Cтарший викладач кафедри військової хірургії Української військово-медичної академії — лікар вищої категорії підполковник медичної служби Андрій Бондаревський працює у Клініці таракальної хірургії Головного військово-медичного клінічного центру Міністерства оборони України «головний військовий клінічний госпіталь». Має ступінь кандидата медичних наук та досконало володіє бойовим досвідом, отриманим під час виконання обов'язків офіцера-медика у двох міжнародних місіях. Ним він щедро ділиться зі своїми колегами та учнями.

Сьогодні лікування хворих та навчання слухачів — це його повсякденна робота. Але, хоча минуло вже понад півроку, офіцеру здається, що зовсім нещодавно закінчилася його остання місія у складі ISAF в Афганістані. Адже спогади нагадують про неї чи не щодня...
Коли надійшла інформація, що українські офіцери-медики запрошуються для проходження служби у складі литовського військового контингенту в Афганістані, попри повну відсутність додаткової інформації, Андрій Бондаревський одразу погодився їхати. Адже з плечима в офіцера вже була одна — африканська — місія. Наявний досвід дозволяв йому сподіватися на успішне виконання й цієї справи. А прагнення нових здобутків, кар'єрного зростання, поліпшення матеріального стану родини та, врешті-решт, отримання службового житла (його він отримав після повернення з Афганістану) — остаточно вирішили справу.
Досі із вдячністю згадує офіцер свого наставника — ще радянського воїна-«афганця» полковника медичної служби у відставці професора Федора Панова, який дав йому перші поради та настанови щодо поведінки в цій країні. «Не від чого не відмовляйся та нікуди не напрошуйся», — цим принципом Андрій Бондаревський керується і досі. Згодом поради старшого товариша сприяли офіцеру в «опануванні» незвичної та небезпечної служби і допомагали вчити менш досвідчених колег військової справи.
Перше враження після приземлення на афганську землю — тут дійсно точиться справжня війна, із убитими та пораненими, із щоденним ризиком втратити найцінніше — життя. Але про це вже ніколи було думати. Треба було рятувати життя інших...
— І троє українських офіцерів медичної служби на чолі з підполковником медичної служби Андрієм Бондаревським у складі іноземного військового контингенту впродовж року гідно виконували це завдання у далеких від рідної домівки афганських горах, де розташована невеличка литовська база, за стан здоров'я особового складу якої відповідали саме українці.
Перша половина місії була звичайною мирною роботою: щоденний прийом та лікування військовиків, а також великої кількості місцевого населення, яке чергою вишиковувалося біля воріт бази, адже знало, що українські лікарі оглянуть усіх. Щонайменше двом десяткам місцевих — чоловікам, дітям, жінкам — щодня надавалася медична допомога.
Цікаво, що коли згодом офіцер медслужби навчився трохи користуватися місцевим діалектом — дарі, — йому стало набагато легше налагоджувати контакт із місцевими, які, до речі, як і будь- який інший народ, цінують повагу до своєї мови.
Необхідність бути готовим кожної миті врятувати чиєсь життя, допомогти за будь-яку ціну хворій чи пораненій людині стала за час місії природною потребою, особистою рисою українського офіцера. До того ж на психологічний стан впливала й бойова зброя — автомат і пістолет, які завжди, і вдень, і вночі, носив із собою. Це було спочатку незвичним, обтяжливим та здавалося зайвим, але теж мобілізовувало на якнайкраще виконання поставлених завдань. Згодом життя не раз довело, що в цій країні зброя зайвою не буває.
У місії практикувалися суто медичні патрулювання — «Месісар», — під час яких без жодної охорони лікар удвох із медсестрою відбували у якнайвіддаленіші від бази населені пункти лікувати місцеве населення. Протягом кількох годин доводилося приймати до двохсот пацієнтів, адже завдання було оглянути всіх, хто прийшов, роздати бинти, ліки тощо. Оскільки місцева лікарня, де працюють афганські лікарі, перебувала у настільки жахливому стані, що у ній, через суцільну антисанітарію, легше було б захворіти, аніж вилікуватися — таке собі середньовіччя...
З плином часу становище на литовській миротворчій військовій базі змінилося — проти неї стали вести бойові дії. І друге півріччя перебування українських медиків минуло у, без перебільшення, бойовій обстановці, за якої їм доводилося виконувати свою благородну гуманітарну місію. Почалися напади бойовиків, здійснювалися підриви — як наслідок з'явилися поранені литовські воїни, жодному з яких українські медики не дали померти: всі вони отримали вчасну та якісну допомогу та живими були доставлені до німецького шпиталю вищого рівня.
За що українського військового хірурга підполковника Андрія Бондаревського нагородила особисто міністр оборони Литовської республіки.
Ось так, день за днем, минув цей довгий та дуже важкий рік, сповнений небезпеки та напруженої праці. Але він був осяяний упевненістю у правильності обраного шляху, вмінням досягнути поставленої мети та бажанням живим і здоровим повернутися додому — в обійми коханої дружини та дочки, що чекали на офіцера у рідній Україні.
А на запитання, чи поїхав би він знов у миротворчу місію, офіцер відповів своїм принципом: «Якщо запропонують — не відмовлюся, але напрошуватися не буду!».

Володимир КОРНІЯКА
«Народна армія»