Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Долю матерів, чиї діти не повернулись із афганської війни, розділила і Віра Яківна Хамко із села Майданівки Звенигородського району. Вася у неї народився у різдвяну ніч, таку зоряну і таку тиху, що скрип морозу, як писав великий Гоголь, можна було почути за версту.
Рівно через сім зим хлопчик пішов до школи, старанно виводив у зошиті в «косу лінію» заповітне слово «мама», і воно у нього краще виходило, аніж всі інші слова. Мабуть, тому, що не було у дитини ближчої людини, котра б так вбирала у себе його радощі і болі, успіхи і невдачі. Самій же Вірі Яківні здавалось, що Васині шкільні роки тягнутимуться нескінченно довго, що він завжди буде близенько біля неї, що постійно чутиме його веселий і дзвінкий голос. Та незчулася мати, як продзвенів для сина останній шкільний дзвінок. Справжньою дорослою людиною постав перед нею Василь з атестатом зрілості у руках. Як і іншим майданівським хлопцям і дівчатам, хотілося йому кудись поїхати і пошукати щастя серед чужих людей. Але вирішив перед армією хоча б рік побути біля матері. Вирішив правильно, сам того не знаючи... Бо зла доля-мачуха вже стояла на чатах, збираючись нанести свій підступний удар. Однак і цей час сплив, немов осіннє листя з водою.
Так вже було хлопцеві на роду написано: пройти в Афгані шлях від рядового бійця до старшого сержанта, заступника командира бойової групи. За успішне виконання бойових завдань старший сержант нагороджувався медаллю «За бойові заслуги", нагрудним знаком «Відмінник прикордонних військ», значком "Воїн-спортсмен» й іншими. Це був, дійсно, солдат — «афганець», справжній боєць, сміливий і відважний, був, як сказано в листі командування, «прикладом для своїх підлеглих і товаришів по зброї».
Загинув Василь 1 квітня 1985 року, виконуючи бойове завдання. Того ж року його було посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки.
Захоронений на кладовищі села Майданівки. На могилі встановлений пам'ятник