За роки незалежності нашої держави та активної участі українських
військовослужбовців у миротворчих операціях виникало чимало надзвичайних
ситуацій, які підтверджували їхню готовність та здатність у будь-яких
найскладніших ситуаціях діяти професійно та зібрано, попри небезпеку для
власного життя.
Один з таких випадків стався за безпосередньою участю нашого військового лікаря в Афганістані.
Старший викладач кафедри військової хірургії Української військово-медичної академії підполковник медичної служби Андрій Бондаревський зараз боронить мир у ДР Конго. А після повернення з місії в Афганістані працював у Клініці торакальної хірургії Головного військово-медичного клінічного ордена Червоної Зірки центру «Головний військовий клінічний госпіталь» Міністерства оборони України. Він, зокрема, пригадав зухвалий терористичний напад на військовий табір, який відбувся в Афганістані, де перебувала група українських військових медиків. У мусульманській країні, яка донині оговтується від наслідків багаторічної війни, українці виконували суто мирну гуманітарну місію — лікували людей. Та зазнали терористичного нападу, але, дякувати Богу, врятувалися, можна сказати — народилися вдруге. І хоча відтоді минуло більше року, спогади про той афганський вибух яскраві...
...Зранку біля воріт №2 табору «Віскі» литовської моторизованої бригади «Залізний вовк» групи реконструкції провінції Гор (місто Чагчаран, центральна частина Ісламської Республіки Афганістан) пролунав надзвичайно потужний вибух, який спричинив самопідрив терориста-смертника. Вибухівка була закріплена на тілі шахіда. Небезпечний пристрій містив щось із 5-8 кілограмів тротилу, додатково був начинений значною кількістю сталевих кульок та шматочків металу.
У безпосередній близькості до епіцентру вибуху знаходилися вартова вишка та службові приміщення. Далі — станція космічного зв’язку з обладнанням та супутниковими антенами, а за 25 метрів — будівля госпіталю. Вибухова хвиля зруйнувала важкі металеві ворота, частково знищила опорну та захисну стіни біля вартової вишки. Повністю зруйнувалися приміщення вартових. Пошкодження зазнала й будівля госпіталю; насамперед санітарний блок — постраждали трубопроводи, системи каналізації, умивальники, санітарне обладнання, електромережа, від стін відірвалася проводка та освітлювальна арматура, нагрівачі повітря, кондиціонери, були розбиті дзеркала та двері душової кабінки впали на підлогу. Вода з подірявлених труб затоплювала приміщення...
Обвалу всієї будівлі не сталося тільки тому, що вона складалася з окремих контейнерних металево-пластикових модулів, які не мали жорсткої зв’язки один з одним, а кам’яний паркан частково загасив ударну хвилю. Більше постраждали металеві контейнери з апаратурою комплексу космічного зв’язку. Один з них був пробитий частиною металевих вхідних воріт.
Буквально за кілька хвилин до вибуху лікар вищої категорії підполковник медичної служби Андрій Бондаревський, який тоді очолював українських військових медиків у складі литовського військового контингенту з колегою — лікарем-анестезіологом знаходився у палаті госпіталю. З вікон було добре видно внутрішній простір табору.
— Раптом я побачив двох місцевих мешканців, яких прийняв за робітників-прибиральників. Проте це були охоронці зовнішнього периметру, які встигли забігти у ворота просто перед вибухом та сповістити про загрозу вартових, які швидко з криками, озираючись, побігли від воріт, — пригадує Андрій Бондаревський. — «Щось тут не так, треба глянути, що там на воротах», сказав він колезі, і побіг до флігеля будівлі — у санітарний блок, через вікно якого добре видно територію табору та простір навколо воріт.
Звідти офіцер побачив крізь вікно, що один вартовий стоїть на вишці, другий внизу біля воріт. Їхня зброя була спрямована в бік воріт. Той, що був унизу, побіг назад. За мить пролунали постріли. Як потім з’ясувалося, це в терориста стріляв з вишки литовський вартовий. Промайнула думка: «Це напад. Буде захоплення».
Із щоденника підполковника медичної служби Андрія Бондаревського: «Я практично кілька разів на день протягом служби тут щоденно користувався цим санітарним блоком. Спостерігаючи крізь вікно за подіями на вхідних воротах, я інтуїтивно відчував, що це є слабке місце щодо можливості силового проникнення на територію табору. Особливо це було помітно вранці, коли на роботу приходили місцеві робітники. Їх, як правило, зустрічав представник обслуговуючої фірми, а вартові перевіряли документи, оглядали кожного з металошукачем. Один вартовий завжди знаходився на вартовій вишці і спостерігав зверху. Другий відкривав вхідні ворота, запускав одного робітника, знаходячись до прибулого спиною, потім здійснював процедуру перевірки і повторював цикл знову. Робітники окремою групою стояли на відстані 5-7 метрів від воріт. За один раз збиралось до 20 осіб. Зворотна процедура здійснювалась ввечері, коли закінчувався робочий день. Навантаження на вартового збільшувалося через те, що працівникам дозволялося виносити відходи, ящики, картон, і все це також потребувало перевірки.
Подумки я уявляв можливі сценарії дій щодо надання допомоги вартовим у разі нападу. Зокрема, усвідомлював, що першим кроком має бути одягання бронежилета, каски, потім вилучення свого автомата із металевої шафи в ординаторській, а за потреби — ведення стрільби по противнику. Щодо місця ведення бою — то тільки не з приміщення госпіталю, бо стіни тут пластикові і ніякого захисту не дають. Так день за днем я малював в уяві ситуації, напрямки переміщення у найкоротші терміни та найбезпечнішими шляхами».
— У цій ситуації я діяв автоматично, — розповідає офіцер, — Вибіг, перебіг у сусіднє приміщення, де ми зберігаємо в робочий час бронежилети і каски (думаю, що це тривало кілька секунд), накинув на себе бронежилет (я завжди залишав його в положенні для негайного одягання — це ще 1 секунда) і побіг у напрямку офісу, де в металевій шафі в робочий час стоять наші автомати. У цю мить по гучномовцю пролунала команда тривоги: «Фалькон! Фалькон! Фалькон!». Встиг прокричати своїм: «Вдягнути броню!». Пам’ятаю, назустріч хтось біг, і тут пролунав вибух. Далі згадуються лише окремі фрагменти — хронологію відновити не можу. Пам’ятаю лише, що вибух був дуже сильний! Як опинився на підлозі: чи від удару, чи свідомо ліг — не пам’ятаю. Після вибуху — звук руйнації в будівлі... Перша думка — про зброю: дістаю свій автомат, приєдную ріжок, запасні кладу в кишеню...
Знову провал у пам’яті... Отямився Андрій Бондаревський уже в шелтері (укриття — бомбосховище), який закріплений за миротворчим персоналом — це начальник дав команду негайно залишити будівлю, адже вона могла впасти на голови. Незабаром українські військові медики вже готувалися до прийому поранених, перевіряли наявність необхідного обладнання. Частина персоналу допомагала поліцейським зібрати та ідентифікувати залишки тіла терориста. Поруч працювала команда з відновлення руйнувань. Місце вибуху охоронялося. Хтось все це фотографував. Медсестри сиділи і плакали, тільки дуже тихенько. Адже розуміли, що дві години тому народилися на цей світ вдруге...
P.S. Друге півріччя місії в Афганістані видалося дуже напруженим. Бойовики влаштовували напади, часто здійснювали підриви. Як наслідок, побільшало поранених литовських воїнів. Жодному українські медики не дали померти — всі вони отримали вчасну та якісну допомогу та повернулися додому. За це українському військовому хірургу підполковнику медичної служби Андрію Бондаревському нагороду особисто вручила Міністр оборони Литовської Республіки.
