Хтось із поетів зазначив, що в краплі води віддзеркалюється весь світ. Так і в біографії однієї людини часом знаходить відображення доля цілого покоління. Генерал-майор Микола Гурський - класичний «кар'єрний прикордонник». Причому слово «кар'єрний» у цьому випадку використовується в найбільш позитивному його значенні. Перш ніж потрапити служити до Адміністрації Державної прикордонної служби України він пройшов усі прикордонні посади, починаючи від заступника начальника застави і закінчуючи командувачем військ одного з напрямків. І завжди результати його роботи отримували лише схвальні відгуки. Напередодні Дня прикордонника журналіст нашого видання спробував дізнатися у Миколи Миколайовича таємниці його успішної служби.

- Миколо Миколайовичу, прикордонником Ви, мабуть, мріяли стати ще з дитинства?
- Ні, тут зіграв свою роль випадок. У моїх юнацьких планах було стати військовим льотчиком, і після закінчення школи я спробував вступити до Чернігівського льотного училища. Але під час медичної комісії лікарі так прискіпливо поставилися до перевірки мого здоров'я, що в результаті визнали мене непридатним не тільки до льотної роботи, а й до військової служби взагалі. Для мене це було, як грім серед ясного неба: я відчував себе абсолютно здоровим, доволі успішно займався спортом і раптом таке. Повернувся з училища додому і десь тиждень перебував у роздумах: що робити далі? А оскільки відступати від задуманого не звик, то вирвав із особистої справи абітурієнта аркуші з матеріалами медичної комісії і знову пішов до військкомату: мовляв, передумав бути льотчиком і прошу направити мене до Харківського авіаційно-технічного училища. Але туди рознарядки у військкоматі не було. «А куди є?» - запитав я. «Є до прикордонних училищ». їх у СРСР тоді було три: у Москві, Галіцино та Алма-Аті. Я не став довго розмірковувати, вибрав найвіддаленіше - Алма-Атинське. Поїхав до столиці Казахстану, успішно здав вступні іспити і був зарахований на перший курс.
- А як же медична комісія?
- Усе обійшлося, жодних відхилень у моєму здоров'ї вона не знайшла. Як бачите, служу до цього часу.
- Перед нашою зустріччю прочитав книгу Вашого однокашника по училищу Віктора Носатова «Алма-Атинське прикордонне». Судячи з численних польових виходів, марш-кидків, про які він згадує, складається враження, що тодішня підготовка прикордонників багато в чому нагадувала підготовку загальновійськових командирів...
- Суто прикордонної специфіки в навчанні теж вистачало, але враховуючи те, що в наших дипломах було написано «командир загальновійськового підрозділу», нас дійсно готували і до того, щоб у разі потреби ми могли успішно діяти і в загальновійськовому бою.
- А коли вперше побували на державному кордоні?
- На початку третього курсу. Тоді я протягом місяця проходив стажування у Середній Азії, на заставі в містечку Серакс. Зараз там ділянка туркмено-іранського кордону. Пізніше було ще одне стажування - у Ка-лінінграді. Там, на заході, дуже добре була поставлена робота з населенням: пересічні громадяни активно допомагали прикордонникам у роботі, іноді бувало так, що і порушників самі затримували.
- А першого затриманого Вами порушника пам'ятаєте?
- За 38 років служби їх стільки було, що першого вже не пригадую. Майте на увазі, що такі затримання, коли переслідування триває кілька годин, застосовується зброя - це, швидше, виняток із правил. Мабуть тому такі події і стають епізодами художніх фільмів. Хоча, коли маєш справу з кримінальними елементами чи контрабандистами, теж може дійти до пострілів. У більшості ж випадків усе відбувається доволі буденно. Іноді навіть кумедно. Пригадую, якось ще за радянських часів у вихідний день разом із приятелем були в місті. Раптом до нас озираючись підійшов чоловік середнього віку і тихесенько так запитав: «Хлопці, підкажіть, як звідси можна переплисти до Турції?». Ми йому, зрозуміло, і «підказали», і «провели»...

Довідка
Гурський Микола Миколайович, генерал-майор, заступник директора Департаменту охорони державного кордону - начальник управління Адміністрації Державної прикордонної служби України (з 2003 р.).
Народився 18 вересня 1954 р. у с. Великі Осняки Ріпкинського р-ну Чернігівської обл. Освіта: Алма-Атинське вище прикордонне командне училище ім. Дзержинського (1976 р.), Військова академія ім. Фрунзе Е  (1985 р.), оперативно-стратегічний факультет Національної академії оборони України (1997 р.).
 У 1976-1982 рр. - заступник начальника застави, начальник застави, І заступник коменданта Сімферопольського прикордонного загону Західного прикордонного округу. 1985 р. - офіцер управління Тихоокеанського прикордонного округу. 1986-1989 рр. - Афганістан - начальник мотоманевреної групи, офіцер, старший офіцер оперативного відділу оперативної групи САПО, заступник начальника Тахта-базарського прикордонного загону- начальник оперативної групи. У 1990-1992 рр. - начальник штабу загону спеціального призначення. Протягом 1992-1995 рр. - начальник Березинського загону прикордонного контролю. У 1997-1998 рр. - начальник Сімферопольського прикордонного загону. Упродовж 1998-2000 рр. - начальник Чернівецького прикордонного загону. У 2000-2002 рр. - перший заступник командувача військ Кримського напряму Прикордонних військ України. 2002-2003 рр. -командувач військ Західного напряму Прикордонних військ України.
Бойові нагороди: орден Червоного Прапора (1988 р.), орден Червоної Зірки (1989 р.), медаль «За відвагу», дві медалі «За бойові заслуги». Одружений, має двох доньок.

- А шпигунів доводилося затримувати?
- Жодного разу. По-перше, чи мають відношення до шпигунства ті люди, яких ми затримували, визначали не ми, прикордонники, а офіцери КДБ, яким передавалися порушники. А по-друге, вже з 1970-х років проникати в країну через контрольно-слідові смуги, колючий дріт, електронні засоби спостереження стало для шпигунів невиправдано ризиковано. Для сучасних розвідок такі методи тим більше неприйнятні.
- Після училища Ви потрапили на Україну, та ще й до Сімферопольського прикордонного загону. Таке привабливе місце служби обрали як відмінник навчання?
- Місце служби я не обирав, хоча й закінчив училище із золотою медаллю. Справа в тому, що вже тоді в СРСР повним ходом йшла підготовка до Олімпійських ігор 1980 р., керівництво прикордонних військ вживало заходів для підсилення західного напрямку. Тож з нашого випуску (а це 220 лейтенантів) відібрали 10 найкраще підготовлених офіцерів і направили до Києва. Чесно кажучи, перебуваючи в штабі Західного прикордонного округу, я очікував розподілення із великою насторогою - за чотири роки в училищі ми чітко засвоїли, що справжня служба може бути лише на заставі, десь у Середній Азії чи Далекому Сході, а тут існувала реальна «небезпека» потрапити служити на якийсь контрольно-пропускний пункт, що в нашому середовищі вважалося дуже невдалим початком військової кар'єри. Але мені пощастило: я отримав  призначення  до   спецпідрозділу прикордонних військ - Кримської маневреної групи, яка займалася охороною державних об'єктів на території Криму.
- Що це були за об'єкти?
- Літні резиденції керівництва СРСР. Десять із них були розташовані біля моря і одна - в горах. Саме на ній, як правило, проходили зустрічі керівників соціалістичних країн. Наш підрозділ забезпечував їх зовнішню охорону.
- Кого з керівників СРСР Ви мали можливість побачити на цих об'єктах?
- Майже все Політбюро ЦК КПРС. Але це мигцем, по ходу виконання своїх службових обов'язків. Мої підлеглі цілодобово спостерігали за навколишньою обстановкою і періодично доповідали по телефону: «Товариш Брежнєв вийшов на пляж» або «Товариш Андропов повернувся з прогулянки».
- Судячи з Вашої біографії, значно пізніше - на початку 1990-х років - Ви знову потрапили служити до ще одного загону спеціального призначення.
- Так, це був так званий 105-й окремий прикордонний загін спеціального призначення (раніше він називався 105-м прикордонним полком), який дислокувався на території Східного Берліну, в районі Карл-хорст. Буквально через 50 метрів від одного з наших КПП була розташована будівля, в якій 8 травня 1945 р. було підписано акт про капітуляцію Німеччини.
- Військовослужбовці цього полку, наскільки мені відомо, були одягнені не в прикордонну, а в мотострілецьку форму - таке собі маскування. Та й призначення полку було таємницею за сімома печатками. Сьогодні про це можна розповісти?
- Так. А взагалі, коли я приїхав до Берліну, німці, з якими ми співпрацювали, добре знали, до яких військ ми належимо, які завдання виконуємо. Головним призначенням цього полку була охорона особливо важливих об'єктів, що належали СРСР на території Німецької Демократичної Республіки. Прикордонники охороняли радянське посольство, підрозділи КДБ в Берліні та інших містах Східної Німеччини.
- У тому числі і в Дрездені, де тоді служив Володимир Путін?
- І в Дрездені теж. Та коли я приїхав у 105-й полк, Путін, судячи з дат його біографії, в Німеччині вже не служив. Але в нього,
мабуть, залишилися добрі спогади про військовослужбовців 105-го полку, бо в 2002 р. він, вже перебуваючи на посаді президента Російської Федерації, знайшов за необхідне привітати ветеранів полку з 60-річчям цієї військової частини... Один із батальйонів 105-го полку дислокувався у м. Карл-Маркс-Штадт. Цей підрозділ забезпечував доставку з Німеччини до Бресту продукції радянсько-східнонімецького підприємства «Вісмут».
Довідка «К»
Радянсько-німецький видобувний і гірничо-збагачувальний комбінат «Вісмут» був створений відразу після Другої світової війни в Рудних горах Саксонії. Тут в обстановці суворої таємності аж до кінця 1990 р. видобували уранову руду для виробництва радянських атомних зарядів. На 18 підприємствах комбінату працювало близько 47 тис. осіб. За роки існування комбінату було добуто 220 тис. тонн руди. При цьому уранова руда, добута на цьому підприємстві, обходилася СРСР приблизно в п'ять разів дорожче, ніж коштувала на світових ринках.
У 1946-1954 рр. охорону підприємства (об'єкт № 90) здійснювало Головне управління внутрішньої й конвойної охорони МВС СРСР. З 1954 по 1991 р. - підрозділ 105 омп охороняв об'єкти підприємств і забезпечував охорону вантажів «Вісмут» до Бреста.
- Як начальник штабу полку Ви як ніхто інший мали можливість детально ознайомитися з бойовим формуляром цієї частини...
- Так, безумовно. Але крім офіційної інформації з покоління в покоління прикордонників передавалися цікаві історії про минуле цієї частини. Згідно з однією з них, Акт про капітуляцію Німеччини було підписано авторучкою, яка належала прикордоннику 105-го полку.
- Цікава деталь. І як це сталося?
- Розповідають, що коли розпочалася процедура підписання, то з'ясувалося, що у колишнього начальника штабу верховного головнокомандування вермахту генерал-фельдмаршала Кейтеля немає авторучки, а письмовим приладдям, який стояв перед ним на столі, він чомусь скористатися не захотів. Міг статися неабиякий конфуз, але в ту мить не розгубився сержант А. Брагін, який у складі групи прикордонників 105-го полку охороняв безпосередньо Кейтеля: він дістав свою авторучку і передав її фельдмаршалу. (Про це згадується в журналі «Прикордонник» за 1945 р.). Підтверджень цій історії поки що не знайдено, але кожен військовослужбовець нашого полку твердо знав, що саме так воно і було. І якщо уважно подивитися на підписи під Актом про капітуляцію Німеччини (зараз цей документ без проблем можна розшукати в Інтернеті), то добре видно, що всі вони зроблені ручками з різними чорнилами. Так що ця історія має під собою певне підґрунтя.

Довідка
105-й окремий мотострілецький Ризький Червонопрапорний ордена Червоної Зірки полк КДБ СРСР (в/ч пп 70803) було сформовано в лютому 1942 р. у селищі Наростиня Ленінградської обл., тоді ж взяв під охорону ділянку Волхов - Ладога. Завданням полку було «забезпечення бойових дій частин 54 армії, боротьба з агентурою ворога й дезертирством, а також підтримка революційного порядку у прифронтовій смузі». Згодом з листопада 1944 р. по березень 1945 р. полк брав участь у боротьбі з бандитизмом у західних областях Білорусії, а потім був перекинутий у Німеччину, де охороняв Управління тилу 1-го Білоруського фронту. Бійці полку брали участь у штурмі Рейхстага, забезпечували охорону будинку їдальні колишнього інженерного училища, у якому був підписаний Акт про капітуляцію Німеччини. Усього за роки Другої світової орденами й медалями нагороджено 4320 військовослужбовців полку. Після війни полк залишили в Берліні, де він ніс вартову службу з охорони важливих радянських об'єктів на території НДР. Спочатку полк входив у структуру НКВС (згодом МВС СРСР), а з 1958 р. - МДБ (надалі КДБ) СРСР.
У 1991 р. загін виведено в м. Дрогобич Львівської обл., де він взяв під охорону частину українсько-польського кордону. Після формування кордону України з Росією загін переведено в Чернігів.

-  Свого часу газети писали, що виведення радянських, а потім і російських військ з Німеччини на початку 1990-х років часом було схоже на втечу - так поспіхом, без належної підготовки нових місць дислокації залишали вони військові містечка...
-  Нас, прикордонників, це не торкнулося. Ми виходили у встановлені планом терміни, без зайвої метушні. Особисто я заздалегідь знав, що продовжу службу в Україні, а мій командир - полковник Морковкін Василь Федорович - у Білорусії (у подальшому він став командувачем Прикордонних військ цієї країни). Коли в квітні 1992 р. я прибув до Києва, мене призначили командиром одного з загонів на новоствореному українсько-молдовському кордоні. Це теж був досить напружений, але й цікавий період моєї служби. У той час тривало облаштування кордону, приміщень застав (під них нам передавали будівлі колишніх шкіл, дитячих садочків). Місцеве населення із розумінням ставилося до наших проблем, допомагало нам, чим могло. Потім була академія ГШ, керівництво Сімферопольським прикордонним загоном, де я колись починав свою офіцерську службу (там мені якось потрапили до рук документи, підписані колись лейтенантом Гурським), служба в Чернівцях, знову в Сімферополі, потім у Львові.
Отже, перш ніж стати «чиновником», я пізнав, що таке служба на кордоні. А це особливий, дуже специфічний вид діяльності. Поки на твоїх плечах зелені погони, робота триває 24 години на добу. Пригадую, що коли після шести років служби на кордоні вступив до академії ім. Фрунзе, то десь із півроку звикав до того, що мені тепер не треба цілодобово бути на «взводі». Бо ще лейтенантом добре усвідомив, що в будь-яку хвилину може пролунати телефонний дзвінок, і треба буде терміново приймати якісь рішення, віддавати розпорядження, одним словом - діяти. І добре, якщо начальники розуміли, що тобі теж треба колись відпочивати. А якщо ні... Коли був начальником застави, то змінившись із чергування йшов відпочивати не додому (квартира була розташована вікно у вікно із канцелярією застави), а до кінобудки. Це було єдине приміщення, де хоч якийсь час не лунали телефонні дзвінки. Там і відпочивав. Але якщо виникала потреба, всі на заставі знали, де мене знайти.
- Ще за радянських часів Ви отримали два ордени і три бойові медалі. За що саме?
- Усе за Афганістан. Прикордонники тоді відповідали за 100-км зону вздовж афгано-радянського кордону. За одну з операцій на Пянджському напрямку я отримав орден Червоного Прапора (бойові дії тоді не припинили навіть 7 листопада - у день святкування чергової річниці Великої Жовтневої революції). Другий орден - Червоної Зірки - за успішне виведення прикордонних підрозділів нашого загону з території Афганістану. Головним тоді було організувати все так, щоб не втратити жодного з наших хлопців. І це, на щастя, вдалося. Що стосується медалей, то вони за виконання конкретних бойових завдань. Взагалі участь прикордонників у тій війні - це окрема тема для розмови. Довгі роки навіть не згадувалося, що вони теж пройшли через це горнило, що в них є свої Герої Радянського Союзу, свої загиблі, поранені. За всі 10 років війни жоден прикордонник не здався в полон, не потрапив до рук душманів навіть пораненим, жоден загиблий не залишився лежати в афганській землі після виведення військ. І останній «прощальний» Герой Радянського Союзу на цій війні теж був прикордонником - вертолітник капітан Валерій Попков.
Довідка «К»
За десять років війни через Афганістан пройшло понад 62 тис. прикордонників, 518 із них загинули.
За ці роки угрупованням прикордонних військ на території Афганістану проведено 1113 операцій. У ході бойових дій знищено 41 216 (у тому числі польових командирів -545); захоплено 19 335 моджахедів (командирів бойових груп і загонів - 279), 3372 пособники збройних формувань. Захоплено й знищено: зброї - 20 334 од., різних боєприпасів - близько 3 млн од., автотранспорту - 742 од.
- У Вас дві доньки. Хтось із них продовжує династію Гурських-прикордонників?
- Так, моя старша донька. Вона старший лейтенант, закінчила академію Державної прикордонної служби України, зараз служить на українсько-румунському кордоні. II чоловік, до речі, теж прикордонник.
- Ви, мабуть, давали їм якісь настанови, ділися своїми секретами успішної служби?
- Та які там секрети! Головне, на мій погляд, любити службу. Моя дружина якось порахувала, що за ЗО років спільного життя ми з нею 25 разів переїжджали з квартири на квартиру. І ви знаєте, коли мені пропонували нову посаду, жодного разу в нас не виникало питання: погоджуватися чи ні? Раз треба - їдемо. Речі - у ящики (вони у нас завжди були напоготові), дружину і дітей - у кузов машини, і вперед. Приїхали на нове місце, три ящики поруч встановили - ось і ліжко, ще два ящики один на другий поставили - це шафа, ще ящик - стіл... Сьогодні, зрозуміло, інші часи, інші вимоги до побуту, але, як на мене, військовій людині, особливо в молоді роки, треба бути легкій на підйом. «Є така професія - захищати Батьківщину!». На мій погляд, краще, ніж сказав герой відомого фільму, суті військової, а тим більше прикордонної справи не передаси!

Бесіду вів Михайло СЕРПЄНКО