Війна людей знеособлює. Переможців називають героями, переможені оплакують свої знеславлені жертви, але і тих, і інших ховають у братських могилах, а пам'ятники ставлять безіменним солдатам. А потім Молох, що пожирав своїх дітей, сходить з історичної арени: імперії розпадаються, державні кордони змінюються, й лишається одне — людське страждання, яке завжди неповторне.

Книжка поетеси, професора Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника Ольги Слоньовської «В Афганістані, в «чорнім тюльпані» — це чесний погляд на те, що хочеться забути, але про нього забувати не можна, щоб не підживлювати новими трагедіями відому сентенцію: «Історія вчить того, що не вчить нічого».
У першій частині цієї капітальної праці — оповіді про юнаків з Івано-Франківщини, полеглих в афганській війні, в другій — інтерв'ю з тими, хто залишився живим. Зовсім зеленим хлопцям, кинутим у полум'я боїв на чужій землі, «братську могилу забуття» викопували з особливою старанністю. Перлюстрацією кореспонденції, забороною писати додому правду, а часом й зберігати листи рідних, забороною відкривати труну — під загрозою репресій, забороною ховати полеглих за християнським обрядом і ставити на могилах хрести.
А вони ж були трудящими та щирими, ці здебільшого сільські хлопці, яких ніхто «не відмазував» від виконання так званого інтернаціонального обов'язку, та й навряд чи вони того прагнули. По всіх них залишилися найсвітліші спогади — і не тому, що про мертвих належить говорити або добре, або нічого. Трагедія людства в тому, що на війні й справді першими гинуть найвідповідальніші, найблагородніші: Роман Рогович, наприклад, пішов на бойову операцію з температурою, бо не схотів підводити товаришів. Ярема Ткачук міг залишитися «в учебці», однак посоромився; прикриваючи побратимів, Василь Чмир викликав вогонь на себе; як і Роман Фединяк, радник Ігор Чернов знехтував твердженням, що не можна іти у свій останній бій, бо пожалів відправити на завдання котрогось із заступників.
Держава вшановувала полеглих стандартним пам'ятником і стандартним орденом Червоної Зірки, лишаючи матерям сумнівний привілей страждати невідомістю, хто ж насправді лежав у невідкритій цинковій труні, якими були останні години перед смертю їхніх дітей, а молоденьким удовам — якщо такі були — пропонувала до скону носити жалобу, інакше вони втрачали пільги. Траплялися й зовсім дикі випадки: так, матері зниклого безвісти Ярослава Клюби докоряли сином-зрадником, а матері Олекси Фуксмана горе-патріоти кидали в обличчя: «Хай росіяни платять за страчене життя сина, бо він не за Україну загинув». Бездушність — явище справді інтернаціональне, хоч може прикриватися різною ідеологічною машкарою.
Інтерв'ю з Остапом Юзифишиним, Миколою Чабаном, Віктором Коваленком та іншими дають уявлення, крізь яке пекло випало пройти нашим хлопцям, полеглим на чужій землі. Як свідчить Богдан Колодницький, вони, бува, не здогадувалися, що їх кидають на війну: те, що відбувалося, сприймали, як ігрові маневри, не зважуючись стріляти по живих мішенях, аж поки побачили серед своїх перші жертви... Траплялося, що про них просто забували.
Вони страждали від різких температурних перепадів, від спраги на сорокаградусній спеці — в одному батальйоні через спричинені зневодненням зупинки серця загинуло двадцять чоловік, — від поганих харчів, а часом і голоду, від тяжких хвороб: тифу, малярії, жовтухи... Медиків у госпіталях не вистачало хронічно, й за роботою вони виснажувалися так, що під час відпусток їх часом не впізнавали рідні матері. За свідченням Тараса Бублика, «вони ставали жертвами тих, хто добував ордени «ціною не власних розумних і виважених рішень, добре продуманої стратегії і тактики бою, а за рахунок солдатської звитяги, безглуздих смертей і поранень. Не бракувало й «шкурників», котрі прагнули збагачення або ж виявлялися нездатними витримати випробування. Часом життя ставило воїнів перед тяжким психологічним вибором: що, наприклад, робити з афганським підлітком, котрий, збивши вертоліт, став причиною загибелі дев'ятьох наших десантників. Дитина ж... Та й хіба він не захищає свою землю?
Отже, з одного боку — сувора військова дисципліна, а з другого — внутрішній спротив, породжений сумнівами в доцільності цієї чужої війни.
За словами офіцера спецслужби Віктора Коваленка, «все мало свою ціну, крім людського життя, а життя рядового солдата там узагалі й копійки не коштувало». Та найстрашнішим в Афганістані вважалося потрапити до рук ворогів живим або зникнути безвісти. Таких, чиї тіла не знайдено, в Україні — вісімдесят, і краще не думати про їхні долі.
Відтак у поставлений в Івано-Франківську пам'ятник полеглим в Афганістані його автор Василь Вільшук вклав таку думку: «гідна зустріч з непереборними обставинами, сильнішими за людину, обтяжену виконанням військового наказу».
Як воно завжди трапляється, війна сповна проявляє людську суть. Одні, пересиджуючи її в безпечному місці, потім самі себе нагороджували, інші ділилися з бойовими побратимами останнім сухарем і ковтком води, ризикуючи власним життям, виносили з-під куль поранених — і таких була більшість.
То який же висновок варто зробити з досвіду афганської війни для історії? Цікаве в цьому плані інтерв'ю з кадровим військовим, кавалером трьох орденів Червоної Зірки Геннадієм Чижевським. «Війна не буває без причини, точніше, без мети, — сказав він у розмові з О. Слоньовською. — Причину завжди можна «домалювати». А ось мета — фактор дуже важливий».
Що ж це? Геннадій Вікторович до цього питання підходить історично. Афганістан — перехрестя культур, де осіло багато етнічних груп, й вони дуже шанобливо ставляться до пам'яті віків, відтак — і своєї ідентичності.
Окрім того, у тутешніх горах — повна таблиця Менделєєва, й особливо багато дуже рідкісних копалин, зокрема танталу, титану й технічного рубіну. Війні передували геологічні дослідження під патронатом короля Дауда спеціалістів як із США та Англії, так і Радянського Союзу. Подальші перипетії із зміною урядів стали прикриттям поділу «ласого пирога» на порозі ери високих технологій, зокрема лазерних.
Найвиснажливіші бої велися в ущелинах, звідки Радянський Союз «вигрібав» високоякісну уранову руду.
Та окрім старанно приховуваної мети, є ще й «домальована причина» — спокуса демократизації феодальної країни, що ніби застрягла в середньовіччі. І тут виявилося, що кордони простору можна здолати, а з часом справитись годі. Афганці живуть у своєму світі з іншими, аніж у нас, цінностями, й розрив той сягає так далеко, що навіть воду, яку в напівпустелі знайшли радянські геологи, пробуривши свердловину, місцеве населення не пило. Афганці нічого не хотіли брати від тих, хто вторгся на їхню територію. Бо кожна нація на нашій планеті виконує якусь неповторну місію, й ніхто не має права на неї зазіхати.
«Ті, хто пройшов Афган, наче носять на душі якусь Божу відмітку. Матеріальні речі, дріб'язкові одноденні цінності, які в наш скрутний у фінансовому плані час для багатьох є мірилом добробуту, для них фактично не значать нічого: є — добре, нема — обійдеться. Очевидно, пережиті втрати й страшні випробування змусили кожного з колишніх воїнів-інтернаціоналістів зробити для самого себе однозначний висновок, що нема ціннішого у світі за надійного друга, за сімейне щастя і право просто бути присутнім у цьому все-таки чудовому світі», — так Ольга Слоньовська характеризує живих героїв своєю книжкою «В Афганістані, в «чорнім тюльпані».
Саме зі створення об'єднань ветеранів Афганістану розпочалася побудова громадянського суспільства на теренах спочатку Радянського Союзу, а потім і країн, які входили до його складу.
У цій книзі — вісімдесят п'ять розповідей про полеглих лише з Івано-Франківщини й бесіди з багатьма з тих, кому пощастило повернутися живими. А скільки таких по Україні!
Це слова з пісні, автором якої є полковник запасу Микола Чабан. Нагороджений багатьма орденами й медалями, нині він очолює Івано-Франківське відділення Українського фонду соціальних гарантій військовослужбовців та ветеранів Збройних Сил.
А перемога була неможлива в принципі.

Наталія Околітенко,
письменниця,
доктор біологічних наук.