Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Віталій Володимирович – корінний харків’янин. У 1981 році отримав повістку до військкомату. Відмінне знання англійської, позитивна характеристика зі школи і перший розряд з боксу посприяли тому, що хлопця включили до особливої «афганської» команди. Проте у переддень від’їзду призовника направили служити до іншої держави – Угорщини. За час дворічної строкової служби у батальйоні охорони Віталій у вільний час вивчив угорську по книжках з дивізіонної бібліотеки. Його схильністю до іноземних мов зацікавилися військові начальники. Навесні 1983 року разом зі штампом про демобілізацію він отримав направлення до Московського військового інституту Міністерства оборони СРСР на факультет спеціальної пропаганди. У військовому виші він опанував кілька мов і діалектів, на яких говорять народи Афганістану і Пакистану.
Після четвертого курсу Дяченка відправили на півроку стажуватися в Афганістан. Фізично міцного хлопця з досвідом перебування за кордоном одразу ж включили до складу розвідувально-диверсійної групи 22-ї окремої бригади спеціального призначення. Так перекладач на шість місяців став «мисливцем за караванами».
– Той період був найважчим у моєму житті, але водночас й найцікавішим. Це зараз я, дорослий чоловік, усвідомлюю, що кожен день у тилу ворога міг бути останнім. Сміливість, певна військова романтика й жага пригод від товаришів передалася мені. У колективах розвідників чи спецпризначенців думати про погане просто заборонено, – загадує Віталій Володимирович.
Виконуючи бойові завдання у складі спеціальної групи, надовго уходив в пустелі чи за гірські перевали. Іноді на пошуки душманських караванів зі зброєю уходило до 10-15 діб. Доводилося діяти на чужій території, де підходи до шляхів вкривалися мінами. До того ж, місцеві мешканці, незалежно від статі й віку, бачили в них потенційних ворогів і тримав зв’язок з бандформуваннями.
Один день у квітні 1987 року, коли вони у засідці чекали автомобільну колону з переносними зенітно-ракетними комплексами, ветеран не забуде ніколи:
– Із перевірених джерел ми дізналися про точний маршрут каравану. Душмани відправили піший дозор, який просувався паралельно з дорогою. Звичайно ж, афганці знали місцевість краще за нас і, знайшовши нашу позицію, напали з тилу. Бій тривав не одну годину, я вів вогонь спочатку з автомата, а потім, після поранення кулеметника, взявся за його зброю. Ми відбили ворожу атаку, але три моїх друга загинули. А караван, який одразу змінив маршрут знищила інша розвідувальна група нашого з’єднання.
За час такого бойового «хрещення» в Афганістані курсант-четвертокурсник брав участь у багатьох військових операціях, за які його товариші-офіцери отримали заслужені нагороди. Але до нього командування бригади спецназу ставилося як до тимчасового вояка зі статусом рядового солдата і забувало про заохочення. Сам же Віталій за півроку перейняв головну характерну рису розвідника – не хвалитися своїми подвигами і не скаржитися.
Вдруге на Афганську віну Віталій потрапив у серпні 1988 року лейтенантом зі знанням чотирьох іноземних мов. У ці останні півроку перед виведенням військ його завдання на посаді перекладача 109-го агітаційного загону політичного управління 40-ї армії полягало у роз’яснюванні афганцям правомірності дій наших військ.
– Можливо, хтось скаже про мене, що, мовляв, прослужив у теплому місці при якомусь штабі. Та насправді все було не так. Коли ми зі своїми листівками й гучномовцями заходили у міста і кишлаки, на нас чекала небезпека. Приміром, під час такої «штабної» роботи неподалік кордону 21 січня 1989 року мій друг Петро й ще один хлопець зазнали тяжкі поранення, а дві ворожі кулі, призначені мені, влучили в бронежилет…
Розповідаючи про той епізод служби, який стався за лічені дні до офіційного завершення війни, Віталій Володимирович умовчав про весь масштаб свого геройського вчинку. А от від його товаришів по Харківській міській спілці ветеранів війни в Афганістані я дізнався про деякі підробці того дня. Адже саме за бойові заслуги того січневого дня 1989-го його й удостоєно високої нагороди.
Виявляється, коли група офіцерів-пропагандистів прибула в один із кишлаків для роз’яснення про виведення наших військ і відсутність загрози, там переховувалася банда. Миротворчу делегацію, у складі якої були й жінки, душмани прийняли за розвідників. Зав’язалася вулична перестрілка, проти ворожих автоматів, гранатометів і кулеметів були лише кілька табельних пістолетів.
У ході бою душмани змінили тактику і вирішили спробувати взяти наших вояків живими. Утім, у самий розпал бою лейтенант Дяченко, діючи лише ножем, знищив кулеметний розрахунок і ще кількох стрільців, які перекривали виїзд їхнього автомобіля. Тоді йому й став у пригоді досвід «мисливця за караванами». На великій швидкості групі вдалося виїхати з населеного пункту, всі залишилися живими.
Що ж, дійсно є що пригадати учаснику двох тривалих поїздок до Афганістану.
Від тих же воїнів-«афганців» я дізнався, що за такий подвиг представляли до ордена або навіть до зірки Героя Радянського Союзу. Проте про подібні випадки в останні місяці війни замовчувалось. Тому медаль «За бойові заслуги», на думку тодішніх військових начальників, найкраще підійшла для заохочення офіцера.
Чому ж вручення нагороди затягнулося на довгі 23 роки? Ветерани розповіли, що коли вийшов указ про нагородження, Віталій вже давно служив у Радянському Союзі.
Одразу після виведення Південного угрупування військ до Туркестанського військового округу навесні 1989 року 40-у армію розформували. Віталій довго був за штатом, потім його призначили на посаду, яка також потрапила під скорочення. Знову довелося відчути на собі певну непотрібність… Зрештою він вирішив звільнитися у запас. За цей час подання на медаль довго їздило за ним, поки не загубилося десь у штабі військового округу.
Нещодавно харківські «афганці» розшукали в архівах Міністерства оборони Російської Федерації документи про нагородження Віталія Дяченка і розповіли йому про це. У відповідь він попросив лише не турбуватися по цій справі. А коли державну нагороду дипломатичної поштою переправили з Москви на Слобожанщину, то відмовлявся йти на церемонію вручення.
Заслужену нагороду воїну-«афганцю» вручив консул Віталій Богданов (на знімку).
– Приємно, коли відновлюється історична і соціальна справедливість. Сподіваюсь, що у харківських ветеранів ще будуть позитивні результати у пошуковій роботі й мені доведеться знову вручати нагороди таким заслуженим людям, – зазначив він.
Теплі слова привітання висловив начальник Харківського військового гарнізону полковник Олексій Середа:
– Як «афганець» щиро радий за свого бойового товариша. Цього року мені пощастило бути вже вдруге на врученні медалі «За бойові заслуги» – кілька місяців тому нагороду отримав майор у відставці Микола Смаль, і обласний військкомат певною мірою посприяв цьому.
Після вручення державної нагороди старший лейтенант у відставці Віталій Дяченко подякував працівникам консульства і побратимам по службі в Афганістані за таку увагу:
– Це моя перша і єдина нагорода за ту страшну війну. Перше, що я тепер зроблю, піду до рідної школи № 119, куди мене вже запросили вчітелі, щойно дізнавшись про історію з медаллю. Я не розповідатиму школярам про жахіття війни і загибель людей, а лише спробую передати думки моїх товаришів, наше прагнення до миру і спокою.