Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
 


Погода
Погода!


22962175 Відвідувачів
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Урядовий портал
Орденские планки – ветеранам
Укрінформ
Міністерство оборони
Боевое Братство
Обеззброєна Україна Надрукувати Надіслати електронною поштою
procik1.jpgУ грудні минулого року Збройні сили України відзначили своє 20-річчя. За святковими вітаннями очільників держави поза увагою широкого загалу суспільства залишились численні проблеми військового відомства, які красномовно свідчать, що за два десятиліття вітчизняні Збройні сили так і не стали надійним гарантом захисту суверенітету нашої держави. Саме на цьому в надісланому до редакції журналу матеріалі наголошує військовий експерт, член правління Громадської ради при Міноборони, заступник начальника Генерального штабу Збройних сил України (1997-2002 рр.) генерал-лейтенант запасу Петро Процик.
Процик Петро Йосифович, генерал-лейтенант запасу. Народився 9 березня 1947 р. у с. Лопушани Зборівського району Тернопільської області. Навчався у Лопушанській початковій та Оліївській середній школі (1965 р.).
Закінчив Харківське танкове командне училище (1968 р.) та загальновійськову академію (1976 р.), вищі академічні курси ВАГШ (1990 р.), курс національної безпеки у Гарвардському університеті у США (1998 р.).
Військову службу у ЗС Радянського Союзу проходив у тодішніх Прикарпатському, Забайкальському (10 років) і Одеському військових округах на командних та штабних посадах, у т. ч. начальника розвідки дивізії, з 1977 р. - у штабах округів, з 1988 р. - заступник начальника оперативного управління штабу округу.
З серпня 1985 р. по серпень 1988 р. служив у Республіці Афганістан у складі групи радників Генерального штабу національних збройних сил. Брав участь у бойових діях частин афганської армії у провінціях Герат, Логар, Кандагар, Хост, Фарах, Кундуз, Кунар, Пактія, Пактика та інших.
У Збройних силах України з 1991 р. Службу продовжив на посаді заступника начальника оперативного управління штабу Одеського військового округу. У 1993-1997 рр. - начальник оперативного управління - заступник начальника штабу того ж округу (потім Південного ОК). У 1997-2002 рр. - заступник начальника Генерального штабу ЗС України. Закінчив військову службу у 2003 р. на посаді першого заступника начальника штабу Головного управління розвідки.
Нагороджений багатьма орденами і медалями. Є одним з небагатьох в Україні кавалерів ордена Почесного легіону Французької Республіки. Нині - незалежний військовий експерт.
procik2.jpgНавколишній світ завжди був, є і буде жорстоким. І в ньому матимуть успіх лише спільноти, що здатні акумулювати для виживання всі матеріальні й духовні ресурси. Однак незважаючи на постійну присутність у генетичній пам'яті нашої нації ідеї державності, соборності, протягом століть українському народу, а насамперед керівникам країни, не вдавалося її реалізувати. Не претендуючи на всебічний аналіз державотворення все ж зауважу - у свідомості сучасної української політичної еліти ця державницька ідея відсутня або ж не превалює. Тож попри те, що Україна завдяки, перш за все, потужному на початку незалежності державницькому інтелектуальному потенціалу, що був залучений до створення основ держави, першою на пострадянському просторі створила всебічну нормативно-правову основу національної безпеки і оборони, нині наша країна не захищена ні економічно, ні політично, ні інформаційно, і що найбільш прикро - у військовому розумінні також.
Замість того, щоб розбудовувати й укріплювати свою державу, яку ми здобули вперше після століть бездержавності, наша, з дозволу сказати, «еліта», дорвавшись до влади, використовує її виключно для влаштування життя свого оточення, своїх близьких, рідних, дітей, онуків та правнуків. Як не гірко, але маємо всі підстави стверджувати, що найвищі посадовці держави, серед яких і керівники військового відомства та їх команди (за поодинокими винятками), обійнявши керівну посаду, у першу чергу піддають остракізму своїх попередників. Без аналізу відкидають чинні документи, ними розроблені, імітують бурхливу діяльність з написання нових концепцій, доктрин, стратегій та програм, не підтверджених науковими дослідженнями та не обґрунтованих ресурсним потенціалом. Як наслідок, жоден програмний документ жодним очільником Міноборони у повному обсязі так і не був утілений у життя. В атмосфері загальної безвідповідальності нинішня боєздатність Збройних сил викликає у суспільстві небезпідставну тривогу.
Питання національної безпеки не є пріоритетними для керівників держави і нині. Нанівець зведена роль Ради національної безпеки й оборони. Як зазначив екс-перший заступник її секретаря С. Гавриш: «...РНБО перестала взагалі працювати як центр формування державної політики у сфері національної безпеки». Не вважає пріоритетним укріплення обороноздатності і діючий уряд, бо чомусь профільний у цій сфері урядовий комітет з питань національної безпеки, оборони та правоохоронної діяльності перейменовано в урядовий комітет з питань національної безпеки, правової, молодіжної політики, екології та підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 р. з футболу.
Абсолютне нехтування з боку керівництва держави загрозливим станом її обороноспроможності рельєфно підтверджується ставленням влади до фінансування потреб оборони. Упродовж усіх років, при всіх президентах, урядах і міністрах фінансів Збройні сили фінансувались практично на 50% від мінімальної потреби, внаслідок чого фактично і втратили боєздатність.
Так, закон про оборону в редакції від 05.10.2000 р. визначав оборонні витрати на рівні 3% від ВВП, одним із рішень Ради національної безпеки і оборони під час президентства В. Ющенка цей рівень був понижений до 2%, законом від 28.12.2007 р. № 107Л/І (про держбюджет) цифру-показник прибрали взагалі, реально ж військо ніколи не отримувало більше 1,5%, в останні роки - менше 1% (!). Цього року на оборонні витрати виділено 1,1% від ВВП.
Загальновідомо, що гарантувати оборону держави може лише сучасне, оснащене якісною зброєю, навчене військо. Прикладом є передові армії світу, які мають бюджет, що дає їм змогу витрачати на утримання війська лише до 50% його обсягу, не менше 20% виділяти на бойове навчання та 30% - на розвиток озброєнь. При таких стандартах нормативна річна потреба національних Збройних сил, яка б забезпечила відновлення боєздатності та розвиток армії (бюджет розвитку), має становити щонайменше ЗО млрд грн, а мінімально необхідною потребою у кризових умовах має бути цифра хоча б 20 млрд грн.
Виділений же урядом ресурс на поточний рік (за загальним фондом - 16 387,5 млн грн, тобто гарантовано - лише 14 171,0 млн грн, або 86%) змушує Міноборони витрачати 81% річних призначень на утримання Збройних сил (тобто проїдання) і лише 726,4 млн грн, або близько 4,4% (у п'ять разів (!) менше від світових показників) - на навчання війська, та й то разом з витратами на миротворчі контингенти й закордонні вояжі керівництва. Тож «чисті» видатки на бойову підготовку становлять лише 297,1 млн грн (або мізерні 1,8%). Якраз вистачить на фінансування фізичної підготовки (адже 2012-й оголошено роком фізпідготовки та спорту).
На розвиток озброєння, військової техніки та інфраструктури військовому відомству виділено 2 343,2 млн грн, або трохи більше 14% оборонного бюджету. Для порівняння: у 2011 р. в оборонному бюджеті Російської Федерації на ці цілі спрямовано близько 40%, Туреччини - 49%. Якогось помітного впливу на закупівлю нових чи глибинну модернізацію існуючих озброєнь очікувати не варто. Адже щоб забезпечити прийнятний цикл заміни озброєнь потрібно щороку міняти хоча б 4% кожної номенклатури. А це немало-небагато 28 танків, 86 бойових броньованих машин, 50 артилерійських систем, 9 бойових літаків, 9 вертольотів та один бойовий корабель або катер за рік-два. Та ще тисячі набоїв, сотні автомобілів, десятки зразків спеціальної техніки.
procik3.jpgЧи є обґрунтованою вже згадувана потреба у ЗО млрд грн бюджету Міноборони? Проведемо найпростіші розрахунки на прикладі наведених вище показників бюджету Міноборони на 2012 р. Видатки на утримання ЗС знову становлять левову частку бюджету -13,3 млрд грн (81%). Керуючись стандартами розвинутих країн (утримання - 50%), множенням на два отримуємо більше 26 млрд грн. Але ж виділеного на утримання війська нині вистачає лише на оплату енергоресурсів, бідненьке харчування, злиденну зарплатню офіцерів та бензин для сотень машин начальників. Навіть визначений у бюджеті 2012-го ресурс дасть змогу підвищити грошове утримання лише окремих категорій військовослужбовців у середньому лише на 25%. А підвищення існуючих нині сміхотворних окладів за військовим званням Міністерство фінансів блокує.
Для прикладу наведемо розрахунки додаткових потреб у грошовому забезпеченні, що провів Мінфін, заперечуючи проти розробленого Міністерством соціальної політики проекту постанови Кабміну «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 р. № 1294», котрим пропонували підвищити розміри посадових окладів військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу на 55-100%, а також окремих додаткових видів грошового забезпечення - на 50%. Так ось, лише щоб усунути дискримінацію в посадових окладах військовослужбовців, працівники Мінфіну нарахували додаткових видатків з державного бюджету на суму понад 11,0 млрд грн (з яких на грошове забезпечення - понад 5,0 млрд грн та пенсійне забезпечення для перерахунку раніше призначених військових пенсій - 6,4 млрд грн), які, мовляв, не враховані у державному бюджеті на 2012 р.
Крім того, ще додаткових щорічних видатків обсягом не менше З млрд грн потрібно для вирішення проблеми безквартирних військовослужбовців. А скільки треба мільярдів, щоб знищити непридатні для використання боєприпаси? їх у нас, з урахуванням цього «добра» на Чорноморському флоті, немало-небагато - понад... 2 млн тонн! А скільки потрібно ще коштів, щоб ліквідувати негативні наслідки від сотень колишніх баз і складів пального, на рекультивацію земель, на яких вони були розташовані?
Більш ніж очевидно, що бюджетні призначення для Міноборони у державному бюджеті на 2012 р. не забезпечують не лише розвиток, про що безпідставно стверджує керівництво Міноборони, а навіть зупинення у руйнування Збройних сил. Тому й не дивно, що нинішній начальник Генштабу ЗС, анонсуючи проект Державної програми реформування ЗС, заявив, що вона має на меті лише:«... створити умови для подальшого розвитку Збройних сил, підвищити їх боєздатність та забезпечити часткову готовність до виконання завдань за призначенням, розпочати розвиток ЗС шляхом збільшення бюджетних видатків на підготовку...».
Як бачимо, військове керівництво визначає собі «надзавдання» - через 5 років реформування, витративши більше 86 млрд грн, «забезпечити часткову готовність ЗС до виконання завдань» (якщо така мета залишиться у затвердженому документі). Але коли і хто визначив таку згубну мету військового будівництва, хто бере на себе дійсну відповідальність за де-факто обеззброєну країну? Хто візьме на себе відповідальність і пояснить українському суспільству, чому нині у війську 80-90% озброєнь вичерпали технічний ресурс, чому немає оперативних запасів матеріальних засобів тощо? Чому на кінець 2010 р. основні показники бойової підготовки військ (сил) були у три-чотири рази менші, ніж навіть у 2006-му?
Та боєздатність Збройних сил визначається не тільки наявністю справної техніки та озброєння. Вирішальна роль належить все ж таки, напевне, людському фактору. Але й тут нема чим похвалитись. Військова служба стала непрестижною та невмотивованою. Грошове забезпечення молодшого офіцера є нижчим, ніж середня заробітна плата по державі, а контрактний - майже удвічі меншим. Військовослужбовці ЗС України отримують менше, ніж в усіх сусідніх країнах - нині російський військовий отримує у 5 разів більше. Посадові оклади держслужбовців на сьогодні є майже на 55% вищі від посадових окладів військовослужбовців за порівняними посадами. Оклади за військові звання не підвищувались давно і є ганебними та знущанням над військовиками (генерал-полковник «коштує» 150 грн). Чинне законодавство містить дискримінаційні норми по відношенню до сімей військовослужбовців. Нині за померлого державного службовця пенсія сім'ї у разі втрати годувальника призначається у розмірі 70% від його заробітної платні, а за військовослужбовця - тільки 30% (учасників бойових дій - 40 %).
Квартирна черга лише в Міноборони станом на 01.01.2011 р. становила 45,2 тис. сімей. Більше 15 років чекають житла 8,2 тис. бідолах, а ще у черзі - 1,6 тис. соціально незахищених сімей (загиблих, померлих, інвалідів, багатодітних). На квартирному обліку у виконавчих органах місцевої влади перебувають ще 26 тис. осіб, що звільнені у запас або відставку з Міноборони, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства надзвичайних ситуацій, Служби безпеки України та інших силових структур. У інших військових формуваннях, правоохоронних органах спеціального призначення та Держспецтрансслужбі на квартирному обліку також перебувають 28 тис. осіб. Ситуація катастрофічна з огляду на те, що уряд береться щорічно профінансувати будівництво не більше 3 тис. квартир.
Звичайно, для вирішення зазначених проблем потрібні ресурси. І цілком закономірно постає питання, чи повинна держава в умовах повсюдної бідності витрачати чималі кошти на утримання боєздатного війська? Відповідь однозначна - так. Адже визначаючи свої оборонні видатки, кожна держава виходить насамперед з інтересів власної національної безпеки. Як доводить світова практика, фінансування національної безпеки - гарантія зміцнення країни, умова стабільності та ефективності її економіки. Наприклад, Польща два роки тому мала чисельність війська трохи більше 100 тис. осіб та витрачала на оборону $9 млрд, у Румунії чисельність армії становила 90 тис., витрати на оборону - близько $3 млрд, Італія при 293 тис. військовослужбовців витрачала на оборону $23 млрд.
procik4.jpgБез сумніву, щоб переконати суспільство у необхідності гідного фінансування оборони, політичні рішення, що визначають параметри військового будівництва, а серед них - чисельність війська, мають прийматись лише після їх всебічного стратегічного обґрунтування та громадського обговорення. Нинішня влада ще наприкінці позаминулого року анонсувала розробку основоположних документів, що визначають оборонне планування: нових «Стратегії національної безпеки», «Воєнної доктрини», «Стратегічного оборонного бюлетеня» та «Державної комплексної програми реформування і розвитку Збройних сил».
На жаль, громадське й експертне обговорення цих документів відповідними державними органами не проводилось, за виключенням окремих кулуарних заходів, організатори котрих проігнорували навіть установлені урядом вимоги щодо публічності та репрезентативності таких консультацій. Тож українське суспільство, політичні сили позбавлені можливості висловити свої оцінки відносно життєво важливих для країни документів, що мали б формуватися виключно на основі консенсусу, оскільки є довгостроковими. Для прикладу, чинний основоположний документ оборонного планування - «Стратегічний оборонний бюлетень» - розроблявся у 2003-2004 рр. та мав визначати орієнтири оборонного будівництва до 2015 р. Але ж розраховувати на те, що він буде виконаний, тодішня влада могла б лише тоді, коли б він вводився в дію у перший місяць першої каденції президента або ж коли б він розроблявся спільно з опозиційними політичними силами.
Такі ж сумніви щодо реальності оборонного планування виникають і сьогодні. Судіть самі: чинний президент керує державою уже майже половину першої каденції, але розробляє «Стратегічний оборонний бюлетень» з терміном дії, як заявлено, до 2025 р. Тобто або нинішня політична сила має амбіції залишатись при владі ще 13 років для виконання запланованого або ж на нинішні основоположні документи у сфері оборони очікує доля попередніх - бути спочатку забутими, а потім відкинутими.
Більш того, окремі ідеї вищезгаданих документів, що потрапили у ЗМІ, дають підстави підозрювати їх авторів у невиправданому суб'єктивізмі. Для прикладу, у попередні роки поетапне скорочення війська обумовлювалося перспективою приєднання України до системи колективної оборони - Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Нині ж влада, змінивши безпекову політику, проголосила ефемерний «позаблоковий статус» і водночас продовжує скорочувати ЗС. Але ж нейтральні держави військо не скорочують, оборонні витрати не урізають. Виходить, що українська влада внаслідок бездумного скорочення війська роззброює державу...
Про «ефективність» державного управління сектором безпеки можна скласти уявлення і на прикладі того, що жодна з численних державних програм реформування ЗС (ще вони мали назви «розбудови», «розвитку», «будівництва» тощо) не пройшла через процедуру офіційної державної оцінки стану її виконання та ефективності витрачання державних коштів. Як наслідок - військо небоєздатне, усі ці державні програми зірвані, а головне - винних нема.
Разом з тим вважаю, що громадськість та експертна спільнота мають все ж таки право отримати відповіді хоча б на такі ключові питання військового будівництва:
-    якими є концептуальні засади нової редакції «Стратегії національної безпеки України», що мала б бути подана на затвердження президенту ще в січні 2011 р.?;
-    які нові загрози безпеці країни визначатимуться у новій редакції «Воєнної доктрини України»?;
-    чи є рішення президента - Верховного Головнокомандувача ЗС, що визначало б, яким чином в умовах позаблоковості забезпечити обороноздатність держави?;
-    чи має уряд концептуальний документ, що визначав би об'єктивну потребу у видатках для утримання боєздатних ЗС?
Постановка питання про необхідність розробки і затвердження чи то президентом, чи Радою національної безпеки і оборони рамкового документа, що встановлював би нормативну потребу у фінансуванні оборони, є вкрай важливою. Адже закон зобов'язує Кабінет Міністрів визначати матеріальні, фінансові і людські ресурси для гарантованого забезпечення потреб оборони та прогнозовані показники видатків державного бюджету на оборону. У розвиток закону постанова КМ зобов'язує органи влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, подавати Мінфіну пропозиції щодо прогнозованих обсягів видатків державного бюджету на відповідний рік. На жаль, цілком правильна схема оборонного планування не отримала логічного завершення - Мінфіну не визначене обов'язкове для нього завдання - здійснювати пріоритетне фінансування оборонних потреб, керуючись затвердженими нормами.
procik5.jpgТож на практиці шляхи розвитку армії фактично визначає не міністр оборони, не Генштаб і навіть не вище керівництво країни, а Міністерство фінансів. Виключно у його компетенції є задовольнити бюджетний запит Міноборони чи зрізати його і на скільки. А відстоювати свій бюджетний запит Міноборони змогло б, коли б він ґрунтувався на нормативному документі. Але на прикладі поділу цьогорічного «бюджетного пирога», стверджуємо, що стан боєздатності війська турбує нашу владу в останню чергу, а Міноборони ніхто не слухає, його думка про необхідні обсяги фінансування армії в уряді нікого не цікавить. Як вже зазначалось, керівництво військового відомства, нахвалюючи свою владну команду, анонсувало цьогорічний бюджет як такий, при якому «Збройні сили України переходять від бюджету проїдання до бюджету розвитку і модернізації». При опрацюванні того бюджету міністр навіть намагався добитися перенесення 1 млрд грн зі спеціального фонду оборонного бюджету до загального.
Що ж отримали? Уряд і Верховна Рада так «подбали» про боєготовність ЗС, так «послухали» міністра оборони, що у держбюджеті на цей рік зменшили видатки Міноборони на більш як 1 млрд грн від тієї суми, що була визначена після прийняття його у першому читанні. І, що головне, зменшили не віртуальний спецфонд, наповнення якого й так не буде, а гарантовані видатки із загального фонду.
Необхідність рамкового документа, що встановлював би нормативну потребу у фінансуванні оборони, можна пояснити і на прикладі вкрай низької навченості військ, що стала наслідком недостатнього фінансування. Нині командувачами й комкорами є генерали, що, так би мовити, «живого» корпусу не бачили, а деякі навіть бригади. Тобто не керували з'єднанням (не кажучи вже про об'єднання) у повному складі на оперативних чи тактичних навчаннях, не виводили авіаційний полк на бойове застосування.
Військовики, котрі служили в радянській армії, знають, що полк у повному складі у групах військ та прикордонних округах виводили на тактичні навчання 1-2 рази на рік. З позицій нинішнього часу можемо констатувати, що це занадто - тоді грошей ніхто не рахував, все ж було народне. Але у вітчизняному війську маємо іншу крайність - навіть з батальйоном роками не проводять тактичні навчання, не кажучи вже про бригаду. Нормально це чи ні? Хтось же має визначити, провівши перед цим дослідження й обрахунки, з якою періодичністю проводити ці навчання. Щоб, з одного боку, мати боєздатну частину, а з іншого - вкластися в бюджет.
На нашу думку, тактичні навчання мали б проводитися з такою періодичністю, щоб кожен командир протягом терміну перебування на посаді хоча б один раз мав можливість отримати практику реального керування відповідним підрозділом, частиною чи з'єднанням повного складу в полі, в повітрі, в морі, на бойових стрільбах. І мала б це визначити Настанова з бойової підготовки у Збройних силах, встановивши її інтенсивність відповідно до перспективної моделі війська, можливостей економіки та з урахуванням переходу на комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом, і стандартів розвинутих армій. Але підготовка проекту такого документа, навіть попри те, що Кабмін зобов'язав Міноборони розробити його ще у 2010 р., також, наскільки відомо, чомусь затягується.
Висновок украй прикрий і болісний: відсутність політичної волі у вищих керівників України до укріплення обороноздатності держави спричинила її падіння до критичної межі. Вітчизняні Збройні сили, отримуючи недостатнє фінансування, фактично втратили боєздатність. У таких умовах гарантувати безпеку країни можна або вклавши в оснащення, тотальне переозброєння і підготовку війська кошти, уже непомірні для нинішньої економіки, або ж відмовитися від позаблокового статусу на користь входження в одну із систем колективної оборони. Крім того, влада має взяти на себе відповідальність за утримання протягом певного часу небоєздатного війська і повідомити про це суспільство.
Журнал "Камуфляж"
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Rambler's Top100 Rambler's Top100 Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов