" /> Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Честь і сіль землі Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
 
 
 
    
 
Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
Фестивалі
Майбутнє України
 


Погода
Погода!


41014320 Відвідувачів
Орденские планки – ветеранам
Боевое Братство
Укрінформ
Міністерство оборони
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Урядовий портал
Честь і сіль землі Надрукувати Надіслати електронною поштою
ImageЗнайомство з підполковником запасу, учасником бойових дій Віктором Григоровичем Паляницею спонукало розповісти про цю справжню людину з когорти мужніх, непересічну особистість. Про таких кажуть, що вони – честь і сіль нашої землі.
Цьогоріч йому виповнюється піввіку. З народження він — селянський син, уродженець села Ленківці, що на Шепетівщині. Маючи за найбільший скарб, даний від батька й неньки, які гідно виплекали  чотирьох дітей, працьовитість, щире серце й відданість рідній землі, Віктор й вирушав, як кажуть, у великий світ.
У Ленківці ж його життєві дороги й назад привели — до отчих порогів, ясенів дитинства, до того, що називають малою батьківщиною і що супроводжує людину все життя.
Отож найцінніший світ не покинув Віктора Григоровича упродовж усіх його ратних справ, які він обрав професійним обов’язком аж до завершення нелегкого розділу своєї біографії «у погонах». За час тих службових мандрів у життєпису зібралося всього стільки, що й на повість вистачило б. І це були б розповіді-спогади саме про людей, які гідно виконували священний обов’язок воїнів-захисників.
Віктор свого часу закінчив Камишинське вище військове командно-будівельне училище. З 1982 по 1985 рік тривала його служба у Північно-Кавказькому військовому окрузі, був командиром окремої роти штабу.
А наступні два з половиною роки –  Афган. Після полум’я тієї далекої війни, яка відлунює в душі й досі, — служба у Прикарпатському військовому окрузі, призначення начальником штабу окремого батальйону в Хмельницькому, керував він й одним з управлінь Збройних Сил України.
З 1995 року звільнений у запас. Таким чином, за свою ратну біографію Віктор Григорович прийшов вишкіл «легендарної і непереможної» армії СРСР. Гартовано його й обов’язком воїна-інтернаціоналіста. Стояв він також на захисті сучасної держави, розбудовував Збройні Сили незалежної України.
Звісно, найбільш пам’ятним, незабутнім є пережите на Афганській війні.
…Серед присутніх на тих зборах особового складу він був наймолодшим командиром роти Прикарпатського військового округу. Тоді начальник кадрів повідомив, що всі офіцери мають пройти через Афганістан. А час був такий, що патріотичне виховання брало гору. Отож Віктор Паляниця зголосився відбути у «відрядження» в ДРА першим.
За наказом командуючого Туркестанського військового округу йому випала посада командира окремої роти спеціального призначення штабу 40-ї армії. Тієї самої, яку ще називали Обмеженим контингентом радянських військ в Афганістані.
Ось уже й Ташкент, комплектація, пересильний пункт, виліт вночі літаком. Оскільки аеродром Кабула розташований у міжгір’ї, то  Іл-76 заходив на посадку під кутом 62 градуси. Було таке враження, ніби днище літака постійно обстрілюють.     
Після дводобової перевірки з відповідними процедурами щеплень уже на місцевому пересильному пункті за новоприбулим прибув БТР із штабу 40-ї армії.
Як згадує Віктор Григорович, йшов 1986-й рік, командував 40-ю армією генерал-лейтенант Віктор  Петрович Дубінін.  Сам же штаб розмістився у колишньому палаці президента Аміна. Саме туди для несення служби й було доставлено бронемашиною героя нашої розповіді.
Віктор Паляниця був у прямому підпорядкуванні начальника штабу 40-ї армії,  перед його підрозділом стояло завдання забезпечити всі функціональні умови для штабних генералів і офіцерів,  різних делегацій і відряджених від Генштабу Збройних Сил СРСР.
Згодом додалася ще й охорона готелю, де перебувала Військова Рада так званої групи генерала армії Варенникова. Доступ для сторонніх осіб був обмежений, тому вояки з охорони й пошкоджену обстрілом покрівлю латали, й господарський дріб’язок їх не минав…
Оскільки капітан  Паляниця як охоронець був присутній на нарадах командування, то практично був обізнаний з тими бойовими завданнями, які стояли перед 40-ю армією, знав багатьох з командування.
– Через  призму часу, що минув з тієї пори, з усією відповідальністю скажу – це були люди, віддані службі, Батьківщині, професійному виконанню своїх обов’язків, — говорить ветеран-«афганець». — Не кожен з них зміг пережити психологічно розпад армії, яка по праву вважалася  найкращою у світі.
Що там казати, як свідчать експерти, ніхто досі так і не перевершив військову операцію із захоплення палацу в Кабулі, яка була зразком блискавичності й майстерності.
У 46 років пішов з життя генерал Дубінін, у 44 роки — генерал Захаров, у молодому віці обірвалось життя деяких генералів і старших офіцерів, які на совість виконували свій ратний обов’язок.
Хотілося б розповісти й про командуючого армією Бориса Громова. Це дійсно мужня людина. Довелося бути свідком церемонії присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу. Він, як високоосвічена людина, був компетентним у багатьох питаннях як армійського життя, так і народного господарства. Тож не дивно, що Б. Громов нині є губернатором Московської області.
В Афганістані усе трималося на офіцерах, прапорщиках, солдатах, які несли щоденну нелегку службу, проявляючи самопожертву в ім’я ідеалів і своєї країни, і афганської революції. Вони були патріотами, бо їх так виховали. І Борис Громов тоді сказав, що кожен з них заслуговує прижиттєвого пам’ятника…
Згадався Віктору Григоровичу й випадок із службовцем нашої армії, яких у ДРА було чимало, крім військових, уродженцям міста Єнакієве, що на Донеччині, Ростиславом Бобишевим.
– Він володів практично усіма мовами Афганістану. Досконало говорив на фарсі, що викликало підозру у співробітників різних служб. Вочевидь, його готували для розвідки. Він у мене отримував табельну зброю. Та одного разу (це було 7 травня 1987 року) черговий частини доповів, що автомат АКС-74 і пістолет ТТ, отримані Р. Бобишевим, у збройову кімнату не здані.
Спершу перевірили приміщення, де жили службовці, не на жарт стривожились в «особливому» відділі. А Ростислав як у воду канув…
До пошуків довелося залучати мого товариша Володю Смирнова із роти спецназу. Разом з ним і начальником штабу шукали «пропажу», як мовиться, й на землі й під нею. Зниклого таки знайшли. Виявилося, що він діяв… згідно з інструкцією, а нам був клопіт, — з усмішкою тепер згадує цей епізод свого армійського життя. Найтяжче було пережити втрати. За час командування Б. Громова відправки сумнозвісного «вантажу–200» вдалося звести до мінімуму. За збережені життя своїх бійців командуючий вручив В. Г. Паляниці медаль «За бойові заслуги». Цю нагороду він вважає найціннішою й дотепер, хоча є у нього й орден Червоної Зірки (за підготовку Хостської операції) й інші військові відзнаки.     
 – Як би там не було, — каже Віктор Григорович, — але, покидаючи цю країну, ми залишали її народу тисячі кілометрів доріг, військові містечка з відповідними комунікаціями, підприємства, школи... А головне, аби цей народ не жив у  феодальному невігластві, навчили його сучасних технологій, підготували кадри для народного господарства. Цього нині не скажеш про присутніх у Афганістані військових з НАТО.
Звичайно, є біль від втрат, який нічим не втамуєш. Ветерани Афганістану — особлива категорія наших співвітчизників, яка, побувавши у пеклі, винесла звідти віру у найвищу цінність – життя. І вони дійсно мають право на особливе ставлення суспільства. І вони його не вимагають, а заслуговують.
Торкнулись ми у розмові з Віктором Григоровичем й теми захисту Вітчизни сьогодні, стану готовності Збройних Сил України.
 – Зрозуміло, що для нас, колишніх професійних військових, доля України, її армії є болючою. І ми, ветерани-пенсіонери, незалежно від звань, ніколи не оминаємо її у своїх розмовах, — висловлює свою думку Віктор Паляниця. — Як позитив можу відзначити, що нині молодь  сама хоче потрапити до війська, бо це відкриває їй певну перспективу. Немало у нас і людей, які можуть передати молодому поколінню свій багатий ратний досвід. Є у нас потужний потенціал військово-промислового комплексу, технологій, аналогів яких немає у світі.
На жаль, нині нашу армію фінансують за залишковим принципом. Грошове забезпечення людини, яка повинна віддати, при потребі, життя задля захисту інтересів своєї країни, не відповідне високому покликанню воїна. Отож втрачаємо чимало цінного.
Прикро, що ми повторюємо помилки, які в історії уже були. Та все ж хочеться сподіватися, що наше військо на сучасному етапі набуде свого історичного, притаманного йому високого статусу й незаперечного авторитету.
Володимир ВАСИЛЕНКО.

 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.