Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Меморіальна дошка встановлена у день, коли йому мало виповнитися б 50 років. Але він назавжди залишився для всіх 19-літнім хлопцем, який 22 березня 1982 року під час бою в провінції Кунар отримав важкі поранення, а 13 квітня помер від ран у військовому госпіталі. За мужність і відвагу його посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки.
Михайло був найменшим у мами Розалії Миколаївни, котра того дня разом із своїм старшим сином Ярославом, донькою Галиною, онукою Світланою була присутня на цьому заході. Дуже нелегко було навіть сторонній людині слухати розповідь з уст сьогоднішніх дітей про таке коротке життя їхнього сина, брата і дядька, а вже про рідних людей і говорити не доводиться – сльози раз-у-раз з’являлися в їхніх очах. І хоч кажуть, що час лікує, але їхній душевний біль тяжкої втрати так і не став меншим.
Біля сільської школи зібралися воїни-«афганці», які й виступили ініціаторами та організаторами проведення урочистостей, місцеві учні та вчителі, гості. У школі є куточок, присвячений воїнам-інтернаціоналістам, а за селом знаходиться іменне поле М. К. Шияна. Звучать зворушливі пісні і вірші про ту війну, а право відкрити меморіальну дошку надається голові Пятихатської районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану Віктору Євдокимову. Опадає зелене сукно, і на стіні школи з’являється застиглий у граніті навіки молодий Михайло Шиян.
Серед запрошених – голова Дніпропетровського обласного об’єднання Української Cпілки ветеранів Афганістану Віктор Волошин, який вже одинадцять років очолює цю організацію, має постійний зв’язок з «афганцями» всіх районів області і, незважаючи на наслідки важкого поранення, вже втретє в нинішньому році відвідує Пятихатський район. У своєму виступі він сказав:
– Коли Батьківщина нам сказала треба, ми все зробили, щоб нам не соромно було дивитися вам в очі. Михайло ходив цими коридорами, ганяв у футбол, мріяв, але він виконав свій інтернаціональний обов’язок ціною власного життя. Недарма кажуть, що людина жива, поки про неї пам’ятають. Тому я дякую директору школи і педколективу за те, що виховали такого учня, пам’ять про якого тут так трепетно бережуть.
У своєму слові до земляків В. Євдокимов зазначає, що сьогодні Михайло у колі сім’ї і друзів справляв би своє 50-річчя, та доля так розпорядилась, що не судилось. Тому «афганці» вирішили увіковічнити його пам’ять. Три меморіальні дошки загиблим «афганцям», одну з яких сьогодні тут і відкрито, з’явилися без сторонньої допомоги, тож Віктор Леонідович дякує пятихатському «афганцю» Віталію Головатому, котрий взяв на себе основні клопоти по їх виготовленню. Голос цього мужнього чоловіка на мить ледь не зривається від хвилювання, коли він оголошує хвилину мовчання. У такі секунди важко навіть уявити, що почуває присутня тут згорьована мама, брат Ярослав, який сидить в інвалідному візку.
До присутніх звертаються секретар сільської ради Тетяна Малоокова і директор школи Леонід Швець, які висловлюють подяку пятихатським «афганцям» за цей урок мужності, а всім присутнім – за увагу до їхнього земляка. Того дня жодне слово, промовлене на відкритті меморіальної дошки, не залишає байдужим нікого із гостей. Кожен поніс із собою додому хвилюючі спогади про цю подію і щем у душі.
Уже коли захід добігав свого кінця, одна з ведучих підійшла до Розалії Миколаївни і вручила їй квіти. Збентежена жінка, яка сиділа на стільці, тримаючи ціпок, взяла букет і раптом поцілувала дівчинці руку. Господи, та це ж ми Вам, Мамо, повинні руки цілувати за те, що виростили такого сина! Нехай наша довічна вдячність якомога довше тримає Вас на цьому світі.
Бойові друзі відвідали могилу М. К. Шияна на сільському кладовищу, де поклали квіти і хвилиною мовчання вшанували його світлу пам'ять.