Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Дозвіл було отримано, і 12 березня 1974 року ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР ухвалили постанову про створення Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.
Незабаром Щербицький зустрівся з ві-домим радянським скульптором Євгеном Вучетичем, запропонувавши йому стати автором проекту музею. Разом із заступником голови уряду Української РСР Петром Троньком вони, облетівши кілька разів на вертольоті дніпровські пагорби, вибрали місце для його будівництва. Правда, втілити проект у життя Вучетич не встиг: раптово помер.
Тому за справу довелося взятись архітекторам В. Єлізарову, Г. Кислому, М. Фещенку, а також скульптурам В. Бородаю, В. Вінайкіну, Ф. Согояну. Нині добре відомо про подробиці, пов'язані зі спорудженням цього величного пам'ятника. Церемонія відкриття відбулася 9 травня 1981 року. Прибуло на нього все вище радянське керівництво.
У червні 1996 року Указом Президента України музею надано статус Національного, і сьогодні це Меморіальний комплекс "Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років".
Перед тим, як завершити свій невеличкий екскурс в історію його створення, наведу кілька цікавих, на мій погляд, фактів. Так ось, висота "Батьківщини-матері", яка є головною його спорудою, - 102 метри, а вага сталевих каркасів, на яких вона стоїть, становить 400 тонн. На саму скульптуру було накладено майже 30 кілометрів зварювальних швів. Щит у руках "Батьківщини-матері" має ширину 8, а висоту - 13 метрів. Його вага – близько 14 тонн. Меч важить 11 тонн.
Та головна цінність Меморіального комплексу - експонати, що освітлюють героїчну і водночас трагічну історію українського та інших народів колишнього Союзу в роки війни. Сьогодні тут зберігається майже 250 тисяч експонатів основного фонду і близько 50 тисяч науково-допоміжного. У жодній країні світу немає такого меморіалу. І не лише за площею, яку він займає, а й - і це найголовніше - за кількістю та історичною цінністю тих експонатів, які демонструються в його залах. За час, що минув з дня його відкриття, тут побувало понад 20 мільйонів відвідувачів з майже 200 країн світу.
Не можна без сліз знайомитися з експонатами Меморіального комплексу: всім серцем відчуваєш трагізм долі власного народу. Бо хіба можна без емоцій розглядати ті ж книги обліку померлих в'язнів концтабору "Грос-лазарет", що функціонував на Хмельниччині і в якому знайшли свою смерть понад 150 тисяч військовополонених? Люди, які вели ці книги, розповідають про своє невільницьке життя, про знущання над ними загарбників. Чи залишать байдужими вас інші свідчення про найтяжчі злодіяння проти людства, які чинили гітлерівці на окупованих територіях? Наприклад, гільйотина з тюрми гестапо, машина, на якій кати трощили кістки в'язнів Янівського табору смерті, що діяв неподалік Львова, матеріали про військовополоненого Євгена Кобитнєва - в'язня концтабору "Хорольська яма" та багато інших документальних свідчень фашистських злочинів. Нагадаю, що в роки минулої війни у фашистський полон потрапило - за даними німецьких джерел - майже 6 мільйонів радянських солдатів та офіцерів. З них понад 3 мільйони загинули у концтаборах, а 1 мільйон 366 тисяч були знищені так званими фабриками смерті. Військовополонених утримували в нелюдських умовах. Наприклад, у "Грос-лазареті" в'язням давали 200-250 грамів ерзац-хліба та кілька літрів баланди на добу. На території табору не було жодної травинки - усе поїли люди. Табір цей начебто був створений для лікування хворих бранців...
Але й у цих жахливих умовах люди не корилися ворогові. Про це свідчать документи, що знаходяться в музеї. З них можна довідатися, що в таборі діяли підпільні групи, час від часу організовувалися втечі. Зокрема, 23 листопада 1943 року через проритий підкоп вдалося втекти 15 в'язням на чолі з Романом Лопухіним, які згодом стали бійцями партизанського загону, що діяв на теренах тодішньої Кам'янець-Подільської області. Є припущення, що саме вони й винесли
з табору книги обліку померлих. Завдяки титанічним зусиллям працівників Меморіального комплексу вдалося віднайти десятки родичів тих, хто закінчив свій земний шлях у цьому таборі.
Матеріали, які тут представлені, додатково висвітлюють відомі факти, конкретизуючи розповіді про бойові дії 5-ї, 6-ї та 12-ї армій на початку війни. Тут можна побачити чимало документів воєначальників, пересічних бійців, які зникли безвісти чи потрапили в полон.
Чимало експонатів Меморіального комплексу присвячено такій трагічній сторінці історії українського народу, як примусове вивезення в роки війни людей на роботу до Німеччини: понад 2 мільйони українців на собі відчули всю "принадливість" життя на чужині. Важливим джерелом інформації про життя українських "остарбайтерів" стали листи, які вони писали своїм рідним і близьким.
"І де наш люд зараз не страждає, де його тільки нема... де не глянь і куди не глянь, і все "ОСТ" - це нас тут позначили як овець, щоб не забрели, куди не треба" - писала своїм батькам Марія Єфименко із села Лехнівка, що на Київщині. Таких листів тут - тисячі.
Але більшість експонатів, розміщених у Меморіальному комплексі, розповідають про героїзм і мужність українців, представників інших народів на фронтах Великої Вітчизняної війни та в тилу ворога.
У роки минулої війни Україна дала фронту понад 6 мільйонів солдатів та офіцерів, які мужньо воювали з ворогом. З 15 фронтів, які діяли в роки війни, 8 командували українці за походженням, а з понад 11 тисяч Героїв Радянського Союзу кожен 5-й був українцем за походженням. З 115 чоловік, яким це високе звання було присвоєно двічі, 32 - вихідці з України.
У залах, де розповідається про початок війни, оборону Києва, Одеси, Севастополя, Керчі, демонструються зразки зброї, фотографії, що відображають весь трагізм перших днів війни.
Чимало експонатів є унікальними. Наприклад, прапор, встановлений 26 квітня 1945 року над берлінським аеродромом "Темпельхоф", особисті документи й речі маршалів Георгія Жукова, Костянтина Рокосовського, Івана Якубовського, генерала армії Миколи Ватутіна, повних кавалерів ордена Слави Івана Драченка, Михайла Кузнецова.
Працівники музею доклали і докладають чимало зусиль, щоб його фонди поповнювалися новими експонатами, які б висвітлювали життя, бойовий шлях не лише знаних полководців, а й пересічних трударів фронту. Наприклад, у 1987 році під час експедиції по місцях оборонних боїв неподалік села Вінницькі Стави, що на Київщині, були знайдені рештки літака ДБ-ЗФ 100-го дальнього бомбардувального полку 35-ї авіаційної дивізії. Не розповідатиму про всю ту роботу, яку вони провели для цього, скажу лише, що ними було з'ясовано, що екіпаж літака складався з сержанта С. І. Калініна та молодшого сержанта Г. П. Зацеркляного. Рідні цих військовослужбовців майже півстоліття не знали про їхню долю, роблячи запити до архівів. Тепер їм відомо, де вони загинули.
Серед найцікавіших експонатів музею можна назвати і невеличку записну книжечку Кілі Величко, яку вона вела, перебуваючи в концтаборі Равенсбрюк, а також щоденникові записи Віри Третяк, яка вела їх у неволі, знаючи, що їй не доведеться повернутися до рідної домівки. Дівчина померла незадовго до закінчення війни, а щоденник все ж таки потрапив до рук її рідних. Родичі згодом передали його до музею.
Працівники музею зустрічалися в Москві з донькою генерал-полковника Миколи Кирпоноса, який загинув у 1941 році при обороні Києва. Євгенія Михайлівна передала в дар музею деякі особисті речі батька, документи, фотографії, а також листи, які він писав з фронту своїм рідним і близьким.
У Донецьку завдяки активності науковців музею були отримані досить цікаві щоденники письменника Г. Володіна, які він вів протягом 1943-1945 років і які після війни стали основою його книги спогадів про воєнне лихоліття. Чимало фронтових документів, свідчень очевидців тих трагічних подій допомогли заповнити так звані білі плями в історії Великої Вітчизняної війни – найбільш трагічні її сторінки, про які протягом десятиліть навіть не можна було згадувати. Словом, працівники музею докладають титанічних зусиль для того, щоб його експозиції поповнювалися новими експонатами, щоб ми якомога більше знали про трагедію і велич українського народу в роки Великої Вітчизняної війни.
Війна, кажуть, закінчується лише тоді, коли похований останній солдат. А в українській землі й досі лежать останки десятків тисяч не похованих бійців і командирів. Так, їх час від часу знаходять пошуковці, а дер-жава ховає, віддаючи останні почесті. Але це крапля в морі. Зважаючи на гостроту проблеми, яка має здебільшого моральне забарвлення, у музеї створили композицію "Вибух", яка складається з реліквійних матеріалів, що були знайдені під час спільної експедиції співробітників музею і пошуковців асоціації "Обеліск" на позиції Київського укріпрайону, де влітку 1941-го проходила лінія оборони. Ця експозиція - німий докір дер-жаві, всьому нашому суспільству за те, що й досі не поховані тисячі захисників Вітчизни, десяткам тисяч бійців, які зникли безвісти, не повернене чесне ім'я.