Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Змінюється час, змінюються й дитячі ігри... Сучасні діти більше не грають у «козаків-розбійників», з’явилися інші ідеали, набули актуальності нові сюжети для ігор. Проте гра у «війну» була й залишається популярною серед хлопчиків, хіба що сценарій дещо змінився. Безперечно, однією з причин стали кіно- та комп’ютерна культури, які постійно постачають нам нові образи зла. Причому, це часто-густо навіть не вороги, а просто чергові мішені.
Розуміючи це, дехто з дорослих свідомо відсторонює дітей від гри «у війну». Пацифісти радіють. Психологи ж засмучуються: зникають колективні фізично-активні забавки. І головне, не доведено, що відсутність ігор у війну сприяє вічному миру.
Будь-який житель України, якому виповнилося хоча б 30 років, точно знає, хто найчастіше був ворогом в іграх його дитинства, — фашисти, фріци. Іноді стандартних героїв підміняли мушкетери чи індіанці. Але головний ворог — гітлерівці — залишався незмінним протягом трьох поколінь. Ті, кому зараз 20 і менше, навряд чи можуть з такою ж впевненістю ідентифікувати своїх ігрових супротивників. Те ж саме відбувається й у більшості розвинених країн, де протягом останніх 10-15 років з дитячих ігор зникли традиційні для кожної нації вороги, що стійко вважалися такими кілька поколінь.
Нещодавно журнал Newsweek провів цікаві дослідження: опитувалися три покоління — нинішні діти, батьки та дідусі у 25 країнах на чотирьох континентах. І ось результат. Стосовно «дитячої війни» народи світу діляться на дві категорії. В одних зберігається традиційна гра — така, якою її пам’ятає останнє покоління радянських дітей, де свої — хороші, а погані — хтось з сусідніх країн, ворожих у минулому. В інших, де переміг пацифізм, — під контролем дорослих триває повне дитяче «роззброєння».
У польські школи і дитсадки, наприклад, приносити іграшкову зброю заборонено. А в найбільшій у країні крамниці дитячих іграшок «Смик» можна знайти лише один стелаж зі зброєю, де на своїх покупців чекають космічні та лазерні пістолети, розсувні мечі із «Зоряних війн». Однак охочих придбати атрибути гри у «війнушку» небагато — за тиждень там продаються тільки 2-3 одиниці такої зброї.
Та існують на нашій планеті місця, де малюки мають більш реальних ворогів, аніж представники інопланетних цивілізацій. Так, діти з «космополітичного», але схильного до спалахів насильства на релігійному ґрунті індійського Бомбея називають «поганими» не тільки пакистанців, а й мусульман загалом, маючи на увазі своїх же сусідів. Головне в цих іграх — представити себе захисником віри. А у хлопців з пакистанських дворів на афганському кордоні з’явився новий супротивник — «поганими» тепер стали американці, розквартировані в Афганістані. Щоправда, американських солдатів у ролі «поганих» помітно потіснили різні монстри американського ж виробництва. На вулицях Ісламабада з’явилося й чимало маленьких «чаклунів», які махають один на одного паличками з криком: «Авада Кедавра!». «Ми — за Гаррі Поттера!».
В Ірані з популяризацієї американського кіно й відео не склалося. Тому тамтешні діти — друге після ісламської революції покоління — знаходять собі супротивників у політичній реальності. Діти зізнаються, що нерідко уявляють себе пілотами F-14. Хлопці влаштовують спустошливі нальоти на іракські військові цілі.
Але жорстокі ігри у війну — це радше ознака не гострого протистояння дорослих, а рівня розвитку суспільства (в європейському розумінні). У Непалі — країні, де триває громадянська війна, одні діти воюють за маоїстів, другі — за короля, треті — за селян, які мстяться маоїстам за спалені села.
У Китаї ще 10 років тому діти воювали з японцями, якщо це була війна в Азії, або ж проти фашистів — на боці югославських партизанів у Європі. Нині маленькі китайці граються переважно в японських монстрів з мультиків.
А ось діти Таїланду б’ють ворогів і за національними (бірманців), і за релігійними (мусульман) ознаками. Однак це не заважає Таїланду бути однією із найдоброзичливіших держав світу.
Найбільш мирною з усіх азіатських країн виявилася Японія. Багатьом малюкам взагалі невідоме поняття «війна».
Нерідко вперше про нього починають говорити лише у школі, до того ж навіть не в молодших класах. На погляд більшості представників старшого покоління, гра у війну — це гра у героїв. Поки японські солдати, які воювали на фронті, вважалися героями, хлопчаки їх наслідували. Ігри закінчилися 15 серпня 1945 року, у день капітуляції, — солдати з героїв перетворилися на злочинців...
Німці ж цілком можуть виграти чемпіонат світу з пацифізму у своїх колишніх азіатських союзників. На території Німеччини не тільки ігри, але й розмови про ігри у війну вважаються заняттям вкрай непристойним.
Своєю чергою Аргентину недаремно називають найбільш європейською країною Латинської Америки. У Росаріо, на малій батьківщині Че Гевари, у партизанів не граються — там теж повним ходом триває «роззброєння». Виробництво і продаж іграшкових рушниць, пістолетів і ножів заборонені тут законом з липня 2006 року.
Для французьких школярів війни закінчилися ще у 80-ті роки минулого сторіччя: саме тоді національне телебачення транслювало багато японських мультсеріалів. Після цього французькі діти перестали «бити німців».
Бразилія давно не вела класичних війн з арміями сусідніх країн, проте тут усі знають, що таке війни бандитів з поліцією і між бандами. У них і граються.
ПАР теж давно не вела війн, але, скажімо, в найбільшому місті країни — Йоганнесбурзі — немає жодного корінного жителя, який хоч раз у житті не зазнав би збройного пограбування. Хлопці від 8 до 18 років зі школи домініканців у центрі Йоганнесбурга під час опитування зізналися, що не хотіли б гратися в поліцейських: «Це нудно, вони товсті, беруть хабарі і, головне, — вони завжди вмирають». Бандитом, мовляв, бути цікавіше.
У Грузії в останні роки, навпаки, дедалі частіше граються в поліцейських: після «революції троянд» їхній імідж тут значно покращився. Під час опитування не знайшлося жодного малого, який би стріляв у «абхазів», «осетинів» або «грузинів». Проте зустрічалися діти з родин православних з фундаменталістським ухилом, які й надалі воювали з турками, як і діти місцевих вірмен.
У Чечні хлопчики і дівчатка, народжені в роки другої війни, у стрілялки не граються зовсім. Війна їм набридла.
США — головна воююча держава сучасності і головний у світі виробник фільмів та ігор зі стріляниною. При цьому американці всерйоз вважають, що, закликаючи до бойкоту колективних військових ігор, вони не дозволять агресивним іграм дітей переродитися на насильство дорослих. Утім ці міркування регулярно спростовуються стріляниною в американських школах...
На мій погляд, сучасні діти, граючись у війну, не дуже добре розуміють, за що вони «воюють». У них дещо стерті поняття про добро і зло. І якщо раніше в дітлахів, які гралися у війну, була мета — захистити Батьківщину від загарбників, то сьогодні в багатьох випадках це просто виявлення агресії. На думку деяких фахівців з дитячої психології, в країнах, де підростаюче покоління досі воює проти «реального» супротивника, є ризик, що сусіди залишаться ворогами і тоді коли діти підростуть. Однак такі діти чітко розрізняють добро і зло, тож у них з’являється усвідомлене бажання стати на бік добра. Та іноді саме це бажання приводить молодих пакистанців у загони бійців ісламу, непальців — до маоїстів, а індуїстів час від часу спонукає громити мечеті. Тож проблема, що краще для миру в усьому світі — відмовитися від конкретних ворогів на користь абстрактних комп’ютерних, або далі бити реальних, — залишається невирішеною...