До самої своєї смерті доглядала Марія Сидорчук солдатську мо-гилку. У
далекому 1944 році розвідники-червоноармійці до її хати на околіці
Звенигородки принесли пораненого бійця. Просили визволителі, щоб
зберегла і виходила їхнього товариша. Та не су-дилося. За кілька годин
життя солдата згасло…
Поховали його прямо на обійсті, сподіваючись, що незабаром про-женуть фашистів і загиблий отримає належні почесті. Довгі роки Ма-рія Андріївна намагалася відновити історичну справедливість. Писа-ла в усі можливі інстанції. Та після того, як у тому ж 1944 році загу-бився слід документів загиблого, які незабаром після визволення Звенигородки передали до військового комісаріату, справу зрушити не вдавалося.
Роки минали, зістарілася та спочила навіки й сама Марія Сидор-чук. А разом із нею відійшла у вічність і частинка пам'яті, яку вона берегла. Тому коли її онук Микола Слинько більш як через шість де-сятиліть взявся завершити справу, ім'я загиблого встановити вже не вдалося. Відомо лиш, що він родом із Білорусі. Та належні почесті і упокій душі безіменний солдат таки отримав. Шукаючи допомоги, Микола Слинько звернувся до районної організації Української Спіл-ки ветеранів Афганістану, яка й потурбувалася про перепоховання.
Як розповідає голова районної організації воїнів-інтернаціоналіс-тів Олександр Антонюк, зробити це вдалося за підтримки Оршанець-кого навчального центру Державної прикордонної служби, зокрема його начальника Ігоря Федоровича Момота, а також районної та міської влади.
Ексгумацією займалися начальник музею Оршанецького навчаль-ного центру Анатолій Фартушний, який має багаторічний досвід по-шукової роботи, та ентузіаст-пошуківець з Черкас Леонід Гуцал. У ході експертизи останків вони виявили, що причиною смерті червоно-армійця стало поранення у живіт. Встановили й приблизний вік за-гиблого — 18-19 років. Добре збереглися його речі: шинель, череви-ки, пасок, індивідуальний пакет, леза для гоління і 16 набоїв до піс-толета ТТ. На жаль, не знайшли солдатського медальйона (металевий пенал з відомостями про особу, який часто мали при собі червоноар-мійці), а саме він був останньою надією на встановлення імені солда-та.
У День скорботи і вшанування жертв війни пішою ходою до Пагор-ба Слави пройшли ветерани Великої Вітчизняної, воїни-інтернаціона-лісти, гості з Оршанецького навчального центру Державної прикор-донної служби, а також численні представники громадськості на чолі з керівниками району та міста.
Вшановуючи пам'ять безіменного солдата і всіх, кому не судилося пережити роки війни, до присутніх звернулися з промовами голова райдержадміністрації Микола Чередник, голова міської ветеранської організації Петро Уманець і Микола Слинько, який в останні роки доглядав солдатську могилу. Протоієрей Свято-Преображенського собору отець Миколай відправив заупокійну службу і потому остан-ки загиблого червоноармійця приєднали до братської могили.
Кажуть, що будь-яка війна закінчується лише тоді, коли знайде спочинок останній солдат. Та безіменний юнак із Білорусі, який від-дав життя, визволяючи Звенигородку, не останній. На території райо-ну ще багато забутих поховань. Як розповідає голова міської вете-ранської організації Петро Уманець, десь у них досі лежать командир 96-го розвідбатальйону майор Загальський, командир 23-ї танкової бригади капітан Маслюков. А разом із ними ще багато тих, кого дов-го чекали рідні після війни, до останнього сподіваючись на диво і не вірячи повідомленню «безвісті зниклий».
