З Андрієм Когутом ми познайомилися ще у 2010 році в Бродах напередодні 13-ї ротації 56-го окремого вертолітного загону Збройних Сил України. Льотчик-снайпер, три тисячі сімсот годин провів у повітрі (нерідко — в складних метеорологічних умовах), воював у Афганістані... Нині він начальник армійської авіації — начальник відділу армійської авіації 6-го армійського корпусу.

Мрія дитинства
Андрій Миколайович — з родини військового льотчика, тож з дитинства мріяв бути таким, як батько. Після школи юнак відразу подав документи до Сизранського льотного училища, яке успішно закінчив у 1982 році.
На момент отримання першої офіцерської посади лейтенант Когут повністю опанував два типи вертольотів, мав 350 годин загального нальоту, з них 250 — як льотчик-оператор вертольоту Мі-24. Згадуючи свою офіцерську юність, полковник Андрій Когут наче переглядає кінострічку...
В небі Афганістану
Півтора року старший лейтенант Когут виконував, як прийнято було тоді казати, свій «інтернаціональний обов’язок» в Афганістані. Літав на Мі-24 льотчиком-оператором. Запитую, що вразило найбільше? «Смерть друзів, усвідомлення того, що ти не зміг їх уберегти, а найстрашніше — співчуття горю матерів, дружин і дітей, коли «чорний тюльпан» привезе на батьківщину цинкову труну», — відповідає Андрій Миколайович.
З того періоду служби на чужій землі пам’ятає чимало незабутніх епізодів... Спека, пилюка, пекуче дихання афганського вітру... Отримали оперативне завдання: дістатись визначеної точки — біля русла гірської річки. Саме там група спецпризначення у кількості 12 чоловік опинилась в оточенні душманів. Чотири вертольота, два десантно-транспортні Мі-8 та два бойові Мі-24 один за одним злетіли у напрямку північніше Кандагару.
Гвинтокрил Андрія Когута, помітивши сигнальний дим і наших хлопців, почав знижуватись до 600 метрів. Раптом борт-технік старший лейтенант Сергій Сидорчук доповідав командиру корабля, що по лівому борту гвинтокрила свистять кулі стрілецької зброї. Це, як з’ясувалося, були кулі від ДШК. Аж раптом різко зник радіозв’язок, управляти вертольотом ставало дедалі складніше. Усі зрозуміли: «нас підбито». На борту «двадцять четвірки» Андрія Миколайовича перебував високий чин, начальник штабу того самого спецпідрозділу. Сергій Сидорчук запропонував йому свій парашут. Але той відмовився... Екіпажу підбитого гвинтокрила Андрія Когута вдалося на граничній висоті все ж таки дотягнути до «своїх».
Після Афгану довелося послужити у різних куточках Радянського Союзу і за його кордонами. Спочатку — у Бродах, далі була Північна група військ, потім шість років у Бурятській Автономії — містечку Кяхта, що межувало з Монголією в 235-ти кілометрах до півдня від Улан-Уде. В Україну повернувся у вересні 92-го.
«Тринадцята» місія миру
У «гарячих точках» екваторіальної Африки полковник Андрій Когут побував уже чотири рази.
— Цікаво, що у червні 2010-го була тринадцята за рахунком ротація, — посміхається Андрій Миколайович. — Начебто число нещасливе. Однак ми люди не забобонні. Звісно, хвилювалися (особливо ті, хто вирушив до Африки вперше).
В умовах екваторіального клімату, коли спека змінюється проливними дощами й суховіями, після яких пісок довго скрегоче на зубах, європейцям служити дуже непросто. Навіть «загартована» техніка, буває, не витримує. Але люди, каже Андрій Миколайович, сильніші за техніку. А роль командира у будь-яких умовах важко переоцінити.
У серпні минулого року Президент України Віктор Янукович своїм Указом нагородив командира 13-ї ротації полковника Андрія Когута орденом Богдана Хмельницького II ступеня — за мужність та самовідданість, виявлені під час виконання військового обов’язку.

В’ячеслав ПЕТРОВСЬКИЙ
Київ