Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - За плечима

Найбільш складним епізодом свого життя вважає Афганістан, куди його відправили служити одразу після закінчення Челябінського військового автомобільного училища у 1982 році. За два з половиною роки служби у цій країні здійснив понад 80 рейсів небезпечними гірськими трасами — від Хайратона через перевал Саланг до Баграма, Кабула, Кундуза. Не раз опинявся за мить від смерті. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги» та орденом «За службу Батьківщині».
Але хіба думав тоді лейтенант Черниш, що попереду в нього ще дві війни?
Коли в 1994-му до Югославії відряджали український 240-й окремий батальйон миротворчих сил ООН, майору Чернишу запропонували посаду заступника командира з тилу.
— До цієї пропозиції мої рідні поставилися не дуже схвально, — пригадує він. — Проте я погодився, не вагаючись.
І ось знову війна... Бурхливі військові події у Боснії та Герцеговині, підвезення продовольства, води, пального, супровід колон. Усе це нерідко відбувалося під обстрілами. Загалом на югославській землі Олександр Анатолійович перебував майже 8 місяців.
— Ми дислокувалися у Сараєві, — розповідає він. — Біля нашої казарми дуже часто розривалися міни. Пригадую, як одного разу під час вибуху ми з моїм командиром полковником Юрієм Скляром впали на підлогу в його кабінеті. Тоді він сказав: «Саша, дозволяю заходити до мене без запрошення». Ось так війна зближує людей і загартовує характер.
Справжнім випробуванням для заступника командира з тилу майора Олександра Черниша стала 45-добова блокада 240-го окремого батальйону під час активних бойових дій місцевих партизанів. Значною мірою завдяки його кмітливості та винахідливості наші миротворці не відчували голоду та спраги.
Повернувшись в Україну, 35-річний підполковник став заступником начальника 411-го військового госпіталю Південного ОК з матеріально-технічного забезпечення. Дехто з товаришів по-доброму заздрив, мовляв, Південна Пальміра, курорт, повітря... Годуй лише хворих та загоряй на березі моря...
Але сидіти на одному місці — не в правилах Олександра Черниша. У 1999 році командування Південного ОК, враховуючи бойовий досвід офіцера, затвердило його кандидатуру на посаду заступника командира вертолітного загону з тилу, що мав відбути до Югославії. Так завзятий офіцер полетів до Косова.
Там Олександр Анатолійович продемонстрував колегам з інших країн приклад справжньої турботи про солдата. їхній вертолітний загін розміщувався на американській військовій базі. Тут був розбитий наметовий табір, обладнані їдальня, пральня, лазня... Нібито всі умови. Але на відміну, наприклад, від американців, наші миротворці щодня мали на столі свіжий запашний хліб.
— Біля аеродрому у Скоп'є ми розгорнули міні-пекарню, — пригадує полковник Черниш. — Там за день випікали до 400 кг хліба.
Скуштувавши якось рум'яну скоринку, один із натовських генералів сказав: «Наче із кращих супермаркетів Брюсселя!» Так чутки про українську міні-пекарню та її чудовий хліб пішли по миротворчих силах ООН у Косові. Командира загону полковника Василя Мастику іноземні начальники не раз жартома запитували: «Коли хлібом пригостиш?»
За відмінну службу та зразкове виконання службових обов'язків після повернення на Батьківщину, в рідний госпіталь, Олександр Черниш достроково отримав військове звання «полковник». Сьогодні Олександр Анатолійович, як завжди, у справах. Адже господарство у нього не маленьке. Щодня доводиться виконувати безліч тилових завдань.
Згадуючи події двадцятирічної давнини, офіцер не шкодує про ті випробування, через які довелося пройти. На його думку, вони збагатили його необхідним досвідом, загартували та допомогли усвідомити, що головне у професії військового — служіння людям та Батьківщині!