 У 1992 році Генеральна Ассамблея Організації Об’єднаних Націй проголосила 3 грудня Міжнародним днем інвалідів.
Асамблея закликала держави-члени проводити заходи в підтримку
цього Дня, маючи на увазі подальшу інтеграцію в життя суспільства осіб з
інвалідністю. У світі більш як мільярд людей мають інвалідність, в
Україні таких — близько 3 мільйонів. Проведення 3 грудня Міжнародного
дня інвалідів спрямовано на посиленні уваги до проблем інвалідів,
захисту їх гідності, прав і благополуччя, посиленні уваги суспільства до
переваг які воно отримує від участі інвалідів в політичному,
соціальному, економічному і культурному житті.
Мета, заради якої був проголошений цей день – повне і рівне дотримання прав людини і участь інвалідів в житті суспільства. Ці цілі були зазначені у Всесвітній програмі дій відносно інвалідів, прийнятій Генеральною Асамблеєю в 1982 році. Гармонізація українського законодавства щодо інвалідів до міжнародних норм і стандартів, зокрема до стандартів Конвенції ООН про права інвалідів, є важливою умовою забезпечення прав і свобод інвалідів. Як показав аналіз, здійснений у рамках проекту "Об'єднавшись – зможемо більше", який реалізований Всеукраїнським громадським суспільно-політичним об'єднанням "Національна Асамблея інвалідів України" за фінансової підтримки Міжнародного Фонду "Відродження" за участю громадських організацій інвалідів та правозахисних громадських організацій, норми вітчизняного законодавства не відповідають стандартам Конвенції щодо таких питань (витяг з проекту національної доповіді «Про становище інвалідів в Україні» 2008 року):
1. Законодавство України поняття "інвалідність" відносить більше до соціальної проблеми, а не акцентує увагу на питаннях дотримання прав цієї категорії людей. Основний спеціальний Закон у цій сфері – "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" орієнтується на "соціальний захист" людей з інвалідністю (надання адресної матеріальної допомоги, забезпечення спеціальними технічними засобами тощо). При цьому відсутні механізми соціалізації людини з інвалідністю до суспільства, сім'ї. Так, зокрема, у Концепції соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю (затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.08.2004 р. N 619-р) зазначено, що "Удосконалення системи соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю є актуальним завданням у сфері соціального захисту..."
2. Визначений Конвенцією ООН про права інвалідів (далі Конвенція) відповідний понятійний апарат в законодавстві України використовується не повністю.
Зокрема, поняття "дискримінації" відсутнє, хоча відповідно до ст. 1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" – "дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за Законом". Саме ж поняття "дискримінація" щодо інвалідів не визначене жодним законодавчим актом в Україні. Основний Закон України – Конституція також не дає відповідного визначення. – Стаття 2 Конвенції.
3. Принципи законодавства України в сфері захисту та реалізації прав людей з інвалідністю не систематизовані та не містяться в усіх нормативних актах. Так, Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", який є базовим у сфері забезпечення прав і гарантій людей з інвалідністю, не містить таких принципів взагалі. Таким чином, основні керівні засади та ідеї, що повинні бути закладеними до системи гарантій для людей з інвалідністю, не визначено в єдиній нормі. – Стаття 3 Конвенції.
4. Законодавство України у більшості правових відносин між людьми з інвалідністю та уповноваженими органами влади використовує такі правові дефініції, як "забезпечується", "здійснюється", "надається", що для останніх не несе негативних юридичних наслідків. Крім зазначеного, поняття "обов'язок держави" щодо людей з інвалідністю відсутнє. – Стаття 4 Конвенції.
5. Конституція України не містить гарантій щодо відсутності обмежень прав і свобод людини за ознаками інвалідності або фізичних чи психічних вад, у статті 24 Основного Закону застосовується поняття "інші ознаки". – п. 2 Статті 5 Конвенції.
6. Два основні Закони, а саме: "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" та "Про реабілітацію інвалідів в Україні" не містять окремих норм, які стосуються жінок з інвалідністю. – Стаття 6 Конвенції.
7. Норми законодавства України щодо захисту прав дітей-інвалідів відповідають основним положенням Конвенції. У той же час, у більшості положень мова йде не про обов'язки держави, а про "сприяння" або про "створення відповідних умов" для таких дітей. – Стаття 7 Конвенції.
8. Норми щодо обов'язкового проведення державою відповідної просвітницької та виховної функції в суспільстві по відношенню до людей з інвалідністю відсутні.
Такі Закони України, як: "Про телебачення та радіомовлення", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" не містять норм, які б передбачали наявність обов'язкових просвітницьких програм щодо життя інвалідів, забезпечення їх прав та свобод, інших переваг використання засобів масової інформації. Єдина норма стосується забезпечення сурдоперекладу інвалідам по слуху, яка також у повній мірі не виконується. – Стаття 8 Конвенції.
9. Законодавство України не передбачає відповідних механізмів та процедур застосування юридичної відповідальності за відсутність здійснення належних заходів щодо забезпечення інвалідам доступу на рівні з іншими до фізичного оточення, транспорту, інформації та спілкування, включаючи інформаційно-комунікаційні технології та системи, а також до інших об'єктів та послуг, відкритих для населення. – п. 1 Статті 9 Конвенції.
10. Частина 3 ст. 6 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" передбачає, що службові особи та інші громадяни, винні у порушенні прав інвалідів, визначених цим Законом, несуть встановлену законодавством матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність. Прикладів такої встановленої відповідальності за порушення прав саме людей з інвалідністю у Кримінальному кодексі та в Кодексі України про адміністративні правопорушення немає.
Законодавство України також не передбачає ані індивідуальної, ані колективної відповідальності органів влади за порушення прав людей з інвалідністю, зокрема в разі порушення зобов'язань щодо створення відповідної інфраструктури (щодо участі людей з інвалідністю в культурному житті, проведенні відпочинку, зайнятті спортом).
11. Будь-які норми та положення щодо ситуацій ризику (збройні конфлікти, стихійні лиха) та надзвичайних гуманітарних ситуацій, а також захисту в них окремо людей з інвалідністю на законодавчому рівні відсутні. – Стаття 11 Конвенції.
12. Законодавством України не забезпечено механізми ефективного доступу людей з інвалідністю до правосуддя, зокрема:
1) люди з інвалідністю не звільняються від сплати державного мита за розгляд справ у суді (ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито");
2) за рахунок державних коштів може бути оплачена робота адвокатів у кримінальних справах, але за постановою відповідного органу дізнання, слідства чи суду (постанова Кабінету Міністрів України від 14.05.1999 р. № 821 "Про затвердження Порядку оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави");
3) частина 5 ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру" встановлює, що "прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом".
Вказана норма не зобов'язує прокуратуру представляти інтереси інвалідів у судах, а лише дає право це робити, самостійно визначаючи підстави такого представництва. – Стаття 13 Конвенції.
13. У законодавстві України відсутні поняття та не визначено принципи захисту особистої цілісності (фізичної та психічної) в розумінні Конвенції про права людей з інвалідністю. – Стаття 17 Конвенції.
14. На законодавчому рівні закріплено норми щодо механізмів залучення людей з інвалідністю до суспільства та участь у діяльності громади. У той же час, послуги та об'єкти спільного користування, призначені для населення в цілому, не є однаково доступними для людей з інвалідністю та не відповідають всім їхнім потребам. – Стаття 19 Конвенції.
15. Поняття "індивідуальної мобільності", що визначає максимальний ступінь самостійності людей з інвалідністю, в законодавстві України відсутнє. – Стаття 19 Конвенції.
16. У законодавстві України відсутні дієві норми, які б забезпечили ефективність доступу людей з інвалідністю до інформації:
1) недостатньо державної підтримки засобів масової інформації, видавництв, підприємств та організацій, які випускають спеціальну літературу, звукову та відеопродукцію для людей з інвалідністю;
2) при розробці, виробництві і встановленні засобів зв'язку та інформації не завжди враховуються можливості їх використання людьми з інвалідністю;
3) частково забезпечено надання людям з інвалідністю по слуху послуг із сурдоперекладу та сурдотехніки.
Закон України "Про телебачення та радіомовлення" не містить чітких норм щодо відповідальності національних телеканалів за відсутність сурдоперекладу. Зазначене відбувається за рахунок застосування адміністративних методів через діяльність Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. – Стаття 21 Конвенції.
17. Відсутнє законодавче закріплення запровадження для інвалідів просвітницьких програм у питаннях репродуктивної поведінки та планування сім'ї. – п. 1 Статті 23 Конвенції.
Законодавством України закріплено негативну практику існування в середніх школах переважно інтернатної системи, що призводить до ізоляції дітей від родини. При цьому не розроблено механізми розвитку та фінансування системи інклюзивної освіти, не забезпечено індивідуальні потреби дітей з інвалідністю.
Незважаючи на норми, які передбачають створення спеціальних програм в галузі дошкільної освіти для дітей з інвалідністю, законодавство не закріплює гарантії їх реалізації через наявність підготовлених кадрів та мережі дошкільних установ. – п. 2 Статті 24 Конвенції.
18. Відсутні на законодавчому рівні механізми контролю за дотриманням вищими навчальними закладами вимог доступності до відповідної інфраструктури людей з інвалідністю, що бажають навчатися. Інші перешкоди:
1) існуючий список медичних протипоказань, затверджений Міністерством охорони здоров'я України;
2) відсутність нормативів обов'язкового виділення місць у вищих навчальних закладах для людей з інвалідністю.
Відсутні освітні державні стандарти вищої освіти та програми для молоді з розумовою відсталістю. Як наслідок – кількість студентів з числа інвалідів становить не більше 0,4 відсотка загальної чисельності осіб, що навчаються у вищих навчальних закладах. – п. 5 Статті 24 Конвенції.
19. Законодавство не визначає механізми гарантування та забезпечення фінансування для створення відповідної інфраструктури з охорони здоров'я інвалідів. Статті щодо охорони здоров'я інвалідів не є захищеними, а наявність окремих норм Бюджетного кодексу України не дає можливості профінансувати створення ефективної системи закладів, які повинні надавати необхідну допомогу.
Відсутні нормативно-правові акти, які б визначали нормативи обладнання лікарень спеціальними засобами, палатами (відокремленими індивідуально), пристосованими для перебування у них людей з інвалідністю різних нозологій.
В окремих галузях законодавство не передбачає принципів ранньої діагностики стану особи, що призводить до інвалідності (зокрема, в сфері психіатрії відсутня діагностика та огляди осіб дошкільного та шкільного віку). – Стаття 25 Конвенції.
20. Законодавством України, зокрема, Державною програмою розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2007 р. N 716) передбачено розвиток початкової та подальшої освіти фахівців та персоналу, які зайняті у сфері абілітаційних та реабілітаційних послуг, а також затвердження державних соціальних нормативів у сфері реабілітації інвалідів і дітей-інвалідів. У той же час, відповідні нормативи сьогодні відсутні, як відсутні і механізми та програми проходження навчання відповідними фахівцями. – п. 2 Статті 26 Конвенції.
21. Прожитковий мінімум згідно із законодавством України для непрацездатного населення (люди з інвалідністю потребують спеціального харчування, одягу, житла) менший ніж для працездатного, хоча у непрацездатних осіб потреби часто вищі.
22. Законодавством передбачений, але не забезпечений, доступ інвалідів до отримання державного безкоштовного житла. Так, зокрема Концепція Державної комплексної програми "Житло інвалідам", затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31.12.2004 р. N 994-р, передбачила на кінець
2010 року забезпечити житлом близько 75 відсотків інвалідів усіх категорій, які перебували на квартирному обліку станом на 1 січня 2004 р. Починаючи з 2005 року, фінансове забезпечення Програми мінімізоване або відсутнє взагалі, тобто вона носить суто декларативний характер. Програми будівництва соціального житла для людей з інвалідністю в регіонах України не діють взагалі.
Крім того, не встановлено гарантії щодо отримання різних видів державного кредитування та іпотечного кредитування людьми з інвалідністю. Основний критерій недоступності – фінансові можливості. – п. 2 Статті 28 Конвенції.
23. Не існує єдиної системи або програми збору та узагальнення статистичних даних щодо чисельності людей з інвалідністю, їх потреб, що унеможливлює ефективність застосування соціальних та інших програм. – Стаття 31 Конвенції.
Конвенція ООН про права інвалідів – перший міжнародно-правовий документ, в якому наголошується на пріоритетності права людей з інвалідністю, акцентуючи увагу на важливості його вирішення саме на національних рівнях. Зважаючи на те, що Україна зобов'язалася ратифікувати Конвенцію, виникає нагальна необхідність у доопрацюванні чинного законодавства України щодо інвалідів, внесення до нього необхідних змін і доповнень з питань забезпечення прав і гарантій людям з обмеженими фізичними можливостями.
|
