Людській пам'яті властиво забувати. Та те, що робили фашисти в Корюківці, ми, свідки трагедії, не забудемо до кінця своїх днів. Наше місто було центром партизанського руху на Чернігівщині. Звідси почало свій шлях партизанське з'єднання О. Ф. Федорова, що стало рушійною си.гою фашистського розгрому Корюківки.

     Почалося все вночі 27 лютого 1943 року. Партизани розгромили фашистський гарнізон, визволили сім'ї в'язнів-партизанів, активістів з усього Корюківського району. Налякані люди сиділи вдома або намагалися втекти до лісу. Та з'ясувалося, що вони йшли назустріч смерті, — на околиці міста на корюківців вже чекали. Наказ коменданта був принциповим: «Попереджаю населення Гути Студенецької, Перелюба, Тихоновичів, Корюківки: якщо не припините зв'язків із партизанами, названі села будуть спалені, а мешканці розстріляні...». Більшість людей не вірила в найгірше, не наважуючись залишати домівки. Та й село — не хутір. Хіба можна миттєво розправитися з тисячами людей?
     Біда прийшла вранці 1 березня 1943 року. Неспроможні розгромити партизанів у лісах, залякати й підкорити населення, фашисти вирішили знищити Корюківку. Каральний загін есесівців оточив селище щільним кільцем. Поліцаї заходили до домівок, де мешканці у тривозі очікували на перевірку документів. Убивали всіх — і старих, і немовлят. Есесівці ходили від хати до хати, а слідом йшли підпалювачі. Гітлерівці збирали й гнали юрбами людей з дітьми по вул. Шевченка в центр селища — до ресторану, заганяли у приміщення. Всередині, з-за прилавку, стріляв кат. Мертві лежали один на одному в кілька рядів аж по вікна. А черга за смертю не зменшувалась.
     За два дні, з першого по друге березня, фашисти розстріляли, забили, спалили живцем 6700 мирних жителів. Із 1300 будинків залишилось лише десять. Такого звірства людство ще не бачило! Це найбільший злочин нацистів не тільки в Україні, а і в Європі.
Державна комісія, яка готувала матеріали для Нюрнберзького процесу, визнала, що під час корюківської трагедії на окупованих територіях було водночас знищено найбільше мирних жителів за весь період Другої світової війни. Прикро, що ні за часів радянської влади, ні нині пам'ять про загиблих належним чином не увічнено...
     Ущент спалену Корюківку десятиліттями відбудовували. Та на подвір'ях, у садках і на городах досі стоять кілька десятків хрестів, пам'ятників над спаленими кістками рідних. Ці могили розкидані по селу, й досі не перепоховано останки...
     Ще в першій половині 80-х років минулого століття був погоджений і затверджений проект будівництва в Корюківці меморіального комплексу на згадку про 256 спалених сіл України. Але через чорнобильську катастрофу держава не виділила на меморіал коштів. Уже в роки незалежності України мешканці Корюківки неодноразово порушували питання про будівництво меморіалу, двічі збирали кошти. Та, на жаль, міська рада використала гроші на ремонт у парку Слави.
     У 2003-2004 роках корюківчани зверталися до    Бундестагу, тодішнього посла Німеччини в Україні Д. Штюдеманна, але окрім вибачення та співчуття нічого не отримали. У 2011 році, на 68-мі роковини корюківської трагедії, вшанування пам'яті загиблих вийшло за рамки місцевого і районного масштабу. А вже цього року за підтримки Українського інституту національної пам'яті та Корюківського історичного музею побачила світ збірка «Коркжівка, 1943: злочин проти людяності».
     У жовтні минулого року Віктор Янукович за підтримки Голови Верховної Ради Володимира Литвина прийняв рішення про будівництво меморіалу всім спаленим селам України. До нас на наукову конференцію в грудні 2011 року приїздили директори Меморіалу з Хатині в Білорусі та з Росії, обіцяли приїхати на відкриття меморіалу в Корюківці. Та, на жаль, справи з будівництвом українського меморіального комплексу поки що не зрушили з місця. Бо фінансування лягло на плечі обласної та міської влади, які коштів на таке глобальне будівництво не мають. Та ми вважаємо, що гроші на будівництво цього меморіалу повинні надати і з інших областей України, села яких потраплять в експозицію. Потрібна допомога всієї України, спонсорів та благодійників. Не зробимо тепер — не зробимо вже ніколи. Нам, свідкам страшної трагедії Корюківки, дуже хотілося б дочекатися відкриття меморіалу... Діна КОРНІЄВСЬКА, Ганна КУЗУБ, Інна ТИТЕНКО, Ірина ТКАЧОВА, Галина ПОПОВА та інші свідки корюківської трагедії. Корюківка Чернігівської області.