«За п’ять хвилин ми були на станції...»

Через 5 хвилин лейтенант внутрішньої служби Володимир Правик зі своїми бійцями І. Шавреєм, В. Прищепою, М. Ничипоренком, А. Королем, В. Легуном, С. Легуном,        О. Петровським, А. Захаровим, А. Половинкіним, І. Бутрименком прибули на станцію. Кількох хвилин вистачило, щоб офіцер зрозумів: сталася, висловлюючись професійним сленгом, нештатна ситуація, яка все більше виходить з-під контролю. Адже повністю зруйновано реакторний блок — вибух створив навколо нього широченні завали, які заважали пожежним автомобілям під’їхати безпосередньо до машинної зали, а на її покрівлі і на покрівлі ще трьох корпусів вирувало полум’я, яке могло будь-якої миті перекинутись і на сусідні будівлі. До того ж Володимир добре знав про ядерне паливо, «сховане» у череві реактора, від згадки про яке хололо в грудях...
— Проводимо бойове розгортання, — лаконічно наказав лейтенант Правик, і підлеглі негайно приступили до його виконання. Сам офіцер, взявши із собою кількох бійців, проводить розвідку в середині машинної зали, на центральному щиті управління. В цей час на станцію прибула чергова варта, що несла службу з охорони міста Прип’ять на чолі з лейтенантом внутрішньої служби Віктором Кибенком, який, вискочивши з автомобіля, вирушив слідом за своїм товаришем до машинної зали.
Через 17 хвилин після вибуху до 4-го енергоблоку прибув майор внутрішньої служби Леонід Телятников — начальник воєнізованої пожежної частини, яка охороняла Чорнобильську станцію. Ще дорогою Леонід Петрович оголосив по радіостанції збір усього особового складу частини, вільного від служби. Прибувши на місце НП і особисто провівши розвідку осередків загоряння, зокрема покрівлі машинної зали, майор наказав підлеглим їх локалізувати.
«День, 25 квітня, пройшов без пригод. Вночі я мав стояти днювальним. Тож після перегляду телепередач ліг спати. Вночі — бойова тривога. Швиденько одягся — і в автомобіль. З його вікна побачив заграву над станцією. До нашого автомобілю сів начальник варти лейтенант Правик. По рації він передав «пожежа номер три», після чого пожежні машини повинні були прямувати для її погашення. Після прибуття на АЕС для нашого автомобіля місця поблизу машинної зали, де вирувала пожежа, не виявилося. І ми поїхали туди, де був гідрант — метрів за 40-50. Пожежною драбиною я піднявся на дах машинної зали. Піднявшись нагору, побачив, що перекриття зали зруйновані. Повертаючись назад, побачив майора Телятникова, якому доповів про все, що там бачив. Він наказав виставити бойовий пост і чергувати на даху. Ми й чергували разом з Шавреєм до самого ранку. Вранці мені стало зле...»
 «На місце аварії ми прибули за 3-5 хвилини. Одразу стали розгортати машину і готуватися до гасіння пожежі. На дах енергоблоку піднімався двічі — передати наказ начальника частини, як потрібно діяти. Особисто я хочу відзначити лейтенанта Правика, який, добре усвідомлюючи, що отримає божевільні дози опромінення, все одно пішов у розвідку, розвідавши всі подробиці того, що там відбувається. Також хочу відзначити Івана Шаврея, Леоніда Шаврея, Олександра Петровського, Булаву... Хто ще відзначився — не знаю, бо коли боротьба з вогнем ще продовжувалась, мене відвезли до лікарні...»
Це спогади безпосередніх учасників тих подій — Прищепи і Половинкіна.
...Ніч. Багряна заграва пожежі. На даху машинної зали Чорнобильської АЕС, на висоті майже 80 метрів, — люди. Двадцять вісім молодих хлопців. Під ногами закипає — у прямому розумінні цього слова — гарячий бітум, вогняними бризками вгризаючись у тіла, їдкий дим виїдає очі. Знепритомнів Владислав Тишура. Кибенок ледве відтяг його до сходів, що ведуть вниз, і знову повернувся на дах. Дихати дедалі важче, підкошуються ноги, нудить. Але люди не відступали. Вони знали: за ними — Україна, світ, мільйони людей, які мирно сплять, не підозрюючи, яка небезпека нависла над їхніми життями і життями їхніх дітей.
О 2-й годині п’ятьох пожежних, серед яких лейтенанти Віктор Кибенок і Володимир Правик, котрі до останнього працювали на даху, де радіація була найвищою, відправлено до лікарні. Їх заміняють І. Шаврей, С. Легун, М. Титенок, В. Кищенко. Незабаром майор Телятников доповів директору станції В. Брюханову про значне радіаційне опромінення підлеглих і необхідність евакуювати їх зі станції, а також попросив направити дозиметристів для вимірювання рівня радіації в зоні пожежі та визначення режиму роботи.
— Від мого імені візьміть першого-ліпшого дозиметриста, — почув у відповідь Леонід Петрович.
Згодом з’явився дозиметрист, який одразу почав проводити заміри. І чим більше заміряв, тим розгубленіший мав вигляд.
— Що — висока радіація? — поцікавився офіцер.
— Тут — пекло, — відповідає він. — Ми вже не житимемо на цьому світі...
Офіцер не встиг йому відповісти: по драбині спускалися його підлеглі — змучені і виснажені, бліді, але по їхніх очах він бачив, що хлопці завершили свою роботу. Майор Леонід Телятников доповів директору станції, що пожежа на покрівлях погашена: стрілки годинника показували 3 години 45 хвилин...
Тоді, коли правда про Чорнобильську катастрофу всіляко замовчувалася, Леонід Петрович не міг сказати про те, що він побачив у ту ніч, прибувши на станцію разом із своїми підлеглими і взявшись до локалізації осередків загоряння. Але незадовго до смерті, на початку 2000-х років, він так згадував ті події:
«Апаратне відділення 4-го енергоблоку було сильно пошкоджене. Горіло і покриття апаратного відділення 3-го енергоблоку. До того ж у різних місцях і на різних висотах — від 12 до 70 метрів, — що неабияк ускладнювало гасіння пожежі. По зовнішніх сходах я піднявся на покриття зали. Пожежник Прищепа доповів, що вогонь на покрівлі ліквідовується».
У спогадах людей, які першими заглянули в обличчя атомної смерті, ані найменшого натяку на власний героїзм, свою винятковість. Про те, що вони тоді робили, розповідають як про звичайну буденну роботу.
Хронологію тих подій я відтворив навмисне: хочу, щоб читач краще зрозумів напругу, за якої відбувалися події майже 25-річної давнини, збагнув, що рахунок ішов на хвилини, а, можливо, і секунди, і переконався, як грамотно, професійно діяли пожежники, вступивши у двобій з «мирним атомом». Вони його виграли. Ціною власних життів вони не допустили розповсюдження вогню на інші об’єкти Чорнобильської АЕС. Фахівці кажуть, що тієї квітневої ночі існувала реальна загроза, що вже згадувані 200 тонн ядерного палива повністю вийдуть з-під контролю людини...
— Лейтенанти внутрішньої служби Віктор Кибенок, Володимир Правик та їхні підлеглі запобігли катастрофі, яка за своїми наслідками була б у десятки разів жахливішою як для України, так і Європи та всього світу, — розповідав мені генерал-лейтенант у відставці Микола Боднарчук, на той час начальник штабу цивільної оборони УРСР. — Нагадаю, що протягом перших 10 діб після аварії із зруйнованого вибухом 4-го енергоблоку в атмосферу потрапило у кілька мільйонів разів більше радіації, ніж внаслідок аварії у 1979 році на американській атомній станції — на той час найбільшій у світі. Сьогодні всі ми знаємо про ті наслідки, яких зазнала Україна від Чорнобильської катастрофи. І тому не буду ще раз про них нагадувати. Скажу лише, що вони були б у десятки разів страшнішими, коли б тієї ночі пожежники не спрацювали як слід. Вони першими прийняли на себе удар, ціною власного здоров’я та життя, рятуючи інших.
Багатьох із них давно немає серед нас: незважаючи на те, що хлопців доправили до кращих клінік Москви і за їхні життя боролися кращі фахівці, вони померли. Зокрема, лейтенанти внутрішньої служби Віктор Кибенок, Володимир Правик, а згодом і старші сержанти внутрішньої служби Василь Ігнатенко, Микола Титенок, сержанти внутрішньої служби Микола Ващук, Володимир Тишура пішли із життя буквально через кілька тижнів після тієї трагічної квітневої ночі. В Москві. Лейтенанти Віктор Кибенок, Володимир Правик, майор Леонід Телятников були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу, а їхні колеги — нагороджені орденами Червоного Прапора. Незважаючи на прохання родичів, їхні тіла не дозволили поховати на рідній українській землі: вони отримали божевільні дози опромінення, і перевозити їх було вкрай небезпечно. Тож останній свій спочинок герої знайшли в російській землі — на одному з московських цвинтарів...

Сергій ЗЯТЬЄВ
«Народна армія»