Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Майбутній військовий льотчик Петро Гусар виріс у Комаргороді Томашпільського району на Вінниччині. Небом, як і більшість із тих, хто стає пілотами, марив з дитинства.
Мрія здійснилась в 1979 році, коли він екстерном закінчив Саратовське вище військове авіаційне училище льотчиків. Щоправда, для здобуття вищої освіти довелося вже після «Афгану» чотири роки заочно навчатися спочатку у рідному Саратовському, а згодом — в Уфімському ВВАУЛ.
З 1980 року і аж до розвалу Радянського Союзу військовий льотчик Петро Гусар служив у змішаній авіаційній ескадрильї, у складі якої були вертольоти Мі-2 й Мі-8 та літаки Ан-2 й Іл-14.
— Я завжди служив за принципом: сам нікуди не напрошуйся, але й ні від чого не відмовляйся, — посміхається льотчик. — Тому, коли у вісімдесят другому запропонували за заміною поїхати на рівнозначну посаду льотчика-штурмана в Афганістан, погодився одразу… Спочатку було трохи страшнувато, — все ж таки вперше на війні! Та згодом звик — нормальна бойова робота, жити можна…
За півтисячі смертельно небезпечних вильотів, сотні годин, проведених у пекельному небі Афганістану, Петро Гусар нагороди не отримав. Та головне, що цілим та неушкодженим повернувся — жодної подряпини! І ескадрилья за ті півроку, що він був на війні, не втратила жодного військовослужбовця.
Взимку 1986 року начальник зв’язку ескадрильї капітан Петро Гусар у складі частини перебував на широкомасштабних навчаннях «Дозор-86» у Прибалтиці. Рік для офіцера видався напруженим. Не встигли в лютому повернутися з–під Калінінграда, як потрапив до госпіталю. Після операції на 15 діб пішов у відпустку для реабілітації, після неї — у чергову відпустку. А потім був Чорнобиль…
На запитання, чи було страшно, льотчик лише посміхається:
— А чи багато ми через місяць після аварії знали про неї? Це вже потім весь світ гримів. А у перші літні дні вісімдесят шостого… Словом, коли нічого не знаєш, начебто і не страшно…
З Києва чергову групу військовослужбовців, чиїм пунктом призначення у посвідченнях про відрядження значився Чорнобиль, вертольотом переправили до селища міського типу Гончарівське, що на Чернігівщині. Там старший інспектор-льотчик управління бойової підготовки 5-ї Повітряної армії посадив капітана Гусара «на праву чашку», тобто у крісло льотчика-штурмана, і облетів з ним усі «Кубки» — посадкові майданчики у Чорнобилі та 30-кілометровій зоні, які мали позивні «Кубок-1», «Кубок-2» і т. д.
Так почалася 35-денна чорнобильська епопея військового льотчика Петра Гусара. Із цих 35 днів 25 він провів безпосередньо над реактором!
Над самим реактором вертоліт не знаходився більше п’яти хвилин. Лише двічі довелося трохи «перейти» цей часовий ліміт. Опускали величезний комплект радіологічної апаратури, що складався з більш ніж двохсот різноманітних датчиків. «Афганський» (із трьох воїнів-інтернаціоналістів) екіпаж у складі капітанів Володимира Рєпнікова та Петра Гусара, а також старшого прапорщика Анатолія Шалиги, затамувавши подих, опускав «вертушку» все нижче й нижче над смертельно небезпечною будівлею, а хіміки на борту виконували необхідні заміри повітря й твердих уламків на даху реактора.
Дивно, але факт: подекуди у житті бувають такі збіги обставин, що крилатий вислів про те, наскільки є тісною наша Земля, напрошується сам по собі! Шістнадцять років тому автор цих рядків готував нарис про іншого «афганця» і чорнобильця, який зараз мешкає на Кубані, а на той час якраз звільнявся у запас в Бердичеві. Так ось, кубанський козак, кавалер декількох бойових орденів, один із яких — за Чорнобиль, майор Віктор Курукалов тоді розповідав:
— У Чорнобилі різні завдання довелося виконувати… І дороги поливали, і робота на дах реактора ставили, і колег на інших бортах на реактор наводили. Якось екіпаж із Шипинців велетенську хімічну «бандуру» на дах опускав, а я його наводив…
Це — про екіпаж капітана Петра Гусара! Зараз, через чверть століття після своєї чорнобильської епопеї, він одразу ж згадав колегу:
— Ми з Віктором і в «Афгані» потім разом були, тільки я — у Шахджой потрапив, а він — у Шинданд. А з його сином Маратом згодом довелося у Гавришівці служити. Я на той час був підполковником, а Курукалов–молодший — вже майором…
Тричі на день після польотів над Чорнобилем у вертолітників прискіпливо вимірювали дозу радіаційного опромінення. Бувало, що до вечора дозиметри вже зашкалювали. Проте усі члени екіпажу відчували себе більш-менш нормально. Коли ж кожен у шипинецькому екіпажі «набрав» по 20 рентген, їх перестали відправляти на АЕС. Останні 10 днів перебування у Чорнобилі екіпаж поливав патокою або сумішшю води з клеєм запилені стадіони, поля та ґрунтові дороги.
Після повернення з «атомного пекла» пілот пройшов обстеження в окружному госпіталі у Львові, потім — реабілітацію в санаторії Шкло під Львовом. Свій стан здоров’я розцінював як відмінний.
— Я вважаю себе людиною по життю везучою, — посміхається льотчик. — По-перше, як і мріяв у дитинстві, я все життя літаю: і під час служби у Збройних Силах, і звільнившись у запас. По-друге, скільки молодих хлопців після Чорнобиля пішли з життя, а я, слава Богу, окрім остеохондрозу за чверть століття служби в армії не «заробив» ніяких хвороб! Та й два відрядження до Афганістану і два — до Африки також пройшли нормально — ані подряпини!
На відміну від афганського відрядження, за перебування у Чорнобилі капітан отримав високу державну нагороду. Проте орден Червоної Зірки наздогнав офіцера, коли він уже знову був «за річкою»…
Повернувшись з Чорнобиля та пройшовши обстеження й реабілітацію, побувавши у короткостроковій відпустці, льотчик відновив втрачені за цей час навички пілотування і у грудні вісімдесят шостого почав активно виконувати польоти, а вже у лютому наступного року поїхав на збори до Бердичева. Звідти — в Каган, і невдовзі — знову в Афганістан!..
Друге відрядження на війну було для Гусара більш насичене подіями. Екіпажі висаджували групи спеціального призначення для супроводу караванів, які переважно перевозили зброю. У таких випадках нерідко під час заходу на посадку вертольоти обстрілювалися. Якось, коли Мі-8 йшли парою, вертоліт ведучого, капітана Сергія Трипашка, обстріляли з крупнокаліберного кулемета ДШК з гори. У борт вертольота капітана Петра Гусара також неодноразово влучали духівські кулі, але щастило…
Виконавши понад 800 бойових вильотів, капітан Петро Гусар повернувся в Союз. Вже за «другий Афган» він отримав державну нагороду. Щоправда, подання командир ескадрильї надсилав на нагородження орденом Бойового Червоного Прапора, і ще чотири рази — на отримання ордена Червоної Зірки. Додалася ж на парадному однострої льотчика до першої, «чорнобильської», ще тільки одна «Зірка».
До проголошення Незалежності України офіцер продовжував служити у Шипинцях. А у 1992 році командира вертольота перевели на посаду командира ланки у Вапнярку. Ще через декілька років заступника командира вертолітної ескадрильї полку, що розформовувався, призначили на посаду начальника штабу вертолітної ескадрильї у транспортному авіаційному полку, що дислокувався в Гавришівці. І звідси вже командиром ескадрильї підполковник Петро Гусар у 2004 році звільнився у запас. Двічі за цей час Петро Іванович встиг побувати у Сьєрра-Леоне, в місіях ООН. Ось тільки чергового військового звання, як усі інші «афганці», він не отримав: у «м’якій» формі підполковнику пояснили, що полковник у полку може бути тільки один… Та вже через два місяці після звільнення в запас, до 16-ї річниці виведення військ з Афганістану, він все ж таки отримав полковничі погони.
З армії Петро Гусар пішов, та від льотної роботи відмовитися не зміг. Ось уже 5 років він є командиром ланки у спеціальному авіаційному загоні МНС, що дислокується у Ніжині. Літає гасити пожежі, рятувати тих, хто зазнав лиха на морі. А на пожежі літали і до Грузії, і в різні регіони України.
Працює екіпаж полковника запасу Петра Гусара і під час повеней у різних регіонах країни — так було в Івано-Франківську, у Чернівцях. Усі — досвідчені льотчики, за спиною багатьох з них — бойова льотна робота в Афганістані, досвід виконання миротворчих завдань у місіях ООН. А ось чорнобилець серед них — один, Петро Іванович Гусар. Людина, яка літає ось уже понад 30 років, провівши в небі понад 4000 годин та освоївши вертольоти Мі-1, Мі-2, Мі-4, усі модифікації вертольота Мі-8. Літає, передаючи свій величезний льотний та життєвий досвід колегам та живучи небом.