Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Фотокореспондент «Правди» і «Червоної зірки» Віктор Тьомін був вельми колоритною фігурою в журналістському середовищі. У пошуках найцікавіших об’єктів для знімків він об’їздив тисячі кілометрів, встигав побувати всюди, причому швидше за всіх. Ніхто достеменно не знав пункти перельоту за «сталінським маршрутом», а Тьомін зустрічав чкалівський екіпаж на острові Удд. Він «клацав» своєю «лейкою» біля озера Хасан і в районі річки Халхін-Гол, у дні конфлікту з фінами його зустрічали на Карельському перешийку, а потім бачили на всіх фронтах Великої Вітчизняної.
Фотокореспондент, щоб добути матеріал, йшов на все, міг будь-яке начальство обвести вкруг пальця. А напередодні взяття Берліна трапилася з ним незвичайна історія. Тоді цей папараці, як сьогодні називають успішних фотокорів, мало не потрапив під трибунал, розсердивши самого маршала Жукова.
Кореспондент «Правди» Тьомін прибув під Берлін напередодні його штурму. А перед відрядженням йому вдалося отримати підписану особисто Верховним головнокомандувачем перепустку, що дозволяла безперешкодно бувати на всіх фронтах. «Загубиш — повішу!» — пообіцяв генерал-полковник Лев Мехліс, вручаючи фотокору всесильний документ. Швидко зорієнтувавшись у столиці третього рейху, Тьомін вирішив: негоже йому з «лейкою» і блокнотом на своїх двох, і вибив собі... танк. На ньому з першими екіпажами фотокор «утюжив» вулиці столиці гітлерівської Німеччини.
Уранці 30 квітня розпочалися бої за рейхстаг. Майор Тьомін пильно стежив за ними, з нетерпінням чекаючи кульмінаційного моменту — появи прапора на його куполі. Але бої були запеклими. І лише у другій половині дня наші окремі штурмові групи увірвались до будівлі, де точилася боротьба за кожну кімнату, сходовий проліт...
Тьомін увесь день не відривав очей від купола, чекаючи, коли бійці 756-го стрілецького полку укріплять на будівлі червоний прапор. І не дочекався. Знамено встановили тільки в ніч на перше травня, тож його було неможливо сфотографувати. Коли розвиднілося, Тьомін побачив, що над рейхстагом майорить прапор. Почав розмірковувати, як підібратися до нього ближче. Ще рвуться снаряди, гітлерівці стріляють з верхніх поверхів. Сизий дим вкрив вулиці суцільною пеленою... І тоді фотокореспондент помчав на польовий аеродром, розташований на північ від Берліна. Знайшов Івана Вештака, пояснив льотчику ситуацію.
«Тоді був сильний туман, — розповідав пілот. — Переконую Тьоміна, що погоди немає, а він мені: знайдеш! Довелося летіти дуже низько. Орієнтувалися за великомасштабною картою. Туман змішувався з димом пожеж, з усіх боків били зенітки — їх наставили навіть на дахах багатоповерхових будинків. У повітрі розривалися снаряди...
Вдалося тільки один раз пролетіти поблизу рейхстагу, на куполі якого майорів червоний прапор.
Отак був зроблений цей єдиний і досить вдалий знімок! Льотчику Вештаку оголосили подяку. А що ж Тьомін? Він кинувся до найближчого аеродрому, аби швидше передати знімок у Москву. А там стояв тільки один літак — персональний «дуглас» командувача 1-го Білоруського фронту маршала Жукова. Тьомін розшукав екіпаж і оголосив командирові: «Товариш маршал наказав мені летіти до Москви зі спецзавданням. Терміновий пакет Верховному головнокомандувачу». Це було сказано так категорично, що йому повірили, тож літак піднявся в небо. Як на біду, незабаром «дуглас» знадобився й Георгію Костянтиновичу. І тут йому доповіли: «За вашим наказом літак відправлено до столиці». «Як?.. — здивувався маршал. — Я не давав жодних наказів».
Жукову пояснили виниклу ситуацію. Маршал розлютився і наказав терміново відправити екіпажу радіограму: «Літак повернути, Тьоміна розстріляти». А літак уже наближався до Москви. Тьоміну нічого не залишалося, як упросити льотчиків: «Хлопці, ви завжди виправдаєтеся, — звалите все на погоду, а інакше мені — «вишка»!» Умовив. Приземлилися на Центральному аеродромі, звідки до редакції «Правди» — рукою подати. Свіжий номер газети вийшов зі знімком майора Тьоміна і наказом Головнокомандувача про взяття першої смуги оборони Берліна.
Завантаживши маршальський літак свіжими газетами, фотокореспондент прилетів до Німеччини і... відразу був заарештований. Друзі-журналісти заходилися клопотати про помилування, хтось дійшов до самого Жукова, показав йому «гарячий» номер «Правди» з фотографією Тьоміна. Зрештою командувач фронту змінив гнів на милість. Він викликав до себе кореспондента: «Те, що ви зробили, є подвигом і гідне великої нагороди. Але за недисциплінованість... — Жуков трохи помовчав і, махнувши рукою, закінчив: — отримаєте орден Червоної Зірки».
Віктор Тьомін був присутній при підписанні акта капітуляції Японії на американському лінкорі «Міссурі», що стояв у Токійській затоці. Зафіксувати цю подію бажало близько двохсот кореспондентів з різних країн світу. Американцям, природно, виділили місця біля столу, радянських же журналістів поставили від нього на відстані сімдесяти(!) метрів. Тьомін нервував — у нього не було відповідного телеоб’єктива, тож зйомка була приречена на провал. Але він знав, що є такі ключики, які відкривають будь-які двері. Підійшовши до охоронця, простягнув йому... банку чорної ікри. У такий спосіб подолав другий і третій кордон. Приєднався до американських кореспондентів і кінооператорів, для яких на борту лінкора влаштували спеціальний майданчик.
Заокеанські колеги спочатку зустріли Тьоміна недоброзичливо, але той показав їм пляшку «Московської» горілки, банку ікри і пообіцяв: «Після зйомки вип’ємо за перемогу».
Пропозиція сподобалася, але два офіцери попросили Тьоміна повернутися на місце, пояснивши, що місце біля столу, де підписуватиметься акт капітуляції, ...продане за 10 тисяч доларів. І тут Тьоміну допоміг генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко, очільник нашої делегації. Він сказав, що це його особистий фотокореспондент і навіть познайомив Тьоміна з головою американської делегації Дугласом Макартуром.
Ось так фотокору, єдиному з усіх наших фотожурналістів, вдалося зняти підписання акта капітуляції Японії. Це був останній знімок Другої світової...