Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Силу і мужність в його родині завжди шанували. Ще з дитинства серйозно займався єдиноборствами. Строкову службу відслужив у спецназі Повітряно-десантних військ. Закінчив історичний факультет Вінницького педагогічного інституту. І за прикладом батька і дідуся одягнув офіцерські погони. Став працівником органів державної безпеки.
Володимир Олексійович пройшов хрещення вогнем у Афганістані, коли про цю війну ще не говорили вголос. Не знав спершу молодий капітан, куди отримав наказ їхати у відрядження. Лише здогадувався, що щось серйозне. Двічі побував там у складі підрозділів спецпризначення КДБ. Чого лише варті розгром 12 банд душманів і знищення їхніх ватажків, вилучення десятків одиниць зброї, наркотиків. Неодноразово чув свист куль над головою, вибухи гранат, снарядів. Відмінна спортивна і спеціальна підготовка, реакція та диво врятували від автоматної черги впритул. Тоді одна автоматна куля прямо перед очима врізалась у каміння і почала крутитися, наче дзиґа...
Закінчивши Вищу школу КДБ ім. Дзержинського і досконало оволодівши мовою дарі, Володимир Олексійович поїхав ще у третє відрядження до Афганістану. Офіційно – радником. А насправді йшов у кишлаки, шукав старійшин і родичів тих, хто воює у бандугрупованнях. Вів довгі й складні перемовини із ними, не раз розмовляв під прицілом автомата...
– Я повністю перейняв афганські звичаї. Насторожене обличчя під чалмою, гострі очі, коричнева від гірського сонця засмага, борода, як і належить правовірним мусульманам. Із войовничими горянами говорив про зброю, їжу, взаємні поступки. І часто слово допомагало більше, ніж автомат. Далі був у Кабулі старшим радником. З афганськими колегами-військовими розробляв операції зі знешкодження терористів, караванів зі зброєю, визволення наших полонених, зачистки територій від бандитів.
Після Афганістану продовжив службу в КДБ, а згодом і у СБУ. Без вагань присягнув на вірність народу України. У облуправлінні СБУ відповідав за боротьбу з корупцією та організованою злочинністю. А згодом полковник Володимир Тищишин став «батьком» вінницького підрозділу легендарного спецназу «Альфа».

– У 90-х роках, коли почалось становлення органів Державної безпеки України, потрібен був свій спеціальний підрозділ. Розгул злочинності, рекету, добре озброєні бандугруповання, гучні економічні злочини, корупція. Палали вогнем війни Молдова і Придністров’я. Тому кандидатів на службу до «Альфи» я відбирав сам. Це була дуже важка і копітка робота. Шукав надійних людей у нашому управлінні, в міліції, армії. Шукав гарних спортсменів, майстрів спорту з дзюдо, самбо, рукопашного бою, відмінних стрільців, людей лише з вищою освітою, які вміли думати, аналізувати кожен крок і дійсно були готові віддати своє здоров’я і життя за друзів, колег і громадян. Бажаючих було 10-15 на «місце». Але ще більше відсіялись... Недарма і нині до «Альфи» беруть лише ту людину, за яку одностайно голосує весь її колектив. Один голос проти – не пройшов. Немає місця підлості, зраді, хитрощам, лише чесна і щира чоловіча дружба. Кожен співробітник не сам по собі, а гвинтик механізму могутньої бойової машини. Наша велика заслуга, що за ці роки колектив підрозділу залишився майже незмінним. Так, кілька людей вже на пенсії. Але ніхто за власним бажанням не перевівся з «Альфи» до іншого підрозділу. Добре, що наші рідні та близькі завжди розуміли і підтримували – розповідає Володимир Олексійович.
Роботи було дуже багато днями й ночами. Навіки вписане у славну історію підрозділу затримання у березні 1999 року в Одеській області банди, яка кілька років тероризувала Піщанський, Крижопільський, Чечельницький райони. Злочинці скоїли низку замовних убивств, розбійних нападів. «Альфівці» Вінниччини, Одещини, Миколаївщини, Херсонщини затримали 15 злочинців, вилучили зброю, гранати, речові докази скоєння злочинів. У цих же буремних 90-х наш боєць затримав у Києві кілера. Затримали банду фальшивомонетників у Тульчині, рекетирів у Погребищі, охороняли мера, на життя якого було скоєно замах, свідків, суддів. Працювали на всій території України. Саме «Альфа» знешкодила потужне злочинне угруповання вихідців з Грузії, які багато років тримали у жаху столицю України. Серед них були спортсмени — переможці змагань найвищого ґатунку. Тоді одночасно провели близько ста обшуків, затримавши десятки бандитів, злодіїв у законі, «авторитетів». Вилучили холодну й вогнепальну зброю. Багатьох бандитів передали до Грузії, де вони перебували у розшуку за важкі злочини, решта понесла заслужене покарання за українськими законами.

– Ми повинні затримати злочинця так, щоб не скалічити і одночасно не дати можливість скоїти якісь лихі дії. Наші бійці лише раз застосовували зброю, і то у повітря, а нарікань на наші дії не було ніколи. Одного разу ми з міліцією повинні були затримати двох рекетирів-рецидивістів у Вінниці, – згадує Володимир Олексійович. – Люди раніше судимі, міцні, зі зброєю. Чекаємо у засідці біля залізничного вокзалу. Немає їх. Тут передають по рації: вони до вокзалу під’їжджають. Ми туди, аби випередити. Ще не від’їхали, аж нова команда – вони вже на площі Героїв Сталінграда. Злочинці саме хотіли сісти у таксі та домовлялись із перевізником, аж тут «вклинився» мікроавтобус із нашими бійцями. За 30 секунд обидва злочинці вже лежали у нашому автобусі обеззброєні, в наручниках. Ошелешений таксист навіть і зрозуміти нічого не зміг, а перехожі взагалі нічого не бачили… Є така приказка: болонка, доберман, бультер’єр ніколи не зможуть подолати вовка. Лише вовкодав – собака, який має властивості, що і хижак – силу, розум, спритність, здатність битися до останнього подиху. Ми маємо бути сильнішими за злочинців, але у жодному разі не ставати подібними до них у жорстокості чи за іншими негативними рисами. До речі, мій бойовий псевдонім був – Вовк. На операціях я ніколи не закривав своє обличчя маскою. Ніколи не йшов на підкупи і пропозиції вирішити питання. І водночас чітко розумів, де справжній злочинець, місце якому лише за гратами, а де людина, яка оступилась чи пішла за чужим поганим прикладом. Таких людей я завжди намагався вивести на правильний шлях у житті.
Груди Володимира Тищишина прикрашають десятки нагород різного ґатунку. Радянські, афганські, українські ордени і медалі, заслужені власною звитягою, потом і кров'ю.
Із дружиною Володимир Тищишин виховали двох синів – гордість і опору батьків. А зараз Володимир Тищишин у відставці. На пенсії веде активний спосіб життя. Із задоволенням гуляє мальовничими лісами і берегами Південного Бугу в селі Сокільці Немирівського району, де проживає нині. А ще – частий гість у рідному управлінні СБУ та спецпідрозділі «Альфа».