Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Він закінчив неповну середню школу, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Вісімнадцятирічний хлопець стає курсантом Ворошиловоградської військово-авіаційної школи пілотів. Тоді, у 1941 році, усі вважали, що лінія фронту далеко в глиб радянської території не просунеться, і взагалі: як не сьогодні, то завтра фашистські війська будуть розбиті. Однак війна затягнулася, тож школу вимушено евакуювали до Уральська. В ті роки в цьому містечку зібралося чимало військових училищ. Навчання курсантів проводилося за скороченою програмою воєнного часу, однак курсанти воліли скоротити її ще більше, аби швидше потрапити на фронт. Траплялося, що курсанти кидали навчання й йшли воювати у званні рядових. Рвався у бій і наймолодший у своїй групі курсант Недбайло.
У липні 1943 року відбувся довгоочікуваний випуск і розподіл першого вильоту. В цей час наші війська гнали гітлерівців з Донбасу. Льотчики 3-ї ескадрильї 75-го гвардійського штурмового авіаполку отримали завдання завдати удари по противнику, який зосереджувався в районі Тореза. Ланка Іл-2 виконала завдання і вже поверталася на аеродром, коли на них вийшли ворожі винищувачі. У цьому бою штурмовик молодшого лейтенанта Недбайла було пошкоджено, але, попри пробитий радіатор, він зумів дотягнути до своїх та посадити літак. Це був перший досвід, отриманий у боях, ще й відзначений першою державною нагородою — орденом Червоної Зірки.
Гаряче було восени 1943 року в небі і над Кримом. Тоді тут точилися дуже важкі бої, один з яких міг завершитися для Анатолія Недбайла трагічно. Захопившись атакою, він потрапив під шквал зенітного вогню. Йому вдалося посадити літак, хоч і на територію, зайняту ворогом. Недбайло на полі почав самостійно ремонтувати пробитий радіатор. В цей час фашистський мотоцикл вже мчав до місця посадки. Ще б пак, така вдача — Залізний хрест на груди кожному, хто захопить радянський літак. Добре, що стрілець екіпажу не розгубився і зміг зупинити ворога вогнем з кулемета. Через деякий час несправність була усунута, літак піднявся в небо, хоча до рідного аеродрому таки не дотягнув. Анатолію знову довелося садити Іл у полі, однак цього разу вже недалеко від своїх. Обійшлося!
Восени 1944-го льотчики молодого командира ескадрильї Недбайла громили фашистів на білоруській землі. На рахунку ескадрильї — десятки знищених танків, автомашин і ешелонів, тисячі ворожих солдатів і офіцерів.
Одного разу під Волковиськом фронт прорвали понад 20 ворожих танків. Шість екіпажів з ескадрильї Недбайла ввечері були підняті по тривозі. За кілька заходів «іли» знищили 12 танків, а 5 пошкодили, решта повернули назад. Однак на аеродром довелося повертатися вже в темряві, а досвіду нічної посадки в пілотів ще не було. Льотчикам було наказано залишити літаки на парашутах. Відчайдушний комеска вирішив ризикнути і попросив «землю» позначити посадкову смугу багаттями. І сів! Потім допоміг вдало сісти решті літаків. За цей вчинок гвардії капітан Анатолій Недбайло був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня.
Чимало наших штурмовиків загинули в небі, зустрічаючись з гітлерівськими винищувачами. Тому Недбайло приділяв багато часу пошуку нових тактичних прийомів ведення повітряного бою. І це давало результат. Під час визволення Прибалтики його групі з шести «ілів» вдалося відігнати дванадцять «фоккерів». Траплялося, що ворожі льотчики вирішували не вступати в бій з нашими штурмовиками, яких Недбайло шикував у бойовий порядок, імітуючи атаку. Знали б фашистські аси, що наші атакують їх з нульовим боєкомплектом...
Наприкінці 1944 року на бойовому рахунку Анатолія Недбайла було вже 130 бойових вильотів на штурм та бомбардування опорних пунктів, вогневих позицій, скупчення військ і техніки ворога. 19 квітня 1945 року відважному льотчику було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Протягом війни Анатолій Костянтинович виконав 219 вдалих бойових і, що головне, результативних вильотів. На його рахунку величезна кількість знищених вогневих точок противника, танків, літаків, автомашин, зброї і живої сили. 95 разів він виводив групи літаків на завдання, в окремі дні виконував по 3–4 бойових вильоти. Він воював у небі Донбасу, Криму, Білорусії, Литви та Німеччини. Горів, був поранений і знову повертався до строю. Пройшов через усі випробування і головне — залишився живим. 29 червня 1945 року він був нагороджений другою Золотою Зіркою. Йому тоді було лише 22 роки.
Закінчилася війна, однак авіатор не залишив обрану на все життя професію. Закінчив Військово-повітряну Червонопрапорну академію, служив в авіації. 15 років був заступником начальника Київського вищого військового авіаційного інженерного училища. Передаючи свій величезний бойовий досвід майбутнім льотчикам, Анатолій Костянтинович часто любив повторювати, що немає нічого прекраснішого, ніж політ у мирному небі над мирною землею. Цього він чекав завжди. І у грізні, і в світлі мирні роки. Цього він бажав і своїм синам — Володимиру та Віктору, які продовжили батьківську традицію і стали військовими льотчиками.
Генерал-майор авіації Анатолій Недбайло помер 2008 року в Києві. Він був останнім двічі Героєм Радянського Союзу, який проживав на території України.