Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Бадаберське повстання радянських військовополонених

Розповісти про нього, про людей, які брали там участь, я попросив полковника у відставці Валерія Аблазова — радника Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, який у 80-х роках був військовим радником в Афганістані. У 90-ті роки, будучи заступником голови Державного комітету у справах ветеранів України та Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), він неодноразово відвідував Пакистан, з’ясовуючи долі військовополонених, також і учасників Бадаберського повстання.
— Під час перебування радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан моджахеди вели за нашими військовослужбовцями справжнє полювання, — розповідає Валерій Іванович. — Захопивши в полон солдата чи офіцера, вони намагалися вивідати у нього інформацію про частини і підрозділи, їхню структуру та озброєння, бойові можливості. При цьому за кожного бранця отримували непогані гроші, які стали для них своєрідним стимулом для подальшого «полювання». Розмір «премії» залежав від військового звання, посади захопленого військовослужбовця, цінності отриманої інформації. Звісно, що найбільше цінувалися офіцери, особливо старші. Правда, за всю війну лише два старших офіцери, полковник Олександр Руцькой, літак якого був збитий, та підполковник Микола Заяць, внаслідок порушення статутних вимог, потрапили до рук душманів. Моджахеди, як правило, жорстоко знущалися з бранців, прирікаючи їх на мученицьку смерть. Знаючи про це, наші військовослужбовці намагалися не потрапляти до їхніх рук живими, завжди зберігаючи останній патрон чи гранату для себе. Але за певних обставин, зокрема, будучи важко пораненими, у непритомному стані деякі з них все ж потрапляли в полон.
Згодом душмани почали оцінювати бранців як живий товар, «даруючи» їм життя і плануючи з часом отримати, як мовиться, за них якомога більше дивідендів. До 1985 року душманам з угруповання Бахрутдіна Раббані вдалося «назбирати» більше 10 бранців, яких переправили в Пакистан, оскільки побоювалися, що про їхнє місцезнаходження стане відомо командуванню обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані і воно намагатиметься їх визволити.
— Як пакистанська влада дозволила розмістити на своїй території військовополонених?
— На території Пакистану було багато таборів біженців з Афганістану. В межах цих таборів існували й центри базування та підготовки бойовиків. Влада Пакистану практично не контролювала стан справ на цих територіях або заплющувала очі на існування таких собі міні-концтаборів, допоки про них не довідалася міжнародна спільнота. Але й тоді вона — на офіційному рівні — заперечувала наявність у них радянських військовополонених. Ну, а командування 40-ї армії вважало їх зниклими безвісти, допоки не з’ясовувалась їхня доля.
— Тривалий час ви очолювали комісію, яка займалася проблемами повернення на Батьківщину колишніх радянських воїнів — вихідців з України, які потрапили в полон. Водночас багато зусиль доклали і для з’ясування правди про ті трагічні події, що сталися під Бадабером...
— Під час роботи в цій комісії мені доводилося неодноразово бувати у прикордонних з Афганістаном країнах. Не переповідатиму всі нюанси проведеної нами роботи, а скажу лише, що правда про повстання, його учасників збиралася протягом кількох років. Багато зроблено Червоним Хрестом України, Комітетом у справах воїнів-інтернаціоналістів СНД. Триває ця робота і нині. Офіційні представники України зустрічалися як з колишніми польовими командирами повстанських формувань, так і з представниками пакистанської влади, спецслужб цієї країни. Вони, як, до речі, й їхні колеги з інших країн, дуже неохоче йшли на контакт, але нам все ж таки вдалося багато чого з’ясувати. Після проведеної кропіткої роботи відкрилася страшна правда про ті події.
Зокрема з’ясувалося, що на околиці пакистанського селища Бадабер душмани протягом тривалого часу утримували кілька десятків бранців, серед яких були радянські військовослужбовці і військовослужбовці урядових військ ДРА. Всі вони утримувалися у звичайних для цих місць глинобитних будівлях, більше схожих на хліви для овець. На ніч людей зачиняли, а вдень випускали надвір — під пекуче сонце. Їх охороняли, всіляко принижуючи людську гідність, озброєні моджахеди. В один з квітневих вечорів бранці залишилися під охороною лише одного вартового — решта подалася на намаз — священний для кожного мусульманина ритуал. Поки моджахеди молилися Аллаху, бранці вбили охоронця.
— Чому ж вони, здобувши свободу, не намагалися дістатися до своїх? Невже в них не було жодного шансу?
— Відповісти нині на ці запитання вкрай складно, оскільки всі радянські полонені загинули. Але я вважаю, що вони чудово розуміли складність свого становища, усвідомлювали, що шанси дістатися найближчої радянської військової частини практично дорівнювали нулю: табір знаходився в зоні пуштунських племен на значній відстані від афгансько-пакистанського кордону. І дійти до нього, не маючи жодних орієнтирів на незнайомій місцевості, було нереально. До того ж втікачів почали б переслідувати моджахеди, а місцеві жителі, які, м’яко кажучи, не симпатизували полоненим, відразу б їх здали поліції або ж самим моджахедам, яких вистачало в Пакистані. Також потрібно було ще і непомітно залишити територію табору. А зробити це не надто легко, бо навколо було чимало душманів, військовослужбовців пакистанської армії. Бранців, як би вони не маскувалися, видала б насамперед їхня слов’янська зовнішність...
— Тоді для чого було вбивати вартового і захоплювати табір?
— Тому що людям було вже несила терпіти ті фізичні і моральні знущання, яким їх піддавали. Вони вирішили, що краще померти зі зброєю в руках, ніж приймати мученицьку і принизливу смерть від своїх ворогів. Хоча, як на мене, в їхніх серцях все ж таки жевріла надія, що вдасться залишитися живими. Інакше, думаю, не висували б до моджахедів і пакистанської влади ультиматум, вимагаючи прибуття до них радянського посла в Пакистані. Звісно, що ця вимога залишилася без задоволення. Натомість ватажки моджахедів висунули їм зустрічну вимогу: здатись, інакше їхні душі постануть перед Аллахом. При цьому їх обіцяли залишити живими. Не отримавши відповіді, душмани відкрили по позиціях повстанців ураганний вогонь.
Відбиватися було чим, оскільки вони захопили склад зі зброєю, що знаходився на території табору. Та сили були нерівні: до місця бою підтяглися сотні моджахедів, а район табору блокували пакистанські війська, які вважали, що це чергова сутичка між душманськими угрупованнями. Зрозумівши, що полонені так просто свої життя не віддадуть, моджахеди підтягнули до табору артилерію, яка відкрила вогонь прямою наводкою. Очевидці розповідали, що бій тривав аж до світанку. А з першими променями сонця пролунав вибух. Він був такої сили, що уламки будівель, останки людей порозліталися в радіусі кількох сотень метрів: не бажаючи знову опинитися в ролі невільників і терпіти середньовічні знущання, повстанці підірвали склади з боєприпасами, а разом з ними і себе...
— Скажіть, будь ласка, чи відомо щось про людей, які стали учасниками тих трагічних подій?
— Ми хотіли не лише відтворити хронологію тих подій, а й — і це найголовніше — дізнатись якомога більше про учасників повстання. І зрештою нам це вдалося. Так, з’ясувалося, що серед них були радянські військовослужбовці. Зокрема, рядовий М. Варварян (Вірменія), сержант В. Васильєв, рядовий І. Васьков, молодші сержанти К. Габараєв, А. Єговцев, єфрейтор М. Дудкін, рядовий А. Зверкович, молодші лейтенанти Г. Кашлаков, Г. Кирюшкін, рядові С. Левчишин, М. Павлютенков, Р. Рахінкулов (Росія), молодший сержант С. Рязанцев, рядовий С. Коршенко, службовець Радянської армії М. Шевченко (Україна), лейтенант С. Сабуров (Узбекистан), рядовий М. Самінь (Казахстан).
Правда про Бадаберську трагедію збиралася по крихтах. Наприклад, вже після того, як було чимало з’ясовано про цю сторінку афганської війни, українська сторона продовжувала працювати над вивченням версій повстання, що дозволило отримати додаткову інформацію: список його учасників поповнився новими прізвищами, зокрема, українців В. Духовченка, С. Рязанцева. За клопотанням Української спілки ветеранів Афганістану Президент України Віктор Янукович «за мужність і самовідданість, проявлені при виконанні військового обов’язку» нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеня службовця Радянської армії В. Духовченка. Посмертно.
— Валерію Івановичу, а чи продовжується робота щодо з’ясування доль решти учасників повстання?
— Останнім часом ця робота ведеться Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Ніною Карпачовою спільно з Українською спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), Всеукраїнською громадською організацією «Закінчимо війну», Товариством Червоного Хреста України та Комітетом у справах воїнів-інтернаціоналістів СНД. До них звертаються родичі колишніх військовослужбовців, які загинули, зникли безвісти і потрапили в полон під час війни в Афганістані в 1979–1989 роках і самі колишні військовополонені.
Саме завдяки цій співпраці вдалося з’ясувати місця поховань двох колишніх військовополонених: Ярослава Клюби, який помер у полоні, Миколи Виродова, що пішов з життя за нез’ясованих обставин. Надана допомога в реалізації права на встановлення статусу інваліда війни і вирішенні питання про отримання компенсацій колишньому військовополоненому Віктору Назарову, а також матері загиблого в 1984 році військовослужбовця Тітаренка, яка не вірить у факт його смерті та вимагає проведення ексгумації і додаткових експертиз.
Триває й розшук інших військовополонених і зниклих безвісти з використанням більш широких можливостей, які відкрились завдяки зміні військово-політичної ситуації в Афганістані та навколо нього. Також продовжується створення бази даних ДНК родичів цих людей. Аналізи для ідентифікації останків воїнів відправлені до Комітету у справах воїнів-інтернаціоналістів при Раді голів урядів держав — учасниць Співдружності.