Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

І насправді у складі загону - кращі з кращих фахівців, які пройшли прискіпливий відбір і, попри серйозну конкуренцію, вибороли право представляти Україну в далекій африканській країні. До того ж багато хто з воїнів загону вже мав миротворчий досвід. У декого за плечима по кілька миротворчих відряджень... Свою розповідь почну з історії офіцера (ця місія для нього - третя), з яким я познайомився на початку нашого відрядження до Ліберії ще під час бойового злагодження на Львівщині.
Незважаючи на досить молодий вік, підполковник Володимир Литвинчук – людина розсудлива та справедлива. Щоб визнати це, не потрібно вчитуватися у службові характеристики. Достатньо п'яти хвилин спілкування з його підлеглими або командирами.
Народився Володимир у 1973 році в Україні, яку любить і якій служить. Свого часу вступив до Харківського вищого військового авіаційно-інженерного училища. Далі був Київський інститут Військово-Повітряних Сил, факультет оперативно-тактичного рівня.
Офіцерську службу Володимир Литвинчук розпочав старшим техніком контрольно-перевірочної станції ТЕЧ (технічно-експлуатаційна частина) в окремому полку армійської авіації. Обіймав посади начальника групи ТЕЧ полка - старшого інженера полку, старшого інженера-дослідника літаючої авіаційно-технічної лабораторії армійської авіації, головного інженера управління армійської авіації Західного ОК, начальника інженерно-авіаційної служби управління 8-го АК, головного інженера з вертольотів і двигунів армійської авіації командування Сухопутних військ. На будь-якій посаді, у найскладніші періоди Володимир Павлович залишається вірним своїм життєвим та службовим принципам.
З травня 2010 року підполковник Володимир Литвинчук проходить службу на посаді начальника інженерно-авіаційної служби 56-го окремого вертолітного загону Місії ООН у Ліберії тринадцятої ротації. Зважаючи на співвідношення обсягу завдань та кількості особового складу, потрібно визнати, що посада ця не з легких.
Щодня три, п'ять, а інколи і вісім, десять вертольотів піднімаються у небо для виконання миротворчих завдань в усіх куточках Ліберії. Жоден політ не може бути виконаним без вирішення питань інженерно-авіаційного забезпечення. Більше сорока спеціалістів інженерно-авіаційної служби готують "борти" до вильоту, проводять регламентні та ремонтні роботи. Все нагадує надійний налагоджений конвеєр, де не може бути ні зупинки, ні затримки. Варто зрозуміти: у загоні немає зайвих або запасних. Усі шість місяців і люди, і техніка повинні працювати без збоїв. І щоденний поштовх злагодженій роботі загону о п'ятій ранку дають саме підлеглі Володимира Литвинчука.
Військовослужбовці різних категорій, віку, фахового рівня та врешті-решт з різних куточків України працюють в одній команді. А майстерність командира полягає у тому, щоб змусити людей повірити в себе, щоб команда діяла не "за страх, а на совість". Тоді і машини, ніби підкоряючись людській волі, працюють з повною віддачею. Завжди бадьорий, підтягнутий, готовий прийти на допомогу підполковник Володимир Литвинчук власним прикладом доводить, що найскладніше завдання можна виконати, якщо підрозділ - єдина команда.
Середня температура року в цих місцях сягає 30 градусів тепла. Це означає, що серед дня, коли на аеродромі "кипить" робота, все навкруги починає закипати від нищівного африканського сонця. У такі години Володимир добре розуміє: однієї лише моральної підтримки недостатньо. Саме тому його мало видно біля казарм чи в штабі, значно частіше - поряд зі своїми воїнами на аеродромі, де він підбадьорює їх не словом, а ділом. Це один з провідних принципів: працюють всі, а командир у тому приклад. Володимир переконаний, що у його становленні як керівника, котрий працює з людьми, величезну роль відіграла саме Африка. Адже у 2006-му та у 2007 роках тут було ще "тепліше". Володимир пригадує:
-Звістку про відрядження до далекої Африки батьки та дружина зустріли без особливого ентузіазму. Але вже на місці я зрозумів: рішення було прийняте правильне. Як і більшість підлеглих, я починав робочий день з п'ятої ранку.
Вертольотів було більше, їх задіювали постійно. Відповідно, в умовах місцевого клімату, техніка частенько виходила з ладу, а часу на відновлення залишалось дуже мало. Здійснювати ремонтні роботи силами лише штатного екіпажу означало поставити під загрозу виконання завдань. Саме тому, в умовах безперебійної роботи, засвоїв: колективізм - не тільки ознака бойового підрозділу, а й одна з головних умов бойової готовності. Переконатися в цьому довелося чи не з перших годин перебування на посаді, коли авіаційна техніка перед запуском вийшла з ладу, а часу на її ремонт не було. Але силами колективу ми швидко навчились "обганяти" час.
Колектив інженерно-авіаційної служби заявив про себе з перших днів перебування у Ліберії. Техніка, що експлуатується в умовах спекотного та вологого африканського клімату, швидко псується, а коли ще й хазяїн недбалий, взагалі - біда. Жорсткий графік експлуатації вертольотів не дозволяє припиняти жоден з видів робіт, за будь-яких погодних умов. Кожного дня підлеглі Володимира Литвинчука готують авіатехніку до польоту, допускають до експлуатації засоби наземного обслуговування, усувають виявлені несправності: жоден фахівець, який відповідає за підготовку бойової техніки, не залишить аеродром, не виконавши суворо регламентованого циклу робіт.
Коли спадає денна спека, коли позаду чергове завдання - лишається трохи часу на спілкування з родиною. Зараз, вдома, як ніколи, потрібна батьківська порада. На свого героя чекають дружина та син Олександр, якому лише сім років. Зрозуміло, в Інтернеті багато не поспілкуєшся, та все ж... З цього приводу Володимир дуже влучно зауважив: - Тут, у Ліберії, все по-іншому переглядаєш. По-іншому смакує наш український хліб. Більше цінуєш свою та чужу працю. Але найбільше згадуєш тепло рідної домівки.
Володимир Литвинчук нерідко чує на свою адресу слова подяки від старших начальників. Але ставиться до цього по-філософськи, адже він сам командир і наставник...