Сімдесят один рік тому нацистська Німеччина напала на Радянський Союз.
Звичайний червневий день раптово закінчився кривавим пеклом. Почалася
війна, яку пізніше назвуть Великою Вітчизняною. Вона триватиме 1418 днів
і забере десятки мільйонів життів.
Нині ми знаємо імена багатьох героїв, орденоносців, воєначальників, солдатів, які відзначилися у битвах за Батьківщину. Та про тих, хто приймав перші бої цієї війни, хто віддав свої життя, аби інші могли згодом підняти переможний прапор над Рейхстагом, військова історіографія розповідає не надто багато. Часто стисло, скупо, оглядово. Серед тих, кому не співали зайвих дифірамбів, але чий внесок у переможний хід війни є насправді неоціненним — генерал-полковник Михайло Кирпонос. Саме завдяки його зусиллям військам Південно-Західного фронту (на який з початком війни перейменували Київський Особливий військовий округ), вдалося загальмувати та на початкових стадіях зірвати план «Барбаросса». Згідно з його директивами, швидке захоплення Радянського Союзу мало завершитися до кінця липня — початку серпня 1941 року. Задля цього фашистські війська мали здійснити удар одночасно у трьох напрямах — «Північ», «Центр» і «Південь». На Україну було націлене угруповання «Південь» із 57 дивізій. Організовувати оборонні та бойові дії було зовсім нелегко, враховуючи, що на напрямах головних ударів ворог мав п’яти-шестиразову перевагу перед радянськими військами, та й директива з Москви про приведення військ у повну бойову готовність надійшла, коли вже палала війна. Тоді, на момент початку бойових дій, переважна кількість з’єднань не була виведена в райони зосередження по західному кордону, також відбувалося переформування деяких із них, оснащення новою зброєю (танками Т-34 і сучасними літаками) тощо. Саме 49-річному генералу доводилося діяти в цих надзвичайно складних умовах.
Михайло Петрович був невтомним і вникав у всі деталі управління військами, ще до початку війни. Відчуваючи її швидке наближення, він не засиджувався в штабі — постійно бував у військах, на заводах, де готувалося озброєння і спорядження.
Свою доблесть Михайло Кирпонос виявив ще під час громадянської війни, коли командував другим Богунським полком, який успішно боровся проти білогвардійців за Житомир, Бердичів, визволяв Київ. Реввійськрада республіки нагородила його особистою зброєю — маузером. А під час російсько-фінської війни, за успішне здійснення так званого прориву «лінії Маннергейма», коли його 70-та стрілецька дивізія вночі героїчно пройшла по льоду Виборзькою протокою і захопила важливі для противника прибережні укріплення, Кирпонос був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Його оминули й так звані сталінські «чистки» 30-х — початку 40-х років. Армія переживала гострий дифіцит командних кадрів. Кирпонос залишився одним із небагатьох офіцерів, які мали відповідну військову кваліфікацію та досвід ведення бойових дій. Майже за рік він від командира полку доріс до воєначальника округу (з червня 1940 року командував військами Ленінградського військового округу). З лютого 1941-го — командир Київського особливого військового округу.
Уже з перших днів після нападу, ворогу вдалося прорватися далеко за межі кордону і наблизитися до столиці України, де його чекав небачений досі опір радянських військ. Тут тривала одна з найдовших у Великій Вітчизняній війні операцій — оборона Києва. Відчайдушна боротьба: десять розгромлених ворожих дивізій, понад сто тисяч знищених солдатів і офіцерів противника з одного боку. Величезні втрати радянських військ Південно-Західного фронту — з іншого. Досі існує неоднозначність у розумінні Київських стратегічних оборонних дій: одні вважають їх нашою перемогою, інші — поразкою. Єдине було зрозуміло напевно — результат боїв на цьому стратегічному напрямі мав суттєвий вплив на подальший хід війни.
Деякі історики вважають, що війська фронту своєчасно не були виведені на тилові оборонні рубежі з вини Кирпоноса, але інші вбачають в цьому тільки провину Сталіна. Він, попри наполягання Кирпоноса та Жукова на виведенні військ, демонстрував впертість. На ім’я секретаря ЦК КП(б)У Хрущова від нього надійшла телеграма: «Одержано достовірні відомості, що всі ви, від командувача Південно-Західного фронту до членів Військової Ради, налаштовані панічно і маєте намір здійснити відведення військ на лівий берег Дніпра.
Попереджаю вас, якщо ви зробите хоч один крок у бік відведення військ на лівий берег Дніпра, не будете до останнього захищати Київський укріпрайон на правому березі, на вас усіх чекає жорстоке покарання як боягузів і дезертирів...»
Михайло Кирпонос робив усе можливе, щоб відстояти Київ, був вимогливий до себе і підлеглих, його майстерність у відбитті фашистської агресії, ефективне використання механізованих корпусів проти прориву противника, організація контрудару, а також стійкість і мужність війська дозволили радянській армії виграти дорогоцінний час, аби перевезти на схід України більшість важливих промислових об’єктів, спеціалістів, техніку, створити там другу промислову базу. І певним чином це визначило хід тогочасної битви під Москвою, адже противник, відчувши такий опір, спрямував основні сили у напрямку «Південь».
І лише 18 вересня, коли радянські війська були повністю оточені ворогом, ставка дозволила залишити Укріпрайон. Після 71-денної оборони місто довелося залишити. Не зайве нагадати, за який короткий час здалися на милість переможців Франція, Польща та інші європейські країни. А Київ боровся два з половиною місяці. Ціною величезних втрат.
За словами начальника оперативного відділу штабу фронту І. Баграмяна: «Ніч на 18 вересня була, мабуть, найважчою в житті Кирпоноса. Адже він розумів безвихідь становища і думав лише про те, як уберегти війська, що опинилися в оточенні. Його, вольового, рішучого воєначальника, турбувало, чи дійшов до командармів, комкорів його наказ про відведення військ. Але і в ці важкі хвилини він був діяльний, зосереджений».
Бої тривали три дні. 20 вересня у 300–400 метрах від хутора Дрюківщина, в глибокому урочищі Шумейкове, що на Полтавщині, Кирпонос був убитий у нерівному бою. Разом з ним загинули багато офіцерів штабу фронту і 5-ї армії, член військової ради фронту Бурмістенко, начштабу Тупіков, який змінив на цій посаді Пуркаєва. Свідками загибелі командувача були його ад’ютант майор Гненний і дорученець члена військової ради майор Жадовський. Останній, діставши поранення обох ніг і не маючи змоги поховати загиблого, зняв із нього й знищив генеральську шинель, зрізав з кітеля комір з петлицями зі знаками відзнаки, відстебнув Золоту Зірку Героя, забрав документи і невідправлені листи. Пізніше у пояснювальній записці він докладно опише, де і як поховав генерала та які поранення були на його тілі. Завдяки цим свідченням згодом змогли ідентифікувати останки Михайла Кирпоноса, якого на той момент розпізнати було просто неможливо, та розвінчати теорію недоброзичливців щодо самогубства генерала через поразку в бою.
Тіло Михайла Петровича перепоховували тричі. Нині ж його прах покоїться в Києві, у парку Вічної Слави, куди щороку в день загибелі командира приходять тисячі людей, аби вшанувати його пам’ять.
Зберігається пам’ять про славного героя і в Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни. Цьогоріч до 120 річниці від дня народження воєначальника відкрито виставку на його честь. Тут зібрано військові посвідчення Кирпоноса, архівні документи, грамоти, листи з фронту до дружини та дітей, особисті речі, кітель, фотографії (воєнні та довоєнні — зроблені за місяць до початку війни на травневому параді 41-го) та його бойовий записник, де напіввицвілим олівцем занотовані тези з конференції щодо необхідності та правил підбору й поховання тіл убитих воїнів, аби родина потім могла їх відшукати та належно вшанувати. Згодом його самого поховають на полі бою за цими ж правилами... Далі на музейній вітрині довідки про триразову ексгумацію і перепоховання тіла та вірш однієї з трьох доньок генерала про батька, точніше про її почуття під час чергової похоронної процесії.
— Готуючи цю виставку, ми ще й ще раз перегорнули сторінки життя її героя: і героїчні, і трагічні. Час все розставив по своїх місцях. Кому осуд, а кому вічна пам’ять, — зауважує завідувач відділу музею Ірина Васильєва.
