І ось уже поспіль понад 30 років виконує таку важливу суспільну місію й покликання медика Віктор Володимирович Метельський. Можна сказати, що все його життя — це постійний виїзд на допомогу. Звісно, нелегкий це хліб — завжди бути у готовності, неспокої, проте блаженні ті, хто прагне допомогти ближньому.
— Треба бути готовим до всього і вміти усе, щоб у будь-який час надати допомогу тим, хто того потребує, — каже Віктор Володимирович. – Звісно, важко, і фізично, і психологічно. Часто мчиш на виїзд і не знаєш, яка ситуація на тебе чекає…
А у нього, фельдшера «швидкої», отих ситуацій вже й не порахувати. Усього, говорить, було — допомога і немовлятам, і дорослим, і виклики через дорожньо-транспортні пригоди, навіть пологи доводилось приймати…
Як правило, медик працює на виїздах самостійно (все-таки вища фахова категорія) і завжди знаходить вірне рішення.
— Найголовніше у нашій роботі — це знання, вміння швидко орієнтуватись, як мовиться, правильно розставити акценти й кваліфіковано допомогти. На «швидкій» часу для роздумів мало, умови роботи екстремальні, й це теж вимагає зібраності, — розповідає про свою роботу Віктор Метельський. — Але при тому завжди є відчуття задоволення, коли приїхав, допоміг. Думаю, це тому, що я, як кажуть, знайшов своє покликання.
На «швидкій» як на передовій, зримував я, і мій співрозмовник погодився. Правда, не без тіні смутку, бо є у його професійний і життєвий ниві особлива сторінка – Афганська війна…
У країну гір Гіндукуша Віктор Метельський потрапив уже в пору свого професійного становлення, бо за плечима вже була медична освіта, здобута у Рівненському медичному училищі. А ще — строкова служба, яку проходив у Прибалтиці. Після неї повернувся на рідну Славутчину, звідки родом, з села Досін. Була робота фельдшером-санінструктором у 92-му полку Славутської дивізії, куди влаштувався надстроковиком.
Так от, у грудні 1979 року, а саме була пора відпустки, герой нашої розповіді отримав телефонограму. Пропонували (спершу таке практикувалось) відбути у відрядження в ДРА. Звісно, молодому хлопцю, за плечима якого було яких 23 роки, а в душі — завзяття, та й ентузіазм брав гору, язик не повернувся відмовити.
І незабаром Віктор Метельський вже був у частині, яку спершу сформували в Ізяславі, а у січні вона вирушила до Термезу.
Після поповнення місцевим контингентом шлях його батальйону проліг через річку, перевал Саланг. Перші враження від задушливих тунелів, крізь які без кисневих приладів пробратись було ризиковано для життя, залишилися у пам’яті. Зупинка у населеному пункті Пулі-Хумрі й нарешті – Кабул, дислокація у так званому «теплому стані». Для бійців частини, а це був окремий армійський танковий рембат, він виявився швидше спекотним. І це упродовж одного року й кількох місяців, доки тривав контракт, спершу фельдшер, а далі й начальник медпункту Віктор Метельський відчув повною мірою.
— Уявіть собі передгір’я, окраїну Кабулу, довкола якої гори, з яких душмани ведуть постійний обстріл. На голому місці облаштовувались, точніше сказати — «врубувались» у камінь, з якого робили й окопи, бійниці, — ділиться спогадами Віктор Володимирович. — На місці дислокації наш батальйон ніколи у повному складі не був. Завжди якийсь його підрозділ був на виїзді, де була потрібна технічна допомога.
Довелось медику з бійцями об’їздити весь підпорядкований район – Газні і Кандагар. Перший поранений пацієнт до нього потрапив лише через півроку, коли куля рикошетом поранила військовослужбовцю руку.
Іншого ж разу особовий склад частини спіткало значно більше лихо, від якого доля уберегла Віктора Метельського. Було це наприкінці 1980 року. Два взводи разом з командиром роти відбули у Кандагар. Нашого ж героя розповіді, який теж мав бути з ними, за наказом відправили з ротою, яка вирушала у Газні.
Як згодом дізнались, ті два взводи потрапили під вогонь душманів, уцілів лише один боєць… Це була найбільша втрата частини.
Та не лише ворожі кулі підстерігали бійців. Віктору Метельському, як медику, доводилось боротись із важкими санітарними умовами, хворобами, які провокувала спека, відсутність якісної води, незвичні умови країни, яка перебувала в добі середньовіччя. Практично всі перехворіли хворобою Боткіна, каже медик-«афганець». Звертались по допомогу, робили щеплення. Фактично у перші роки Афганської війни саме контингенту бійців, серед яких був і Віктор Метельський, доводилось на собі випробувати систему виживання в Афгані.
А взагалі, як для медика, то була важка й відповідальна робота, без героїзму, за велінням обов’язку. А по її закінченні, в березні 1981 року, контрактник відбув у рідні краї, де на нього чекала дівчина.
Віктору Володимировичу в житті щастило з людьми, а найбільше — коли зустрів свою Людмилу. Це моя удача, каже він усміхаючись. Отож у 1981-му й побрались, звели своє гніздечко. На ту пору припав і початок його нелегкої, але потрібної людям роботи у відділенні «швидкої допомоги» Шепетівської ЦРЛ. А влітку 1986-го йому довелось побувати й у Чорнобилі.
Розповідаючи про сім’ю, Віктор Метельський не без гордості розповідає про сина Володимира, який з невісткою Тетяною й онуком Владиславом проживає у Василькові, що під Києвом. Він обрав професію військового, нині — майор військ спецпризначення. І, як факт спадкоємності поколінь, демонструє відзнаки командування, яких був удостоєний свого часу він, а згодом і син — під час навчання у Львівському військовому ордена Червоної Зірки інституті імені гетьмана П.Сагайдачного Національного університету «Львівська політехніка».
Радіє ветеран-«афганець» і онуку, який теж виявляє «бійцівський» характер. Є для кого працювати, каже. Головне, щоб нинішнє покоління не знало випробувань лихоліттям війни, жило у мирі й спокої та при доброму здоров’ї. Це — найголовніше.
