Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Виходячи з того, що на шпальтах деяких місцевих газет лише зрідка з'являлися публікації про окремих воїнів-„афганців", автор, як патріот рідного краю, не міг погодитися з тим, що „афганці" рідного краю забуті і, будучи впевненим, що слово, вміщене у друковану стрічку, є рідною сестрою нержавіючої сталі, вік і взявся розповісти про бойові подвиги та життєві долі земляків-,,афганців".
Писав Сергій Урсов цю книгу з надією, що, можливо, нащадки, прочитавши поміщені в ній нариси, замальовки, репортажі з поля бою, скажуть: „Ось, виходить, як це було, як виконували свій військовий обов'язок наші батьки та дідусі на афганській землі". Це - по-перше. А по-друге, і з цьому автор переконувався багато разів, про „афганців" мало хто і щось конкретне знає навіть у селах, де, як-то кажуть, „усі свої" саме через їхню скромність та поширений у народі афоризм „Заспівувач про себе не співа". От і проходять люди мимо них, зовсім не здогадуючись і не підозрюючи, що щойно розвинулися з мужнім, героїчним земляком, пройшли повз людину, чиї доля і життя обпалені війною, яка залишила на їх тілах і в їхніх серцях глибокі рани. Прочитайте нариси, замальовки, репортажі, наведені у книзі, і ви переконаєтесь, що саме такими і були „афганці" Ямпільщини.
– Важко, – зазначає Сергій Урсов, – майже неможливо порівняти, співставити подвиги. Воїн, до останнього патрона, до останньої краплини крові відстоювавший якусь висотку, позначену на командирській карті лишень цифрами, і воїн, що стояв насмерть на посту з охорони особливо важливого об'єкта, від якого залежали життя багатьох товаришів по службі чи боєздатність частини, увійшли у безсмертя поруч. І була у всіх цих подвигів одна надзвичайно суттєва особливість; майже кожен з них мав виразну моральну характеристику як відлуння і свого часу життя, і системи виховання.
З гіркотою в душі і болем у серці зазначає Сергій Урсов, що не все йому вдалося написати так, як мріялося, не про всіх „афганців" району розказано так, як вони, напевно, того заслуговують. Чому?
– Беручись за цю книгу, – говорить автор, – я був більше ніж упевнений, що ми усі без винятку зобов'язані пам'ятати тих, хто не повернувся з поля бою, й віддати належне тим, хто живий і сьогодні трудиться на рідній землі. І що керівники владних структур усіх рівнів, військкомат, школи, просто односельці чи колеги по виробництву зроблять усе, щоб нікого не забути, не залишити поза увагою і нададуть усіляку допомогу авторові у збиранні даних про своїх „афганців". Та, на жаль...
Саме через це про багатьох „афганців" району розповідь обмежилася наведенням лише прізвищ з ініціалами та деяких куцих даних.
Заради справедливості, – продовжує С. Урсов, – слід зазначити, що винні у цьому й самі деякі „афганці'': одні перетворили свою службу в Афганістані на жахливу таємницю, інші – попросту не відповіли на запропоновану їм анкету-опит, а до декого звістка про підготовку цієї книги (а це майже три роки) так і не надійшла від тих, хто повинен був про це подбати!
От і виходить, – констатує, журналіст, – що, беручись за, здавалося б, благородну справу, він у свої немолоді вже роки виявився наївним хлопчаком, повіривши в те, що його світлі помисли і стремління зацікавлять усіх інших, негайно знайдуть відгук в їхніх серцях і будуть однозначно підтримані. Та, як бачите! І це, на його думку, дуже прикро і дуже образливо.
Але попри все, у написаному кожен із читачів відчує жагуче бажання автора показати своїх побратимів такими, якими вони насправді були в житті та у бойовій обстановці, його намагання вплести скупі спогади своїх земляків у вир подій, особисто ним побачених і пережитих під час участі у бойових сутичках на афганській землі.
Та, не дивлячись ні на що, тепер ми, завдячуючи наполегливості, невгамовній енергії і натхненню автора та за матеріальної підтримки голови Ямпільської райдержадміністрації Володимира Волошина маємо можливість, тримаючи в руках чудову, гарно оформлену книжку, ознайомитися з життєвими шляхами „афганців" Ямпільщини і при нагоді подякувати їм за сміливість і самопожертву.