Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Тієї ночі Людмила дісталася нейтральної смуги між нашим переднім краєм і супротивником. Знявши сталевий шолом, обережно й безшумно підповзла до заздалегідь обраного невеликого природного укриття, звідки можна було оглядати місцевість, сподіваючись, що ворожі спостерігачі не зможуть її помітити. Наші і німецькі багатоярусні траншеї проходили по схилах висот, звернених у бік конфронтуючих частин.
На світанку приклала до очей трофейний бінокль, прикритий соломою, і стала повільно оглядати зайняту німцями територію: кожен підозрілий об’єкт, що потрапив у поле зору, пропливав перед нею з паузою не менше трьох хвилин, перш ніж перейти до наступного.
До полудня Люда стомилася від напруженого чекання. Вона вже оглянула сотні сумнівних горбків, бур’янів — ніде ніяких ознак ворога. І раптом... у сухих гілках корча щось заворушилося. Німець! Пролунав постріл. Людмила впала обличчям у пісок.
»Поспішив фріц, — подумала вона. — Поранена? Ні, куля тільки обпекла... Напевно, помітив блиск бінокля... Що робити?..»
Поволі, на це пішло не менше двадцяти хвилин, вона підняла обличчя від землі, і так, із прилиплим до щоки піском, вдивилася в німця, — розповідає письменник Микола Атаров, що зустрічався і розмовляв з нашою героїнею. — Тепер їй не потрібен бінокль. По тому, як змінилося місце, де раніше був корч, зрозуміла, що поки вона лежала ниць, німець відповз. Напевно, радянського снайпера він не побачив.
Корч гойднувся. «Нервує», — відзначила Людмила. І хоча голова в неї після багатьох годин напруги була неначе стиснута важким обручем, думала не про те, щоб вийти з цієї вимушеної дуелі, а навпаки — нав’язати свою волю ворогу, перехитрити його і, головне, перечекати.
Після чотирьох годин дня вітер змінив напрямок. Людмила ретельно вирахувала потрібне виправлення прицілу.
Посвіжішало. Хмари йшли з боку моря, повітря відсиріло, помутніло, закапав дощ. Німець знову заворушився. Йому, мабуть, не хотілося валятися під дощем. Чи, може, хотів викликати Людмилу на постріл?
Дощ почався такий дрібний, що його не чутно було навіть снайперам, які лежали на землі. І все-таки через півгодини потилиця Людмили була мокрою, стало холодно. Майнула думка: «А раптом засверблять мокрі вуха? Адже це просто катування!» І тут ще, як на зло, захотілося їсти.
Дрібний дощовий пил ліг на поле, покрив кожну билину і позначив синюватим блиском мінні поля. Тепер Людмила легко читала сліди, залишені цими днями: ось нерівний і грубий лаз, що веде від колодязя до німецьких окопів, ось перебігали автоматники, ось накат коліс станкового кулемета та відбиток ніг сапера, що сидів уночі перед ямкою для міни.
А через кілька хвилин погляд її розрізнив і глибокий слід від важкого тіла: це німецький снайпер підкрадався до неї, штовхаючи перед собою маскувальний корч.
— Але ж він і мене по сліду знайде», — подумала Людмила, і коли дощ зачастив, пересунулася вправо. І дійсно, як тільки зріділа сітка дощу, пролунав постріл. Куля свиснула в тому місці, де тільки що лежала ліва рука Людмили.
— Пристрілюйся! — посміхнулася вона.
Ще постріл — куля лягла позаду.
— Лопнуло терпіння, — вирішила Людмила, — поспішає... Може, і мені пора? Чи ще почекати?..
Звичайно Людмила робила пробний постріл, посилаючи свою кулю серед сотень чужих. Зараз це було неможливо, хоча після дощу почалася легка перестрілка, але за Людмилою невідступно стежив німець, і, судячи з того, що вона не помітила у нього бінокля, можна було припустити, що десь укрився інший спостерігач, що тільки і чекає зручної хвилини.
З новою силою розігрався голод. Впору хоч землю гризти! А шия як болить: немов хто поклав на неї величезний кам’яний вантаж. «Нічого, я терпляча», — підбадьорювала себе Людмила. Ніколи ще вона не зазнавала такої внутрішньої боротьби: то незламна воля спонукала її до дії, то пробуджувалося відчуття, що треба виждати, поспішати не можна.
Смеркло. І в той же час небо посвітлішало. Хмари йшли вгору і розчинялися, а повітря потеплішало, після дощу запах мокрої шинелі змішався з чудовим запахом землі, що упріла.
»Дочекаюся ночі, йому тоді зовсім непереливки стане, отут він у мене і об’явиться», — зі злістю подумала Людмила і, підбадьорившись, стала чекати.
Ніч прийшла в ясному срібному сяйві місяця.
Він спочатку піднімався дуже швидко, і на землю лягали чорні тіні. У цей час ворожий снайпер міг безкарно відповзти в кущі. Але Людмила бачила, що німець не збирався іти. Він навіть на мить показав спину — влаштовувався зручніше.
Йшла пізня позиційна ніч, коли на коротку годину фронт засинає в тисячах зручних і незручних землянок, у зміястих окопах, у сирих бліндажах, на низьких нарах, на полотняних розкладачках і просто на шинелях; коли не сплять тільки ті, хто має бути на посту: генерали, чергові телефоністи, спостерігачі, розвідники і вартові.
За Північною бухтою не замовкала артилерійська канонада. Потім пролетіли наші нічні бомбардувальники і незабаром злісною скоромовкою заговорили німецькі зенітки.
Німець завовтузився у своєму гнізді, і палець Людмили на спусковому гачку відразу ожив, піднатис трошки. Терпи, козак...
Йшла уже двадцять п’ята година, як лежала вона в маленькому кам’яному гнізді. Нарешті світанок… Вдалині по камінню пройшла ворона. Десь осторонь почувся протяжливий півнячий лемент. Міна зашаруділа між Людмилою і німцем. Заговорили батареї...
Швидке сонце просушило шинелю, нагріло камені, і так потягнуло розстебнутися, покласти голову на руки і заснути…
Раптом німець поповз.
Людмила так звикла до того, що він лежить ниць і не дихає, що тепер його грубий рух, суєта цих повзучих ніг і шерхіт корча приголомшив її. Вона не стала стріляти і тільки спостерігала за його широкою спиною, що хвилясто повзла за корчем.
Він просто не витримав! Мабуть, тушонки переїв!
Ще хвилину Людмила думала, що це пастка, маневр, що він не піде. Але ж ні, він повз із такою же квапливою розтратою всіх сил, з якою, задихаючись, підпливає до берега недотепний, що вже сьорбнув води, плавець.
Палець злегка натиснув на гачок, ще мить — під корчем вигнулася спина та так і залишилася — неохайно відкрита назавжди.
Вибух!
Шалений гуркіт снарядів!
За нею стежили в десятки біноклів.
Ще вибух!
І під гул розірваних німецьких мін Людмила побігла до своїх окопів. Онімілі ноги служили погано. Вона спотикалася і, на щастя, впала в той момент, коли застукотіли відразу три німецьких кулемети.
— Ур-ра-а!.. Людка-а-а!..
Це кричали свої, близькі, рідні товариші. Високо над нею пролетіли снаряди — це до ворога. Вогнем і димом затягло весняне поле.
В окопі Людмила зняла шинель, а бійці стягли з неї чоботи, розмотали онучі. Лейтенант, ласкаво поклавши їй руку на плече, запитав:
— Ну, як фріци — скаржаться?
— Та є, товаришу лейтенанте, — відповіла, посміхнувшись, Людмила.
І скарги ці не припинялися...
Про своє фронтове життя Людмила писала матері: «Обмінююся з фріцами «люб’язностями» шляхом оптичного прицілу й одиничних пострілів. Треба тобі сказати, що це найбільш вірне і правильне ставлення до ворогів. Якщо їх відразу не уб’єш, то потім лиха не оберешся».
І вона була вірна цьому правилу.
...За час оборони Одеси і Севастополя особистий рахунок знищених ворогів снайпера Людмили Павличенко дійшов до цифри триста дев’ять. Вона не встигла округлити його до трьохсот десяти. Осколок міни в четвертий раз вивів її з передової, а ще були контузії.
***
Після Севастополя Людмила Павличенко була раптово викликана в Москву, у Головне політичне управління. Їй повідомили, що Елеонора Рузвельт, дружина президента США, і Американська студентська асоціація запросили студентів-фронтовиків у Сполучені Штати. Людмила просила залишити її на фронті, але їй пояснили: поїздка в Америку — теж бій за більш тісний союз народів Радянського Союзу, США і Великої Британії, за відкриття другого фронту.
Люді Павличенко разом з її ленінградським товаришем довелося вести прес-конференцію, на ній були присутні п’ятдесят два представники американської преси. Потрібно було знати, як знала це Павличенко, усе про мужню битву свого народу, щоб витримати натиск професійних журналістів — газетярів США.
— У вас була охорона?
— Моя гвинтівка.
— Скількох ви убили в бою?
— Триста дев’ять, я кожного фашиста убила на фронті, а не в полоні.
І знову сипалися питання.
— Скількох гітлерівських снайперів, асів гвинтівки, ви маєте на своєму, рахунку?
— Тридцять шість.
Тридцять шість снайперських дуелей, тридцять шість багатоденних двобоїв. І знову пригадувалися дні і ночі, що злилися в один потік, коли за нею полювало відразу кілька гітлерівських автоматників...
Але зовсім іншими були зустрічі з простими американцями. Вона об’їздила кілька десятків міст, виступала на мітингах, підприємствах, зустрічалася з різними людьми, що висловлювали глибоке почуття симпатії до радянського народу і до неї — солдата, його посланця.
Її запросив до себе чудовий актор і режисер Чарлі Чаплін, він дружньо спілкувався з відважним снайпером.
Разом з іншими делегатами побувала в Білому домі на прийомі у Франкліна Рузвельта. Зі США Павличенко потрапила в Канаду. На мітингу в Торонто їй вручили пам’ятний подарунок, свідчення захоплення канадців мужністю радянського воїна — снайперську гвинтівку-вінчестер з оптичним прицілом.
…На московській лаві сиділи два майстри: маститий письменник, учасник Першої світової і Громадянської воєн, і молода жінка — снайпер №1 Союзу. «Вона, — згадував Борис Лавреньов, — зняла пілотку. Вітер ворушив пухнасте, мабуть, м’яке, як у дитини, коротко обстрижене волосся. Легка хвилька його колихалася над чистим, опуклим дівочим чолом. Обличчя, тонке, нервове, дихало рвучкою невтоленністю, розповідаючи про глибоку пристрасність характеру.
Темні карі очі з золотою іскоркою були серйозні, пильно дивилися з-під вузьких брів, деколи здавалися навіть похмурими. Але через хвилину вони світилися такою життєрадісністю, наче освітлювали все навкруги.
Голос був зігрітий живою теплотою української вимови, м’який і гнучкий...
Я дивився на довгі, смагляві пальці вузької дівочої руки, тієї руки, що триста дев’ять разів натискала спуск курка, знищуючи ворогів. Ті пальці увесь час нервово ворушилися. І лише по цьому їх безупинному русі можна було здогадатися, що залишила війна у її душі.
— Я усім зобов’язана Батьківщині. Хто загрожує Батьківщині, той загрожує мені. Не може бути відпочинку, поки останній ворог не помре на нашій землі.
І погляд її знову став серйозним…
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 жовтня 1943 року за виявлений героїзм і мужність у снайперській боротьбі в боях під Одесою і Севастополем та навчання багатьох бійців снайперській справі снайперу 54-го стрілецького полку 25-ї стрілецької дивізії лейтенанту Павличенко Людмилі Михайлівні, яка до липня 1942 року зі снайперської гвинтівки знищила 309 гітлерівців, присвоєне звання Героя Радянського Союзу. У 1943 році майор берегової служби Павличенко закінчила курси «Постріл» («Постріл», Вищі офіцерські курси ім. Маршала Радянського Союзу Б.М. Шапошникова, військово-навчальний заклад Радянських Збройних Сил, що здійснює перепідготовку командного і політичного складу Сухопутних військ, а також викладачів військових училищ. Засновані у 1918 році... — Військовий енциклопедичний словник. — М.: Воениздат. 1984). У 1945 році вона закінчила Київський державний університет. У 1945–1953 р. була науковим співробітником Головного штабу ВМФ. Учасниця багатьох міжнародних конгресів і конференцій. Нагороджена двома орденами Леніна, медалями.
26 жовтня 1974 року обірвалося життя полум’яної патріотки, члена Радянського Комітету ветеранів війни Людмили Михайлівни Павличенко. Вона похована на Новодєвічьєму цвинтарі в Москві.