Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Водночас сили Місії ООН змушені були переключити свою увагу на сусідній Кот-Д’Івуар, де теж спалахнула громадянська війна. До операції залучили й групу авіаційної підтримки українського миротворчого контингенту. Проте дії екіпажів українських Мі-24 носять демонстраційний характер. А застосування стрілецько-гарматної зброї мало на меті продемонструвати готовність сил ООН застосувати зброю для самозахисту і захисту мирного населення, а також рішучість намірів з підтримання миру в цій країні.
А тим часом на кордоні з Ліберією опинилося чимало біженців. За офіційною статистикою, це близько 120 тисяч осіб. Загальна ж кількість біженців із Кот-Д’Івуару — приблизно один мільйон людей. Тож екіпажі вертольотів Мі-8 зі складу нашого 56-го окремого вертолітного загону Місії ООН у Ліберії щоденно виконують завдання уздовж прикордонної смуги. При патрулюванні з повітря українські миротворці діють спільно зі спостерігачами миротворчих контингентів, які відповідають за визначені ділянки ліберійського кордону. Донедавна ці завдання виконували лише екіпажі вертолітної ланки Мі-24, але після їхнього перебазування до Кот-Д’Івуару патрулювання покладено на ланки транспортно-бойових вертольотів Мі-8.
У старшого льотчика однієї з них, підполковника Олександра Соломахи, нинішня миротворча місія — далеко не перша. Тож про свою миротворчість він розповідає без жодного пафосу:
— Маючи певний досвід льотної справи, мені приємно відзначити, що підготував на сьогодні декілька молодих льотчиків. В Африці ми маємо можливість підтримувати льотну форму повною мірою, чого, на жаль, не маємо змоги робити в Україні. Щодо нинішніх завдань, то якщо під час патрулювання ми фіксуємо місця, де виявлено багато біженців, маємо знайти вертольотні майданчики, навколо яких створюватимуться табори для надання гуманітарної допомоги. Водночас спостерігачі фіксують і терміново передають цю інформацію на «Air Operations center», що у столиці Ліберії Монровії.
При цьому Монровія живе у своєму звичному ритмі. Працюють ринки, магазини, набирають робочих обертів місцеві фабрики, розвивається мобільний зв’язок, мережа Інтернет. Хоча ще чимало будинків країни й досі залишаються без електрифікації. На тлі загального відродження вздовж траси можна побачити чималу кількість кинутих та сірих від пожеж «мертвих будинків», що потопають у мальовничих пальмах. Здається, райський куточок не повинен бути порожнім у повоєнні часи. Але в цих домівках ніхто не хоче жити. Подейкують, що це будинки загиблих родин, і місцеві мешканці побоюються гніву їхніх духів.
Відновлено у Монровії й зруйнований війною футбольний стадіон. До речі, футбол у Ліберії — найпопулярніша гра для чоловічої половини населення, яка стала тут своєрідною релігією. Футбол настільки популярний, що навіть тропічна злива не може зупинити матч голопузих дітлахів, які ганяють м’яча по калюжах. При цьому для тренувань та проведення змагань вони обирають будь-які місця. Пригадую, як за лічені дні біля аеропорту «Робертс», де розташований основний табір нашого контингенту, з’явилося футбольне поле. Щоправда, цей окреслений білими лініями майданчик на схилі пагорба швидше підходив для гри у гольф. Проте це не завадило гравцям урочисто відкрити його та провести чемпіонат місцевих команд.
А якось біля місцевого супермаркета один хоробрий хлопчина підійшов до мене і запитав, звідки я. Відповівши, що з України, я поцікавився, чи знає він таку країну. Той одразу зрадів і закричав: «Шевченко! Шевченко!», імітуючи при цьому удар по м’ячу. А потім запитав, чи бачив я цього українського футболіста. Добре, що мені випадала нагода не тільки бачити, а й неодноразово фотографувати Андрія, про що я розповів хлопчині. Тоді він протягнув свою чорну тоненьку руку і з гордістю потиснув мою. Так у мене з’явився ліберійський темношкірий друг. Сподіваюся, що згодом миротворців будуть так само радісно зустрічати й у сусідньому Кот-Д’Івуарі.