" /> Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Дві війни генерала Волівача Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
 
 
 
    
 
Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
Фестивалі
Майбутнє України
 


Погода
Погода!


41044998 Відвідувачів
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Орденские планки – ветеранам
Міністерство оборони
Урядовий портал
Боевое Братство
Укрінформ
Дві війни генерала Волівача Надрукувати Надіслати електронною поштою
 Цього високого і не по літах стрункого чоловіка добре знають жителі Дніпропетровська: жодне святкування днів Перемоги, річниць визволення України і міста від німецьких загарбників без нього не обходиться. Часто буває він і в школах, інших навчальних закладах, де ділиться з молоддю спогадами про минулу війну. А згадати сивочолому ветеранові є про що...
...Народився Іванко в багатодітній родині, яка мешкала в селищі Тарамське на Дніпропетровщині. Окрім нього, в сім’ї було ще троє дітей. Батько працював на заводі, а мати займалася вихованням дітей і домашніми справами. Жили незаможно, але дружно: хлопчина змалку був оточений любов’ю і ласкою. Вже в ранньому дитинстві навчився грати на скрипці, баяні, мандоліні і гармошці.
— Бути тобі, хлопче, музикантом, — казали сусіди.
А професор Київської консерваторії, що якось гостював у них, пообіцяв влаштувати юного музиканта до цього престижного навчального закладу. Та життя, як це часто буває, розпорядилося інакше і про кар’єру музиканта довелося забути...
У 1941-му, коли почалася війна, Іванові ще не виповнилося 17 років, тож на фронт його не взяли.
— Встигнеш ще повоювати, зачекай, — казав юнакові військовий комісар, до якого він звернувся із проханням відправити на фронт.
У 1943-му — після визволення Дніпропетровщини від окупантів — хлопця призивають до діючої армії і він стає рядовим роти автоматників 15-ї понтонно-мостової бригади, яка наводила переправи через водні перешкоди. Громив Іван Васильович ворога на кількох фронтах, визволяючи міста і села України, а також Європу. Війна для 21-річного сержанта Волівача завершилася під німецьким містом Данцигом. Незважаючи на юний вік, командування нагородило його орденами Червоного Прапора і Богдана Хмельницького, відзначивши мужність Волівача при форсуванні — під час визволення Білорусі та рідної України. По закінченні війни до цих нагород додався ще й орден Вітчизняної війни 1-го ступеню.
Після війни Волівач продовжив служити в полку, що дислокувався на теренах Брянської області Росії. Старшиною роти, навідником танка, його командиром. У 1947 році Іван Васильович вступає до Харківського танкового училища. По його закінченні командує взводом, ротою в окремому 52-му танково-самохідному полку Прикарпатського військового округу, що дислокувався в Бердичеві, танковим полком. Правда, перед цим з посади начальника штабу полку вступив до Академії бронетанкових військ, яку закінчив у 1960 році. Обіймав посади заступника командира дивізій, командира дивізії, заступника командувача армії з бойової підготовки, а також виконував обов’язки заступника командувача Київського військового округу з бойової підготовки.
Ветерани, з якими він служив, згадують Івана Васильовича як вимогливого, але справедливого командира, який вмів цінувати людей.
— Без солдата, офіцера найсучасніший танк нічого не вартий, — любив повторювати він, інспектуючи підлеглі частини і підрозділи.
Дружина, Любов Іванівна, рідко бачила чоловіка вдома: навіть у вихідні він «пропадав» у військах. І не тому, що не довіряв своїм колегам-офіцерам, просто Іван Волівач завжди прагнув тримати руку на пульсі подій, що відбувалися в підлеглих частинах. При цьому без потреби ніколи не втручався  в діяльність їхніх командирів.
— Потрібно довіряти людям, — переконував Іван Васильович. — Навіть якщо в людини не все виходить, потрібно дати їй шанс навчитись, а не карати відразу за допущені промахи.
Однополчани досі згадують Івана Васильовича добрим словом.
У 1945-му, коли капітулював гарнізон Данцига, Волівач сподівався, що це перша і остання війна в його житті. Та не так сталося, як гадалося...
— На початку 80-х років, коли я виконував обов’язки заступника командувача Київського військового округу з бойової підготовки, мені запропонували поїхати до Афганістану, — розповідає Іван Васильович. — Я погодився. І відразу по прибутті до цієї країни був призначений командиром північно-східної зони Афганістану з центром у місті Кундуз.
Ставлення до виконання нашими співвітчизниками інтернаціонального обов’язку в суспільстві неоднозначне. Але Іван Васильович вважає, що той, хто називає радянських воїнів окупантами грішить проти істини.
— Вони виконували наказ держави, — вважає він. — А накази у військових не обговорюють. В жодній армії світу. Подивіться на США. Вони вже кілька років присутні в Афганістані, але й досі не можуть покінчити з талібами. Наше завдання полягало в іншому: допомогти владі дружньої до СРСР країни налагодити мирне життя. І ми це робили, хоча, звичайно, і воювали з моджахедами.
Там, у далекому Афганістані, генерал Волівач, як і в роки Великої Вітчизняної, теж не раз заглядав смерті в очі...
...Восени 1981 року розвідка доповіла про те, що Карім — глава однієї з банд, чисельність якої сягала понад 600 «багнетів» — прагне переговорів з радянською стороною. Але при цьому висунув ультиматум: на зустріч з ним має прибути особисто генерал Волівач. Без охорони і зброї. Іван Васильович розумів, що, можливо, у такий спосіб його хочуть заманити в пастку і захопити в полон. Адже вже тоді за полоненого офіцера душмани отримували десятки тисяч доларів, а за генерала і поготів... Колеги відмовляли його від такої ризикованої зустрічі, але Волівач настояв на своєму.
— На війні без ризику не обійтись, — сказав він. — А коли йдеться про збереження солдатських життів, то що тут ще пояснювати...
В обумовлене місце генерал прибув у супроводі лише кількох офіцерів. На автівці. Там їх чекав Карім і... майже сотня до зубів озброєних «духів»! Іван Васильович миттєво оцінив ситуацію і відмовився від переговорів, мотивуючи це тим, що той привів із собою стільки людей, тобто порушив особисто дане слово. Наша делегація відразу сіла в автівку і помчала в напрямку Кундуза. Жоден постріл не пролунав їм услід: Карім розумів, що загибель генерала не зійде йому з рук. Через тиждень він передав Волівачу запрошення «зустрітися у спокійній обстановці і про все поговорити». Цього разу глава банди, яка контролювала десятки населених пунктів прибув на переговори лише з кількома охоронцями. Під час перемовин було досягнуто компромісу: генерал погодився залишити за Карімом право охороняти підконтрольну йому територію від інших бандформувань, а той зобов’язувався дотримуватись нейтралітету у стосунках з нашими військами. І слово своє, до речі, дотримав: за час перебування генерала Волівача в провінції Кундуз з боку кишлаків, підконтрольних Каріму, у бік радянських солдатів не пролунало жодного пострілу...
Був у «афганській» біографії нашого героя ще один випадок, який ледь не вартував йому життя.
...Полк афганських військовослужбовців оточили «духи». Сили були нерівними, тож вони попросили підмоги у «шураві». Довідавшись про це, генерал Волівач вирішив летіти в район бойових дій. Разом з ротою мотострільців, яку доправляли туди на вертольотах. Летіти довелось у надзвичайно складних метеорологічних умовах, із ризиком розбитись. Побачивши на землі багаття, які  за домовленістю з командиром афганського полку  мали служити своєрідними орієнтирами для вертолітників, вирішили заходити на посадку, запитавши в генерала дозволу.
— І досі не можу збагнути, що мені підказало не робити цього, — згадував у розмові зі мною Іван Васильович. — За моїм наказом гвинтокрили, які вже почали знижуватись, різко «рвонули» вгору. І правильно зробили, бо в наш бік полетіли кулеметні трасери: як потім з’ясувалося, внизу нас чекали душмани, які, перехопивши якимось чином переговори командира афганського полку з нашим командуванням і довідавшись, що орієнтирами для нас будуть багаття, вирішили влаштувати нам «сюрприз»...
Повернувся генерал-майор Іван Волівач з Афганістану з двома орденами Червоного Прапора, якими був нагороджений за участь у розробці операцій очищення від повстанців міста Ханабад і розгром душманського угруповання, яке тривалий час тероризувало місцеве населення. Після цього кілька років командував мотострілецькою дивізією в Московському військовому окрузі, обіймав посаду заступника командувача 8-ї гвардійської загальновійськової армії, що входила до складу у Групи радянських військ у Німеччині, та заступника командувача 6-ї танкової армії в Дніпропетровську. У 1986-му звільнився в запас. Він, звичайно, міг переїхати до Росії, де мешкали діти та багато друзів, котрі його наполегливо кликали. Але Івана Васильовича, як він каже, завжди тягнуло на рідну Дніпропетровщину. Тож після того, як змінив армійський однострій на цивільний костюм, залишився на берегах Дніпра — у Дніпропетровську. До спокійного життя він не звик, тож відразу відгукнувся на пропозицію очолити Дніпропетровський міський комітет Товариства сприяння обороні України (на той час ДТСААФ — прим. Авт). Відтоді багато води спливло в Дніпрі, а ветеран двох воєн і досі у строю.
— Незважаючи на поважний вік, він і нам, молодим, дасть фору, — кажуть його колеги. — Коли дивишся на працьовитість Івана Васильовича, його енергію, завзятість, не віриться, що ця людина давно розміняла дев’ятий десяток.
Працювати в сьогоднішніх умовах складно, оскільки оборонне товариство не отримує від держави жодної копійки. Але, попри всі складнощі, Дніпропетровська міська організація Товариства сприяння обороні України не виживає, а почувається впевнено, маючи гарні результати роботи. Про це свідчать, зокрема, і підсумки минулого року. При цьому Іван Васильович та його колеги беруть активну участь у підготовці юнаків до служби у війську. Наприклад, під їхнім патронатом регулярно проводяться змагання з військово-прикладних видів спорту, у місті функціонують тири, юнацько-спортивні клуби, де молодь загартовує себе фізично й морально. Члени організації оборонного товариства надають посильну допомогу викладачам предмета «Захист вітчизни» у школах щодо обладнання кабінетів, куточків майбутнього воїна, де міститься інформація про сьогоднішній день Українського війська, умови прийому до військових навчальних закладів та на контрактну службу.
Не забуває старий солдат і про своїх колишніх бойових побратимів: в якості депутата Дніпропетровської міської ради, до якої, між іншим, обирався тричі, допоміг сотням ветеранів у розв’язанні їхніх соціальних проблем.
У 1995 році, коли відзначалася 55-та річниця Перемоги, було створено фонд захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни і членів їхніх сімей. Передбачалося, що функціонуватиме він тимчасово: для організації урочистостей, які проводилися в місті напередодні і після 9 травня. По їхньому закінченні Іван Васильович запропонував депутатам зробити фонд постійним.
Його ідею підтримали і протягом 15 років, завдяки фонду, сотні людей отримують грошову допомогу на лікування, оздоровлення, розв’язання інших проблем: на це зібрано і витрачено понад 7 мільйонів гривень. У півтора мільйона обійшлося придбання медичної апаратури для закладів, де лікуються ветерани війни. Завдяки фінансовій допомозі фонду в їхньому госпіталі капітально відремонтовано понад 30 палат, вони умебльовані, закуплено телевізори, холодильники. Словом, створені всі умови, щоб старі солдати, потрапивши до госпіталю, почувалися в його стінах затишно і комфортно.
Утім генерал долучається і до вирішення проблем жителів Тарамського. Наприклад, вони досить довго потерпали від нестачі питної води. Куди тільки не зверталися, але звідусіль отримували формальні відписки. Коли ж за справу взявся Іван Васильович, в селищі з’явився водогін із чистою артезіанською водою! Як йому вдалося цього досягти — ніхто не знає, а сам Волівач не любить розповідати. Але якщо зважити на ту обставину, що протягом десятиліть ця проблема не вирішувалась, можна лише здогадуватись, яких титанічних зусиль довелося йому докласти.
...Іван Васильович почувається щасливою людиною, справедливо вважаючи, що роки прожив не марно:
— Мої роки — моє багатство. Разом з дружиною виростили сина і доньку, а вони подарували нам четверо онуків. На жаль, дружина у 1996 році померла. Донька Наталя проживає у Москві, але часто навідується в гості, а син Юрій, звільнившись з військової служби, працює у Дніпропетровську адвокатом. Допоки відчуваю сили, працюватиму. Для мене головне — відчувати, що я потрібен людям. Коли є таке відчуття, і прожитих років не помічаєш...
Сергій ЗЯТЬЄВ,
«Народна армія»
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.