Прочитав,  відклав газету «ТТ»,  щоб хоч трішечки заспокоїтися. Знову перечитав наведене у заявах «афганців»-черкащан, тернопільчан, миколаївських воїнів-інтернаціоналістів стосовно невизнання паном С. О. Одаричем захисниками Вітчизни багатотисячної армії посланців України, хто не зі своєї волі опинився на Афганській війні, і дійшов висновку, що таке міг сказати лише «безголовий» голова, людина, далека від розуміння таких понять як захист і захисник Вітчизни!

Не знаю, як там у черкаських школах, вишах, з працюючою молоддю ведеться патріотично-виховна робота, які її результати, але в силу специфіки своєї багаторічної діяльності можу стверджувати, що саме там, де «правлять бал» недалекоглядні одаричі, з’являються «Івани, які не пам’ятають рідні!», такі собі політичні крикуни, які, принижуючи воєнний подвиг власного народу у Великій Вітчизняній війні, не замислюються над тим, що вижили і живуть саме завдяки тим солдатам – захисникам Вітчизни – які «не щадя живота своего» полягли на полях бойовищ з фашизмом; що колишні учасники однієї із найжахливіших війн виявляються на рідній землі не патріотами, не визволителями рідного краю від фашистської нечисті, а… окупантами.
Саме «завдяки» отаким одаричам виростають неуки-вандали, які під покривом темряви, як підлі бандюки, глумляться над пам’ятниками та обелісками загиблим воїнам, руйнують військові меморіальні комплекси чи окремі військові поховання. Та що вночі – удень нахабно підсмажують яєчню на пломені Вічного вогню, цьому символі безсмертя.
З’являються лже-господарі, які заради сотні-другої гривень знімають з п’єдесталів і відправляють на металобрухт уславлену бойову техніку, якою кувалася Велика Перемога.
Виходячи із заяви черкаських «афганців», оті слова С. Одарича – не прикра обмовка, не непродуманий вислів – то його світогляд, політичні переконання, якщо він так і не прислухався до поглядів і обурених висловлювань депутатів міськради. То чи варто довіряти голові, яка іде не в ногу з громадою? Чи має пан С. Одарич моральне право й надалі «керувати» містом, розпоряджатися долями своїх співмешканців, «наставляти» на шлях істиний підростаюче покоління? Однозначно кажу – «ні!» Тут я керуюсь ось цією мудрістю: «З ким поведешся, від того й наберешся». А дуже хотілося б, щоб наша молодь брала з собою у дорогу життя лише усе краще, перевірене часом і діями у скрутні для Батьківщини періоди. Щоб тримала рівняння на героїв бойових і трудових буднів, людей з відкритою душею і щирим серцем, людей високого творчого розуму і великих дій на користь своєму народові, своїй Батьківщини, була чуйною до соплемінників і ніколи не втрачала почуття вдячності.

Сергій УРСОВ, полковник у відставці,
учасник бойових дій в Афганістані,
Заслужений працівник культури.