Леонід Петрович Телятников носив на своєму мундирі погони від курсанта пожежно-технічного училища до генерал-майора внутрішньої служби. Але він жодного разу не планував і не брав участі у військових операціях. Він був бійцем іншого війська — рятував людей від вогню. І зажив у цьому світової слави.

Леонід Петрович Телятников носив на своєму мундирі погони від курсанта пожежно-технічного училища до генерал-майора внутрішньої служби. Але він жодного разу не планував і не брав участі у військових операціях. Він був бійцем іншого війська — рятував людей від вогню. І зажив у цьому світової слави. Його подвигом пишалася під час зустрічі з ним в Лондоні «залізна леді» Маргарет Тетчер, йому рукоплескали у Франції, Японії та багатьох інших країнах світу. Його зоряний час припав на 1986 рік, коли він був серед тих, хто рятував від атомного лиха не лише мешканців Чорнобиля, столиці України, сусідніх Білорусі, Росії, а й усієї Європи.
Тоді на устах мешканців різних країн була назва невідомого раніше українського міста, де на ЧАЕС сталася катастрофа планетарного рівня. Водночас вони вшановували подвиг майора внутрішньої служби Леоніда Телятникова. Він очолював той підрозділ воєнізованої пожежної частини №2, який першим піднявся на дах машинного залу, зруйнованого вибухом атомного енергоблоку, і приборкав пожежу, яка могла перекинутися на інші блоки і призвести до ще страшнішої катастрофи.
Того грудневого дня 2004 року, коли перестало битися серце Героя Радянського Союзу генерала Леоніда Телятникова, я побував у робочому кабінеті Леоніда Петровича. До того він очолював спеціалізоване ремонтно-будівельне управління протипожежних робіт м. Києва та на громадських засадах обіймав посаду голови Добровільного пожежного товариства столиці, був почесним громадянином міста. Супроводжував мене давній товариш — полковник внутрішньої служби Василь Денисенко. З хвилюванням заходжу до кабінету. На столі лежить довідка за 30 листопада 2004 року про стан підготовки в районах столиці фахівців з питань пожежної безпеки. Ліворуч на робочому столі — портрет онуків. Василь Васильович Денисенко розповідав: «Коли дружина старшого сина Леоніда Петровича була вагітна, Телятников якось висловив заповітну мрію — щоб онука назвали його ім’ям. Як він радів, коли подружжя, не змовляючись, нарекло немовля Леонідом...»
Беру до рук документ, який засвідчує трудовий шлях Леоніда Петровича. В ньому поставлена печатка на сторінці із записом про призначення на останню посаду. Кілька записів про заохочення. Кожна з них — наче фіксація підкорених життєвих висот. Перша подяка — від курсового командира училища за сумлінне ставлення до навчання і зразкову поведінку. Потім були премії: 50, 100 радянських карбованців. Посадовий оклад, цінний подарунок... Є й запис про найбільшу  висоту — присвоєння звання Героя Радянського Союзу за виявлену мужність під час ліквідації аварії на ЧАЕС.
Підхожу до книжкової шафи в його робочому кабінеті. На полицях — багато книг про аварію на ЧАЕС. Одна з них присвячена подвигу колишнього підлеглого Леоніда Телятникова — Героя Радянського Союзу, начальника варти пожежників лейтенанта внутрішньої служби Володимира Правика. Читаю рядки, в яких підполковник внутрішньої служби Леонід Телятников розповідав про їхні дії вночі 26 квітня 1986 року. І жодного слова про те, що саме він вів рятувальників у те атомне пекло, підтримував їх особистим прикладом витримки і високого професіоналізму. Разом з ними потім потрапив до московської лікарні, де кращі фахівці боролися за життя опромінених смертельними дозами радіації чорнобильських пожежників. Не вийшли живими з тієї лікарні ні Володимир Правик, ні лейтенант внутрішньої служби Віктор Кибенок, котрому теж посмертно було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Леонід Телятников з ними поруч гасив пожежу. Лікарі і йому винесли невтішний вирок: довго не житиме. А він подолав і цю висоту випробування на силу духу і любові до життя.
Василь Денисенко був свідком подвигу Леоніда Петровича. 26 квітня 1986 року він чергував по управлінню Державної пожежної охорони Київської області. Коли надійшло повідомлення про аварію на ЧАЕС, уже через дві години був на місці трагедії. Заступник Телятникова Григорій Леоненко доповів: командир ВПЧ-2 з бійцями двох пожежних розрахунків бореться з вогнем на даху машинного залу.
Василь Денисенко добре знав про масштаб небезпеки, що нависла над станцією: він постійно бував тут, досліджував стан пожежної безпеки. Адже внизу знаходилося понад 60 тонн мастил під високим тиском. Якщо б полум’я перекинулося туди, сталося б найгірше. Існувала загроза і проникнення вогню до сусіднього реактора. У разі його вибуху масштаби катастрофи навіть важко уявити.
Усе це добре розуміли Леонід Телятников та його підлеглі. Понад годину вони боролися з вогнем і, ризикуючи життям,  фактично врятували тисячі, мільйони людей. Коли Леонід Петрович спустився на землю, він ледь стояв на ногах — далися взнаки отруєння продуктами горіння і радіаційне опромінення, яке перевищувало 400 рентгенів. Через деякий час «швидка допомога» доставила пожежників до лікарні...
Говорячи про велич подвигу Леоніда Телятникова, варто нагадати таку деталь. На час аварії на атомній електростанції Леонід Петрович перебував у відпустці. Коли йому зателефонували додому, він мав право не їхати на виклик, але попросив у райвідділі міліції машину і прибув на об’єкт, першим піднявся на дах та організував гасіння пожежі. Зробив це, керуючись своїм розумінням обов’язку. До речі, таке ставлення до виконання службового обов’язку загалом було притаманне нашим вогнеборцям. Василь Денисенко навів такий приклад. Коли він перебував у відрядженні в одній з європейських країн, де знайомився з досвідом забезпечення пожежної безпеки на атомних електростанціях, то його вкрай здивувала така практика. Тамтешні пожежники не виїдуть на об’єкт, не оформивши страховий поліс. Наші ж вогнеборці добровільно ризикували собою в далекому 1986 році, рятуючи життя людей і не думаючи про особисте. На таких засадах вірності обов’язку і виховував молодь Леонід Телятников, очолюючи Добровільне пожежне товариство столиці.
Робота в цьому напрямку — це ще одна взята висота в житті генерал-майора внутрішньої служби Леоніда Телятникова. Особливо багато на цій посаді він зробив для виховання в дітей шанобливого ставлення до професії вогнеборця. В його робочому кабінеті побачив прапор, під яким проводилися фестивалі команд юних пожежників столиці. Останні роки життя Леонід Петрович присвятив саме цій справі. Це йому належить назва фестивалю — «Як тебе не спалити, Києве мій!», також його руки долучилися і до емблеми, призів для кращих команд юних пожежників. Тисячі школярів брали участь в цих змаганнях. Першими переможцями у 2000 році стали учні столичної середньої школи №80 Печерського району столиці. Потім ці фестивалі проводилися постійно. Головний їх підсумок — запобігання загибелі юних киян від вогню. Тобто і на цьому фронті боротьби за порятунок людей генерал Леонід Телятников залишив помітний слід.
Обережно зачинив двері робочого кабінету, з якого Леонід Петрович пішов у вічність. Мені здавалося, що він повернеться, посміхнеться колегам, скаже: «У мене є цікава пропозиція...»
Останнім часом він не зустрічався з журналістами, не давав інтерв’ю, не фотографувався. Навіть у некрологах, надрукованих у грудні 2004 року, він був у формі підполковника внутрішньої служби або цивільному одязі. Ось що з цього приводу розповів Василь Денисенко, який знав Леоніда Петровича ще з 1983 року: «Леонід Петрович був дуже скромною людиною і не полюбляв галасу навколо свого імені. Пригадую, як під час його всесвітньої слави телефон у кабінеті не стихав ні на хвилину. Його запрошували на різноманітні зустрічі. Виділили навіть посадовця, який відповідав за супроводження Героя Радянського Союзу. Але й за таких умов Леонід Петрович не потрапив під вплив «зоряної хвороби», намагався менше «світитися» на людях...»
Була ще одна причина, яка, на мій погляд, змушувала генерала-чорнобильця надовго «замовкнути». Він бачив, як трагічно склалися долі багатьох ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, що не надихало на високі слова. Та й самого Леоніда Телятникова не обминуло забуття. Він звільнився в запас у званні полковника, жив на мізерну пенсію. На одній із зустрічей ветеранів пожежної служби його помітив міністр внутрішніх справ України. Коли дізнався про скрутні обставини героя, запропонував посаду заступника начальника головного управління Державної пожежної служби МВС України. Леоніду Телятникову було присвоєне звання генерал-майора внутрішньої служби. З 1998 року до останніх днів життя він очолював спеціалізоване ремонтно-будівельне управління протипожежних робіт м. Києва.
Існує такий вислів: герої живуть поруч з нами. На жаль, поки вони живуть, ми не завжди цікавимося, що їх хвилює, яка потрібна допомога. Вважається, що герої — сильні духом завжди. В останні роки життя Леоніду Петровичу так важко було долати хворобу, яка виникла внаслідок опромінення. Він ні в кого не просив коштів на лікування за кордоном. Гроші на операцію збирали всім миром: допомогли столичні пожежники, благодійний фонд підтримки працівників-пожежників, столична держадміністрація. Він приховував від сторонніх напади болю. Із життя пішов тихо, ніби зачинив двері свого кабінету до наступного робочого дня...
Герой Радянського Союзу генерал-майор внутрішньої служби Леонід Телятников — почесний громадянин столиці. Коли пішла з життя людина, яка врятувала не лише Київ, на його вулицях вирували політичні пристрасті, пов’язані з другим туром виборів Президента України. Сталося так, що високі посадовці не прийшли попрощатися з легендарним пожежником. В останню путь його проводжали лише колеги, друзі. Вони тоді сподівалися, що у столиці буде вшанована пам’ять її героя: його ім’ям назвуть площу, вулицю чи школу... Адже ми зобов’язані віддати данину пам’яті людині, яка врятувала кожного з нас.
Героя Радянського Союзу Леоніда Телятникова особливо тепло зустрічали в Японії. Країна, яка пережила атомне бомбардування, вшанувала людину, яка першою всупила у двобій з мирним атомом, що вийшов з-під контролю. Подвиг українського героя-пожежника наслідують сьогодні японські рятувальники, які, смертельно ризикуючи життям, роблять усе для того, щоб швидше ліквідувати наслідки аварії на атомній електростанції Фукусіма-1. Подвиг Леоніда Телятникова живе і житиме в пам’яті людей...