Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

     Батько помер 1954-го, було йому всього 55, я народився 1947-го. Звісно, я був зовсім хлопчиком, але дитячі роки, постійне спілкування з батьком запам'яталися. Тато тоді вже був у відставці, працював удома, друкував на машинці, а я вчився в школі, за два кроки від будинку, і багато часу ми проводили разом. І мама, від якої тато не мав секретів, часто про нього розповідала, — згадує Віктор Медведєв.
     Про чекістську роботу
     Майбутній партизанський командир почав свій бойовий шлях в органах ЧК ще в роки Громадянської війни. Особисто брав участь у ліквідації численних антибільшовицьких загонів, його було нагороджено золотим годинником та іменною зброєю. Але у часи тотальних репресій 30-х сам потрапив під колеса системи.
     Віктор Медведєв: «У батька було три брати, усі вони працювали в НКВС, і всіх їх у минулому репресовано. Старшого, Олександра, більшовика ще з дореволюційним стажем, було репресовано як нібито учасника «робітничої опозиції». Загинув у таборах. Не повернувся з таборів Михайло — наймолодший. Другий брат, Олексій, старший за тата на рік, сидів, але вижив, повернувся. А батько якимсь дивом постраждав найменше, попри те, що був справедливою людиною, тієї мерзоти, що коїлася в НКВС, не терпів. Спочатку його витурили з органів «за приховування зв'язку зі старшим братом, арештованим як ворог народу» і навіть виключили з партії. Та через якийсь час повернули. А наприкінці 1939 року його вдруге звільнили з НКВС «за необгрунтоване припинення кримінальних справ».
     Про історичні аналогії
     Згадали про колишнього чекіста, уже коли почалася Велика Вітчизняна.
Віктор Медведєв: «Батько приїхав із Томиліна, де поселився, у Москву, і пробився на прийом до наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії. Розповідав про Дениса Давидова... Він із перших днів війни зрозумів, до чого воно йдеться, чим може закінчитися. Партизанський рух, що діяв у тилу противника, бойові загони можна було створювати за прикладом тих, які очолював Давидов. І чого б нам не зробити те саме? Я про цього героя почув дуже рано. Ще коли мама давала мені читати батьківський щоденник, який батько, повернувшись на службу в червні 1941-го, сумлінно вів, хоча таке й не заохочували. Записи збереглись. Я сам читав батьківське: «був на прийомі в ЛП», «розмовляв із ЛП». Запитую, це вже потім, у 1960-ті, 1970-ті навіть: що за ЛП? Пояснили: Лаврентій Павлович Берія. Бував мій батько в ЛП, він пробивав цей задум: створення партизанських загонів, закидання в тил ворога. Уважають, що це ідея улюбленця Берії, генерала Павла Судоплатова, керівника Особливої групи НКВС. Однак батько просто через Судоплатова намагався достукатися до Берії. У нього з Павлом Анатолійовичем були нормальні стосунки. Судоплатов приходив до нас 14 грудня, того дня, коли помер батько. Коли мама була жива, у нашій квартирі збиралися друзі, котрі залишилися, партизани, чекісти, також і Судоплатов».
     Про післявоєнну діяльність
     Після війни ставлення влади до ідеолога партизанського руху було неоднозначним. 1944 року — звання Героя Радянського Союзу, 1946-го — четвертий орден Леніна, і одразу ж відставка.
     Віктор Медведєв: «Залиційвся батько полковником, генерала, як іншим відомим партизанським діячам, не дали. Був я малий, але пам'ятаю, як тато переживав. Звісно, не через чини. Він багато працював, виступав зі спогадами. І помітили його.
гарно, «може, що-небудь напишете?». Так батько став письменником.
     Загалом про цей період маю спогади дитячі, але яскраві. Мені шість років, у школу ще не пішов. Наша квартира протягом якогось часу перетворилась на гуртожиток.
     Я вставав рано й буквально переступав через людей, що спали повсюди. Це почалися у Вінниці гоніння на членів вінницького підпілля. Часи ж суворі, 1953 рік, і в Москві ті, що приїхали з України, просто фізично виживали. Тут їх із допомогою батька захищали від переслідувань і цькування.
     Були якісь незрозумілі для мене тертя поміж українськими чекістами й московськими. А люди, що ризикували у війну в підпіллі, приїжджали рятуватися в
Москву. Зрозуміло, приходили до батька. Багато проблем, як мені запам'яталося, виникло після війни у Вінниці. Багато з тих, хто ніколи не був причетний до партизанського руху, раптово виявилися патріотами. І влаштували гоніння на тих, про подвиги яких батько з такою шаною писав у книжці «На берегах Южного Буга». Це була ціла війна. А в нашу велику квартиру люди приїжджали й жили, бо у Вінниці та Києві їх кидали в катівні.
     Можливо, саме через це заступництво батька так і не прийняли в члени Спілки письменників, як інших, котрі писали про партизанів, підпілля. Але ж він був професіональним літератором, автором популярних романів і п'єс. Його книжки читають і сьогодні».