До 70-річчя 149-го гвардійського Ченстохівського Червонопрапорного, ордена Червоної Зірки мотострілецького полку.
14 вересня нашому полку виповнюється 70 років. За масовий героїзм воїнів у роки Великої Вітчизняної війни полку було присвоєно почесне звання «Гвардійський» і «Ченстохівський», нагороджено орденом Червоної Зірки. Полк брав активну участь в угорських подіях 1956 року, потім був виведений у місто Мукачево Закарпатської області.

Андрій Васильович Вітовщик народився 17 жовтня 1951 року в селі Березичі Любешівського району Волинської області. Полковник запасу, ветеран Афганістану, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС першої категорії, ветеран Збройних Сил. Кавалер ордена Червоної Зірки і медалі «За бойові заслуги».Був депутатом Володимир-Волинської міської ради (1990 –1994 р.р.), першим начальником муніципальної дружини міста.Активний учасник ветеранського руху. В 1992 році організував Любешівську районну організацію воїнів-інтернаціоналістів і був її першим головою, а у 2001– 2002 р.р. очолював Володимир-Волинську районну організацію ветеранів Афганістану. Організував встановлення пам’ятника загиблим у локальних війнах «Забути не дано».
Одружений. Має двох дітей і четверо внучат.

Це єдиний полк з колишнього Прикарпатського військового округу, який був розгорнутий до штату військового часу в терміновому порядку і в січні 1980 року направлений залізничним ешелоном до міста Термез. Там отримали зброю, бойову техніку, боєзапас і своїм ходом здійснили марш Термез – держкордон по понтонному мосту через Аму-Дар’ю, Пулі-Хумрі, Баглан, Кундуз, який став місцем постійної дислокації під час Афганської війни.
149-й гвардійський мотострілецький полк займав  гідне місце серед військових частин Обмеженого контингенту радянських військ. Зона відповідальності – від Південного Баглана, Кундуз, Ханабад, міст Бангі, Тулукан.
Першими ступили на афганську землю командир полку, нині генерал армії Російської Федерації, депутат Державної Думи Ігор Євгенович Пузанов, мої земляки майор О. О. Мельничук (загинув 21 травня 1980 року), навідник-оператор БМП-1 рядовий Леонтій Ковальчук, старші прапорщики командир кулеметно-гранатометного взводу Василь Бойко, командир господарського взводу АДН Василь Каленик, командир взводу польового водозабезпечення Микола Свєтной, гвардії майор Олександр Саночкін…
За роки війни в Афганістані у складі 149-го гвардійського МСП воювали десятки тисяч людей. На рахунку полку десятки успішних бойових операцій.
У 1983 році полк був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора – єдиний у складі 40-ї армії. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно командиру мотострілецького взводу старшому лейтенанту Акрамову Набі Мухмаджановичу. А снайпер рядовий Олег Шерстобитов (до виховання якого я був причетний) 1986 року їздив з Афганістану до Москви як делегат XXVII з’їзду КПРС.
Безсмертний подвиг здійснив кандидат у члени партії Василь Олександрович Кузнєцов 25 травня 1985 року в провінції Кунар біля кишлака Коньяк. Залишившись без патронів, коли його хотіли взяти у полон,  він підірвав себе і оскаженілих «духів» останньою гранатою. Посмертно нагороджений орденом Леніна. Масовий героїзм при виконанні бойової задачі показав особовий склад 4-ї мотострілецької роти на чолі з командиром роти гвардії капітаном Перятинцем Олександром Григоровичем, упродовж 12 годин стримуючи шалений  наступ моджахедів…
Бачив звірства над захопленими влітку 1986 року нашими двома солдатами. Мені часто сниться палаючий Афган, юний капітан з червоним прапором, моджахеди в білих і чорних чалмах… Завжди носив свій патрон, щоправда, в мене їх було кілька в усіх кишенях, щоб не дай Боже не потрапити живим у полон. Добре знав, що «духи», як і фашисти в роки Великої Вітчизняної війни, в першу чергу знищували комісарів і комуністів.
Я був секретарем партійного комітету 149-го гвардійського мотострілецького полку з листопада 1985 по жовтень 1987 року. Пішов в Афган добровільно, написавши рапорт ще навесні 1980-го.
Хочу  згадати своїх командирів.
Підполковник Олександр Іванович Скородумов – нині генерал-полковник Збройних Сил Російської Федерації, кавалер двох орденів Червоної Зірки. У жовтні 1986 року вивів тилові підрозділи і зайву бойову техніку в Союз. До речі, вдома на мене образилися, адже тоді преса і телебачення сповістили, що О. Скородумов вивів свій полк, а я чомусь не повернувся…
Другим моїм командиром полку був Олександр Андрійович Красницький, який вже через вісім місяців був призначений заступником командира 108-ї дивізії в Афганістані.
У серпні 1987 року призначили командиром полку майора В’ячеслава Матвійовича Телицина, мого давнього сослуживця в Примор’ї, де він, старший лейтенант, був начальником штабу мотострілецького батальйону, а я – комсоргом полку.
Заступниками командира з політичної частини були Володимир Зємцев і Володимир Кобилкин, другим заступником по роботі з місцевими жителями – майор Сергій Рохін, пропагандистом полку – Саша Солошенко, комсоргом полку – старший лейтенант Володя Бертеньов.
Старався я робити все якнайкраще, свято вірив Михайлу Горбачову і його стратегії перебудови в країні і партії, в боротьбі з алкоголізмом. Був упевнений, що найкращий спосіб самоутвердитись і примусити людей вірити – це особистий приклад у бою.
…Наприкінці грудня 1985 року в бою за висоту Кутайба в центральному Баглані піхота першого і другого мотострілецьких батальйонів під сильним вогнем «духів» залягла. До речі, це була вже третя атака, в перший і другий день «зелені» побігли назад.
На мечеті майорів прапор. Я, погоджуючи з заступником командира полку майором О. Победінським,  попросив артилеристів вийти з укриття на пряму наводку і знищити його. Вони збили прапор, але не встояла одна із трьох опор мечеті, яка потихеньку рухнула. Я з молодшим сержантом Сашком Мельничуком з третього розвідувального взводу з червоним прапором, знятим зі штабу 3-го МСБ, рвонули через мінне поле. Добігли, встановили наш прапор, батальйони піднялись, а далі – буденна робоча справа: хтось рве вперед, інші б’ють з автоматів і кулеметів по траншеях і підвалах. Нам наказ – арик не переходити, вгризатися в землю, окопатись і чекати. Мені потім начальник інженерної служби показав, що було на цій ділянці мінного поля…
Цього ж дня ми з замполітом першої мотострілецької роти обходили бойові порядки, відійшли від зенітного полку, який стояв на лівому фланзі, і вийшли на чисте поле. І тут почалося, шквал вогню, мене буквально врятував цей замполіт, штовхнув, закриваючи своїм тілом. Патрони в піхоти закінчилися, ящики відкрити нічим, хоч зубами гризи. Виглянув з-за бруствера розбитого дувалу, через арик метрів за десять від мене бачу ствол кулемета і полум’я, б’є безперервно. Тоді я вперше кинув гранату…
На підбитті підсумків бойової операції начальник політвідділу 201-ї МСД підняв мене і сказав: «Ты что, юноша, Героя захотел, я тебя на минное поле не посылал!». Ми потім довго згадували цей бій. Саша Мельничук отримав за нього медаль «За відвагу».
У горах Герата у вересні 1986 року начальник штабу полку Віталій Акулов пояснив мені відкритим текстом по радіостанції ще раз про Героя відбірною солдатською нецензурною мовою, коли я хотів кинутись відкрито на укріплення «духів» на сусідній висоті. Викликав авіацію, і спочатку задимівся Су-27 афганський, а через десять хвилин і наш потягнув на Герат чорний хвіст диму. Екіпаж нашого літака врятували десантники.
А скільки було прекрасних людей поряд! Я з великою повагою згадую командирів мотострілецьких батальйонів Олександра Федорова і Олександра Малолєтка, командира самохідного артилерійського дивізіону О. Єгорова, командирів розвідроти старшого лейтенанта О. Васильєва і капітана О. Платоненка, командирів розвідувальних взводів старшого лейтенанта О. Райменкова та І. Меркулова, замполіта розвід роти С. Прилуцького, заступника комбата 2-го МСБ майора В. Шинкаренка. Старших прапорщиків: кавалера двох орденів Червоної Зірки Володимира Лабанова, комсорга 2-го МСБ Белякова, який після заміни в Союз вже через півроку повернувся в свій батальйон командиром кулеметно-гранатометного взводу. Згадую земляків-волинян Івана Жовнера, Віктора Кравчука, Анатолія Бойка, Івана Городецького, рядових Володимира Костюкевича, Анатолія Лінника, Степана Вітовщика…
За роки служби підрозділами полку проведено багато успішних бойових операцій, в тому числі й взяття міста Ханабад. Американці верещали на весь світ, що ми ніколи не вступимо до нього. Щоправда, коли його взяли, то йшли вже не вулицями, а суцільними руїнами. Пам’ятаю і епізод за день до цього. Я був з 2-м МСБ, коли «духи» піднялися в повний зріст на пшеничному полі в білих і чорних чалмах і пішли в психічну атаку на нас, на плато, де були окопи. Їх скосили. Увечері вони запросили перемир’я, щоб поховати вбитих і забрати поранених. З наших ніхто не спускався, хоча було до них не більше ста метрів. Думаю, не можна було вірити ворогам. Зночі солдат закурив у окопі біля АГС-17 і був вбитий першим пострілом, друга куля потрапила в коробку гранатомета.
У вересні 1987 року, коли ми були біля міста Тулукан, вороги знали кожен наш крок. Ми вже з командиром полку повернулися в Кундуз, а 5-а рота і тили натрапили на засаду… Я не звинувачую нікого, а пишаюся офіцерами і солдатами полку, які пройшли те пекло і показали себе справжніми солдатами, вірними присязі й Батьківщині. У нас не було виродків-зрадників.
У полку була добре налагоджена система підготовки  і відбору молодих кадрів у ряди партії та на вищі посади. Упевнений, що з більш як 200 молодих комуністів, прийнятих у бойових умовах Афганістану за час мого перебування, і нині займають гідне місце в політичному і громадському житті, є носіями високої ідеї інтернаціоналізму та християнської моралі, порядності й доброти.
Я не ідеалізую життя нашого полку щодо  парткому і командування, але у нас не було протиборства, не було приниження людської гідності, у нас не «призначали» винних…
Звичайно, переживав, коли у листопаді 1985 року мене представляв  начальник політичного управління Туркестанського війського округу генерал-лейтенант О. Стефановський,  і я,  юний капітан, який тільки прилетів з Союзу чистенький, нагладжений, в радянській формі, стою перед вами. А сьогодні треба відповідати що, як, коли зробив, який ККД від мене за цілий рік великому, складному полковому організмові, де щоденно виникають нестандартні ситуації.
Я не ангел, я чорноробочий тієї війни, один із 250 комуністів полку.
І фінал, вибори парткому. Був упевнений, що більшість, незважаючи на мою прямоту, нестриманість, непримиренність до недоліків, підтримає мене, але, щоб із 200 присутніх тільки один проти, не думав,  і начальники не думали.
Спасибі вам, бойові побратими 149-го гвардійського!
А наостанок хочу назвати поіменно своїх земляків-волинян, які загинули у лавах нашого гвардійського мотострілецького полку: Володимир Баденчук, Валентин Григорук, Олексій Мельничук, Юрій Панасюк, Володимир Петрук, Анатолій Півень, Віктор Потапчук, Василь Селюк, Володимир Хомич, Володимир Цалай.
149-й  гвардійський мотострілецький полк – це наша гірка пам’ять і наш біль, це наша гордість і  частина нашого юного життя. Згадаймо про нього ще раз у 70-у річницю його створення 14 вересня.  Ми плануємо провести зустріч 15 жовтня, в день Святої Покрови – покровительки козацтва, у місті Володимирі-Волинському.

Андрій ВІТОВЩИК.