Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Сьогодні, коли триває естафета пам'яті, приурочена 65-річчю Перемоги, ми вклоняємося подвигу всіх її творців: живих і загиблих у боях. Місце серед них належить Олександру Матросову. Його подвиг — унікальний у літопису Другої світової війни. Не було у фашистській Німеччині таких солдатів, що зважилися б тілом закрити амбразуру. Не «вписувалися» у тактику бойових дій такі випадки і в арміях наших союзників по антигітлерівській коаліції.
Олександр Матросов був рядовим, на день здійснення подвигу йому виповнилося лише 19 років. Мабуть, уже сама велич його подвигу, незбагненна для сьогоднішнього сприйняття доцільність такої самопожертви породила за часів перебудови багато міфів як навколо особистості Олександра Матросова, його біографії, так і щодо обставин його останнього бою під Чорнушками.
Символічно, що напередодні він написав листа коханій дівчині Людмилі, яка працювала медсестрою у госпіталі в Уфі. В ньому були такі рядки: «Сьогодні комбат розповів, як загинув генерал... Якщо мені призначено загинути, я хотів би померти, як той генерал: у бою й обличчям на захід...» Доля розпорядилася так, що ці рядки листа до коханої стали пророчими.
Того лютневого дня другий стрілецький батальйон 91 -ї окремої Сибірської бригади добровольців імені Сталіна (згодом полк перейменували у 254-й гвардійський стрілецький 56-ї стрілецької гвардійської дивізії Калінінського фронту) отримав бойове завдання оволодіти населеним пунктом Чорнушки. Населений пункт не мав якогось стратегічного значення. Ворог на цій ділянці (це були підрозділи німецької дивізії, представники якої в 1941 році стратили народну месницю Зою Космодем'янську) обороняв підходи до залізниці. Підступи до неї прикривали три кулеметні дзоти. Першу вогневу точку знищили бійці штурмової групи, другу — бронебійники батальйону. А третя виявилася міцним горішком: вислані вперед для її знищення три бійці загинули.
Усе це бачив зв'язковий командира роти Олександр Матросов.
- Я піду! — звернувся він до старшого лейтенанта Артюхова.
Коли Олександр по-пластунськи почав наближатися до дзоту, в засніжену землю навколо нього вдарили кулі. Матросов перечікував, коли свинцева стрічка відхилялася вбік, і продовжував небезпечну гру з ворожими кулеметниками. Ось уже до вогневої точки рукою подати. Олександр жбурнув дві гранати, які вибухнули біля амбразури. На мить кулемет замовчав, а потім знову заговорив. Олександр ударив по ньому автоматною чергою. У дзоті щось вибухнуло й стало тихо. Гвардії рядовий Матросов підвівся, підняв над головою автомат і, повернувшись у бік залеглих бойових друзів, крикнув їм: «Уперед!»
Вони піднялися із засніженої землі і побігли. Але цієї миті знову застрочив кулемет. Олександр побачив, як його черга почала косити його друзів. І тоді він рвучко кинувся вперед і припав тілом до амбразури дзоту...
У перших рядах наступаючих бійців батальйону був агітатор політвідділу дивізії старший лейтенант Петро Волков. Коли очистили село від ворогів, він із групою бійців прибув на місце подвигу Олександра Матросова, дістав його комсомольський квиток і олівцем написав: «Ліг на вогневу точку противника і затулив її. Виявив геройство».
На підставі його донесення дивізійна газета надрукувала матеріал про цей подвиг гвардії рядового Матросова, який передрукувала центральна преса.
Щодо героїчного вчинку Олександра Матросова, то тут ще питання, хто першим здійснив такий подвиг. Я теж тривалий час вважав, що першим в історії Великої Вітчизняної війни закрив кулеметну амбразуру своїм тілом саме він. Виявляється, що Олександр у цьому героїчному реєстрі був за номером 58. Історичні документи засвідчили, що ще 21 серпня 1941 року політрук 125-го полку 28-ї танкової дивізії Олександр Панкратов у бою під Новгородом кинувся на кулеметну амбразуру.
Чому ж подвиг саме Олександра Матросова став символом самопожертви й подвигу? Одна і, мабуть, головна з цих версій пов'язана з ім'ям Сталіна. Указ про присвоєння Олександру Матросову звання Героя Радянського Союзу посмертно був підписаний 19 червня 1943 року. А у вересні цього року поїзд зі Сталіним знаходився в районі Ржева. Саме тут Сталін дізнався про визволення Бєлгорода й Орла і наказав із цієї нагоди здійснити у столиці перший святковий салют. А 8 вересня 1943 року підписав наказ № 286 під назвою: «Великий подвиг товариша Матросова має слугувати прикладом військової доблесті й героїзму для всіх воїнів Червоної Армії». Цим же наказом 254-му гвардійському стрілецькому полку було присвоєно ім'я Олександра Матросова, а його навічно зараховано до списку особового складу першої роти цього полку. Це було перше вшанування на державному рівні подвигу героя, а ім'я Олександра Матросова стало об'єднаним символом військового героїзму.
Багато міфів і легенд створено навколо Олександра ще й через те, що збереглося мало фактичних матеріалів про довоєнне життя Матросова. В довідці, написаній ним самим, містяться такі дані: «Народився 5 лютого 1924 року, росіянин, комсомолець, адреса проживання — м. Уфа, дитяча трудова колонія, гуртожиток №19. Військова спеціальність — стрілець-автоматник».
Саме запис про трудову колонію насторожував. Як щодо прізвища, так і стосовно причин перебування в ній. Одні дослідники стверджують, що його батько Юнус Юсупов був учасником громадянської війни, повернувся з неї інвалідом. Оселився в Башкири де 1924 року народився його син, якого назвали Шакір'ян. Потім батько оженився вдруге, втретє. Хлопцю не сподобалися мачухи, і він утік із дому. Багато мандрував безпритульним, потім потрапив до дитячого будинку, який теж покинув. Врешті-решт за такі витівки потрапив до трудової колонії у м. Уфа, де назвався прізвищем Матросов. Обрав його за порадою колишніх друзів-безпритульників, які навчили: «Якщо в тебе не російське прізвище, доведеться в житті багато сьорбнути лиха...» А «матросом» його вони називали за безкозирку, яку хлопець полюбляв носити з дитинства... Ось така версія щодо прізвища майбутнього героя.
Сьогодні вже й не визначиш, що в цих сторінках біографії правда, а що — домисли. Зберігся документ — характеристика вихованця цієї колонії, в якій зазначається: зразковий вихованець, значкіст ГПО, відмінний лижник, боксер, помічник вихователя.
Цю характеристику надали до Кіровського райвійськкомату Уфи, на підставі якої Олександра Матросова направили на навчання до піхотного училища. Але навчатися довго не довелося. Половину курсантів, серед яких був і Матросов, у січні 1943 року відправили на фронт. У першому ж бою Олександр загинув смертю героя.
Поява міфів — це, як пояснюють самі їхні творці, спроби розвінчати стереотипи радянської історії, її героїзацію. Не знаю, що сказати з цього приводу. Але в одному впевнений: для представників поколінь, які захищали Вітчизну в різні роки і на різних етапах її історії, подвиг Олександра Матросова і його майже 300 послідовників залишається взірцем героїзму. Байдуже, яким було його справжнє прізвище, хто його батьки, як склалося довоєнне життя. Олександр Матросов є й залишається Олександром Матросовим...
Днями підійшов до зграйки хлопчиків віком 8-10 років — стільки ж було мені, коли вперше побачив фільм про Олександра Матросова. Запитав, хто і що з них знає про цю людину. Ніхто з них не відповів, їм ні про що не говорить це ім'я... Та й звідки їм знати!? Хіба в нас на якомусь із телеканалів у рік 65-річчя Перемоги показали фільм про подвиг Олександра Матросова? Чи, може, друковані засоби масової інформації започаткували акцію з повернення в сьогодення імен тих 300 воїнів (а серед них багато й українців), які повторили цей подвиг? Замовчання або «переосмислення» проявів масового подвигу творців Перемоги в роки Великої Вітчизняної війни позначається на уявленнях частини молоді про нього. А без виховання на прикладах Олександрів Матросових, їхньої величі, мужності й відваги неможливо виховати нових героїв, справжніх захисників Вітчизни.