометрах від його дачі, що знаходилася лише в 15 кілометрах від Москви.
«Що робити?» — болісно міркував Сталін. Відомо, що в ті дні він перечитував біографію Кутузова. У середині жовтня він вирішив, що Москву, очевидно, відстояти не вдасться, і наказав евакуювати місто. НКВС терміново став розробляти плани диверсій у столиці у випадку захоплення її німцями. Одним з керівників цієї програми вважався Маклярський, згодом знаменитий сценарист, автор сценарію фільму «Подвиг розвідника». Апарат ЦК, уряд, усі посольства виїхали до Куйбишева. Ще далі, у Тюмень, переправили тіло Леніна. Був замінований і метрополітен — вперше у своїй історії він не працював! Опис грабунків, мародерства, розгрому в, здавалося, майже зданій столиці, втеча з неї усіх, хто міг бігти, — усе це десятиліттями складало велику державну таємницю, хоча її своїми очима бачили мільйони свідків. Я, наприклад, уперше зумів прочитати про цей фатальний день — 15 жовтня 1941 року — тільки у книзі Лева Ларського «Здрастуй, країна героїв».
Я довго не міг зрозуміти: навіщо така таємничість? Перемога ж все одно була за Радянським Союзом... У книзі Є. Нагорного я нарешті знайшов роз'яснення. Справа в тому, що фантастичні сцени анархічної, позбавленої влади Москви довели облудність міфу, який свято оберігався — нібито радянські громадяни всі, як один, вірили в «нашу перемогу». На жаль, навіть серед жителів Москви віра в перемогу, виявляється, була неодностайною.
Але саме в ці ж дні німці втратили свої сили і не могли продовжувати наступ. Мабуть, перша помилка Гітлера полягала в тому, що він вважав «своїм часом» для захоплення Москви період до настання морозів. Але на практиці з'ясувалося, що часу в нього виявилося на цілий місяць менше, тому що пересування моторизованих колон ускладнювало осіннє бездоріжжя. Ні танки, ні яка-небудь інша техніка не могли нормально пересуватися по моторошній російській грязюці. Відновити наступ танкістам вдалося тільки тоді, коли підмосковні дороги підморозило. Але отут на них звалилося нове лихо! Й теж несподіване…
Незважаючи на існуюче уявлення про повну моторизацію німецької армії, вся її артилерія пересувалася кіньми. На звичайних конячках, як і радянська... Але західні коні не витримали російського безхарчів'я і зимових холодів — щодня вермахт втрачав по тисячі бідних тварин. Армії розтяглися, танки зупинялися, тому що не було пального, боєприпасів... Більше того, солдати залишилися без теплого одягу. Хоча зимову форму (усупереч поширеній думці) і приготували в німецькому тилу, її тримали на складах де-небудь у Варшаві, тому що в інтендантства не вистачало складів для доставки її на фронт. І солдати замерзали.
По закінченні війни маршал Жуков буквально шаленів, коли перемогу під Москвою намагалися приписати морозам. «А що, наші солдати не мерзли так само, як німці?! Наші бійці не голодували так само, як німці?!» — гарячкував він. Й цілком справедливо, між іншим. Інша справа, що російські солдати звикли голодувати і проходили голодними ще три роки... Крім того, знаючи, що таке російська зима, вони заздалегідь намагалися запастися теплим одягом і всім іншим, необхідним для холодів. Безсумнівним є той факт, що головною причиною поразки вермахту стала неготовність німецького командування до реальної війни в Росії і нерозуміння реальної обстановки. Як сказав Кейтель: «Відкіля я міг знати?»
Коли Жуков прийняв командування обороною Москви, у нього в розпорядженні залишалося 90 тисяч солдатів — число, зовсім недостатнє для оборони (у німців у наступі були мільйони). Сталін подзвонив йому в середині листопада: «Ви упевнені, що ми зможемо втримати Москву? Я запитую вас про це з важким серцем».
Жуков відповів спокійно: «Це не питання», і попросив надати йому дві армії і деяку кількість танків. Армії Сталін йому пообіцяв, вирішивши передислокувати війська з Далекого Сходу, а в танках відмовив, сказавши: «Танків у нас немає». Але і Жуков, хоча і по-своєму, але злукавив: пізніше він зізнався журналістці Олені Ржевській, що найнебезпечніший для Москви місяць її оборони — це не жовтень, коли усі чекали її здачі, а саме наступний місяць — листопад.
З дозволу Сталіна, самостійно розпоряджаючись військами, Жуков намагався по можливості не тримати суцільну оборону, як це робили до нього, а вгадувати німецькі спроби проривів і виставляти на цих напрямках резерви. І тим часом збирав сили. У перший тиждень грудня Жуков почав контрнаступ. Особливо відзначилася армія генерала Власова, якого усі вважали улюбленцем Сталіна (тому його всіляко славили в пресі). Саме власівці звільнили тоді Солнечногорськ і Волоколамськ. І саме в цей час Сталін зробив черговий згубний прорахунок, що, можливо, розтягнув війну на роки.
...Взагалі дивне враження справляв Йосип Віссаріонович у той час. Зазвичай тверезий і розважливий політик, він раптом начебто перестав сприймати реальність, чим здивував оточуючих. Наприклад, Черчілль записав у щоденнику: «У радянського уряду враження, що вони роблять нам люб'язність, борючись у своїй країні за своє життя». Сталін попросив британського прем'єра висадити в Радянському Союзі («можливо, через Іран») 25 британських дивізій, чим приголомшив Черчілля. У той час це була-чи не вся сухопутна британська армія.
Потім Сталін звернувся зі схожим проханням до найближчого радника Рузвельта Гаррі Гопкінса, котрий відвідав його в Кремлі. Сталін пояснив, що «його солдати не вважають бій програним просто через те, що німецькі механізовані частини проривають оборону в декількох місцях» (тобто солдати потрапляють в оточення, це він і пред'явив американцю як плюс). А потім попросив передати президенту, що і він буде радий вітати американські війська на фронті в СРСР, очолювані власним командуванням. І це в ситуації, коли Америка офіційно ще не вступила у війну і поки діяв закон про нейтралітет!
Спантеличений Гопкінс записав у щоденнику: «Я висловив сумнів у тому, що уряд Сполучених Штатів захоче побачити свої війська в Росії...» У той час сухопутна армія США за чисельністю й озброєнням у світовому рейтингу займала 19-те місце, відразу після Румунії. А за якістю, швидше за все, була слабкішою за Червону Армію червня 1941 року...
Але, зрештою, усе це стосувалося зовнішньої політики, а не суто військових питань. Але от верховний головнокомандуючий після початку контрнаступу раптом почав думати, що вермахт розгромлений і його треба тільки добивати. Все, справа зроблена! Він оголосив народу, що війна, очевидно, закінчиться вже в цьому — 1942-му році. Й Черчіллю про це ж написав…
Уявіть, багато хто повірив. Не може ж вождь народів СРСР говорити настільки важливі речі просто так! Виходить, він знає щось таке, чого ми не знаємо... Але найжахливіше, що він наказав військам діяти, виходячи з цього постулату, тобто наступати в усіх напрямках. Прорвати блокаду Ленінграда, розгромити групу армій «Центр», відразу звільнити Україну і Крим — і усіх разом! 5 січня 1942 року Жуков спробував пояснити йому, що війська страшенно стомлені, що не вистачає снарядів, що правильна тактика вимагає зосередження сил у найслабкіших точках супротивника, де і потрібно проривати фронт. «Німці приголомшені своєю невдачею під Москвою, — сказав у відповідь Сталін. — Зараз самий час перейти до генерального наступу». Жуков нагадав про міцну лінію німецької оборони під Ленінградом і на південному заході, але нічого не допомагало. Коли Сталін вийшов з кабінету, маршал Шапошников, тоді начальник Генштабу, тільки і сказав: «Було нерозумно сперечатися. Хазяїн вже усе вирішив».
— Але навіщо він тоді викликав мене і запитував мою думку?
— Не знаю, друже, просто не знаю, — зітхнув Шапошников.
Подальше відомо: німці використовували свою тактичну перевагу повною мірою. Вони пропускали вперед радянські війська, що виконували вимогу Сталіна «наступати і наступати», обходили їх із флангів і оточували. Лише згодом Радянська Армія навчилася тримати резерви й обороняти фланги в період наступу... Потрапили в «котел» під Вязьмою дві армії, що наступали на Центральному фронті, у «кліщах» опинилася 2-га ударна армія Власова. війська південних фронтів потрапили в оточення під Харковом... Переваги, досягнуті у великій битві під Москвою, виявилися змарнованими, резерви, накопичені за зиму,— загублені. Починали все заново...
Але це, як кажуть, зовсім інша історія.