Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
 


Погода
Погода!


22949848 Відвідувачів
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Укрінформ
Орденские планки – ветеранам
Міністерство оборони
Боевое Братство
Урядовий портал
«На концерт «Ватри» солдат ішов... через мінне поле!» Надрукувати Надіслати електронною поштою
Не одне десятиліття вірою і правдою служить українській пісні соліст Львівської обласної філармонії, народний артист України Мар’ян Шуневич. Його доля і творчий шлях неодноразово перетиналися з військом.
В інтерв’ю «Народній армії» Мар’ян Васильович розповів про ці епізоди власної біографії.
«Музичний екіпаж» Т-62
— Армія залишила свій слід у Вашій творчості...
— Авжеж. До війська я пішов у 1964 році з другого курсу львівського музпедучилища. Точніше, нас було троє з одного курсу, я та двоє моїх компаньйонів — Богдан Грицишин та Богдан Салагай. Потрапили служити в Чернівці, у танковий навчальний полк Прикарпатського військового округу, де готували молодших командирів.
Командування військової частини, дізнавшись про нашу мистецьку трійцю, вирішило її не роз’єднувати. Тож з нас укомплектували танковий екіпаж, до якого відразу приліпилася назва «музичний». А далі почалося бойове навчання. Муштрували нас завзято. Тоді військо якраз отримало нові танки Т-62. Нам довелося добряче попрацювати, аби опанувати цю техніку та «підтягнути» виконання нормативів. Спочатку, звичайно, у визначені терміни не вкладалися. З нашої трійці я був найстрункіший, тож у люк зістрибував без проблем. А от обидва Богдани мали дещо міцнішу статуру. В передбачені нормативом 10 секунд, які давалися екіпажу на те, щоби зайняти місця в танку, ми, зрештою, вклалися. Але лише після декількох сотень «репетицій». Хлопці ми були молоді, завзяті, тож і плентатися «у хвості» підрозділу за бойовими показниками не хотілося.
До слова, моя музична кар’єра могла скластися й у війську. Одного разу ми із Богданом Грицишиним поїхали як дует на огляд-конкурс художньої самодіяльності. У мого товариша був надзвичайно красивий баритон. На конкурсі нас помітив керівник ансамблю пісні й танцю ПрикВО. І навіть відправив нашому командиру полку на нас двох запит на переведення до складу ансамблю. Однак той на це не погодився. Після завершення курсу обидва Богдани поїхали дослужувати в лінійні танкові полки, а я залишився в «навчалці» на сержантській посаді. Командир не хотів втрачати найкращого полкового заспівувача. Ще б пак! Наш третій взвод першої роти співав будь-яку стройову пісню, розкладену в партитурі на два голоси!
А ще наш «музичний екіпаж» іноді потрапляв у досить кумедні ситуації, про які в полку потім розповідали як анекдоти. Якось, за місяць-півтора, як ми потрапили в цю частину, наш підрозділ вирушив на Сторожинецький полігон на заняття із практичного водіння. За важелями нашого Т-62 сидів хтось із Богданів. Ми, звичайно, переживали, бо це був чи не перший самостійний виїзд. Й від такого хвилювання у нашого механіка-водія стається конфуз: він плутає важелі, й танк, замість того, щоби слідувати за маршрутом, ламаючи дерева, мчить кудись у ліс. Згодом нам переказують зміст діалогу, що відбувся між нашим комроти та командиром полку. Той, побачивши, що бойова машина поперла кудись світ за очі, звичайно, цікавиться про це в нашого ротного командира. А у відповідь чує таке: «Товаришу полковник! Не звертайте уваги! Це наші музиканти. Вони по гриби поїхали!».
До слова, армія мені деколи навіть сниться. Чесне слово!
— Після строкової служби важко було повернутися на творчий шлях?
— Ні, навпаки! Мені військова служба дуже посприяла у подальшому навчанні. Річ у тім, що з війська я прийшов... молодшим лейтенантом. Закінчив тримісячні курси підготовки молодших офіцерів у Хмельницькому. І тих, хто їх пройшов, командування на півроку раніше звільнило в запас. До того ж саме на наш призов припав перехід з трьох років служби на дворічну строкову. Отже, моя служба завершилася у травні. А в той же час вийшов наказ по Міносвіти про впровадження пільгових умов для вступу у виші колишніх військовослужбовців. Тому в липні я подав документи до Дрогобицького педагогічного інституту. Іспити склав успішно. І за чотири роки вже мав вищу освіту. А згодом була консерваторія, де навчався на вечірньому відділенні, бо вже працював у педагогічному училищі у Львові та напрацьовував власний пісенний репертуар. Таким чином армія певною мірою стала моїм трампліном: спочатку до освіти, потім до улюбленої роботи. До того ж й армійська звичка до порядку та планування свого часу нікуди не ділися. Я й досі залишаюся педантом у побуті.
Афгансько-чортківська історія
 — Ви були солістом відомого гурту «Ватра» і разом з цим творчим колективом бували на гастролях у Афганістані під час бойових дій. Що запам’яталося з тих поїздок?
— Так, «Ватрі» я присвятив 12 років життя. А з лідером колективу Ігорем Білозором ми приятелювали, були побратимами, творили разом, об’їхали півсвіту. З «Ватрою» ми двічі побували в Афганістані. Перший раз — у 1986 році. Вдруге — у 1988-му. На той час гурт був дуже популярним по всьому Союзу. А в нашому місті навіть «ходив» такий анекдот: «Якщо у Львові увімкнути в електромережу праску чи якийсь інший прилад, по ньому відразу почнуть транслювати концерт «Ватри». Так от, пропозиція провести серію виступів перед солдатами радянського військового контингенту надійшла тоді, коли «Ватра» брала участь у звітному концерті області в Москві. До нас підійшов представник Головного політуправління МО СРСР та запропонував таку ідею. Звичайно, погодилися. Тим більше що знали, що в контингенті служить чимало наших українських хлопців.
Загалом у Афганістані ми були п’ять місяців. Усі поїздки були не надто простими. Звичайно, було моторошно. Напевно, перше екстремальне відчуття було тоді, коли наш літак заходив на посадку в Кабулі. Летіли ми військовим транспортником. Готувалися до того, що на посадку він заходитиме плавно, як цивільний лайнер. Але літак на смугу буквально спікірував. Ще й відстрілював при цьому теплові пастки проти душманських «Стінгерів». Нам у салоні, звичайно, було непереливки. Але на війні, як на війні...
В Афгані ми дали десятки концертів і у великих містах, і у крихітних гарнізонах. На одному з виступів до нас підійшов солдат, як виявилося, родом з Чорткова на Тернопільщині. Я був приголомшений, коли він розповів, як, отримавши дозвіл, зі свого гірського блокпоста в цілковитій темряві (а ночі й вечори в Афганістані — як смола) прийшов на кілька годин у гарнізон тільки для того, аби послухати «Ватру», українську пісню, побачитися з галичанами-земляками. Солдат ішов... через мінне поле і знав про це! Розчулені, ми записали на диктофон звуковий лист цього солдата до батьків. Через три місяці виступали в Чорткові, розшукали його батьків і просто на концерті ввімкнули той запис. Уявляєте реакцію залу?! А ще за рік на концерт «Ватри» в Чорткові прийшов той самий хлопець — повернувся живим-здоровим!
Давали концерти й у госпіталях та медсанбатах. Навіть фізично здорова людина, щоби не «злетіти з котушок», має час від часу відволікатися, мислити про щось приємне, отримувати заряд позитивних емоцій. А тут були понівечені, важко поранені хлопці. Для них навіть ліки не були розрадою, бо постійно переслідувала думка, що каліцтво — це назавжди. Коли ми заходили у палату до таких пацієнтів, починали співати під гітару, люди відволікалися від проблем, відчували, що вони продовжують жити! Чудес пісенна творчість, звичайно, не робить, але допомагає розворушити пригнічених людей у скрутну хвилину їхнього життя, поселити в їхніх душах жаринку впевненості у тому, що все налагодиться.
«Армія нас постійно збагачувала»
— Набуття Україною незалежності, перші, найскладніші, роки новітньої історії держави, якими вони запам’яталися Вам?
— У суспільстві тоді усе клекотіло. В мистецтві також. І хоча кажуть, що митці не займаються політикою, однак... Своїм репертуаром митець все одно дає зрозуміти, в якій площині і в якому вимірі перебувають його уподобання, які ідеї він підтримує. Адже народ не обдуриш! Якщо ти вийдеш на сцену і заспіваєш «Встань з колін, народе мій!» Ігоря Білозора, яку він написав, коли утворювався Народний рух України, або виконаєш «Повіяв вітер степовий...», то однозначно знайдеш відгук у серцях і душах аудиторії.
До слова, події путчу в серпні 1991-го мав нагоду побачити на власні очі. Тоді ми з Ігорем Кушплером та киянкою Лідією Михайленко перебували в Москві. Сиділи в українському представництві, очікували виїзні візи, бо мали летіти в Південну Америку на запрошення нашої діаспори у Бразилії та Аргентині. До останнього моменту не знали, чим закінчаться ці заворушення: на вулицях натовпи, мітинги, танки, а потім і стрілянина. Однак дозвіл на виїзд усе ж таки «пробили». Хоча їхали з невпевненістю. А от поверталися вже у незалежну державу! Про те, що Україна стала такою, ми дізналися ще в гастрольному турі. Дуже зраділи. Що ж до перших років — солодко не було нікому. Митцям також. Але концертну діяльність не припиняли. І, слід віддати належне, на наших виступах серед публіки завжди були люди у військових одностроях! Та й у межах шефської підтримки часто виступали у військових частинах. Серед найцікавіших її проектів відзначив би «Львівські митці — захисникам неба». Це був гастрольний тур колективу «19-й клас» віддаленими гарнізонами, військовими об’єктами ППО, тоді ще розміщених на карпатському високогір’ї.
Ідею «підкинув» заступник командира одного з підрозділів ППО з виховної роботи Володимир Климюк. Він десь почув наш виступ, потім прийшов до нас у «19-й клас» і поцікавився, чи не бажаємо ми відвідати мальовничі гірські місцини. Колектив, звичайно, був лише «за»! Завантажили апаратуру, транспорт у філармонії був свій, і вирушили в дорогу. Забиралися в такі нетрі, що годі й казати. До прикладу, на «точку» на горі Стій ми їхали на танковому тягачі по дуже вузенькій дорозі. Інший транспорт туди б не пройшов. Було доволі таки моторошно: ліворуч у прірві тече потік, праворуч — вертикальна скельна стінка. Проте і зустріч на таких «об’єктах» була дуже щирою. Ми давали повноцінні концерти. Фактично, для хлопців, що там служили, ми були єдиним містком до цивілізації. А наш приїзд ставав справжнім святом. Цей гастрольний тур і для нас став певним щаблем у творчості: завдяки спілкуванню з солдатами та офіцерами в нашому репертуарі з’явилося аранжування пісні «Я повертаюсь» на слова Степана Галябарди. Вона про тих людей, які довго не бувають удома, про повернення до рідного порогу, про те, чим живуть і що понад усе цінують військові. І такого роду пісенних композицій у нас було із десяток. До слова, у свій репертуар ми включили й пісню, яку почули в Афганістані. Її наспівав нам під гітару один солдат. Так що не лише ми допомагали війську, але й армія нас певною мірою постійно збагачувала!
«Нехай пісня вашого життя буде щасливою!»
— А як щодо виступів перед нашими миротворцями, які перебувають за кордоном? Є бажання у Вас та ваших колег втілити такий проект у життя? Якщо так, то у якому форматі Ви б його організували, і кого з діячів мистецтва «підтягнули» б для його реалізації?
— За часів Союзу такі творчі відрядження були обов’язковими. Бажаєш чи ні — мусиш їхати! Але артисти відвідували військових завжди із задоволенням, бо армійська публіка дуже вдячна. Перед нею завжди приємно виступати. Сьогодні чомусь такі пропозиції не надходять. Хоча ми знаємо, що зараз поза межами України перебувають кілька військових контингентів, де служать наші хлопці. У тому, щоби створити їм свято у віддаленні від рідної домівки, ми не бачимо жодних проблем. І бажання підтримати наших солдатів також є, адже вони роблять добру справу. Ми готові зробити це навіть на безгонорарній основі, якщо оборонне відомство вирішить питання із нашим транспортуванням туди і в зворотному напрямку. Програма відповідна у нас напрацьована. А якщо кинути заклик, то, без сумніву, відгукнуться й інші митці.
— Яку пісню з Вашого репертуару Ви б присвятили Збройним Силам України?
— Це, звичайно, одна з моїх улюблених — «Повіяв вітер степовий...» Вона актуальна від періоду українських січових стрільців й аж до сьогодення. Оскільки не одне покоління українців брало участь у бойових діях різного масштабу. Ця пісня про долю багатьох із них. Невмируща класика, так би мовити. На жаль, сьогодні наша естрада не має гідного аналога старих військово-патріотичних пісень. Ми б були раді співпрацювати із сучасними авторами, які пишуть вірші на цю тематику. Новий час народив  багато цікавих сюжетів: та ж миротворча діяльність, контрактна армія, нові герої тощо. Можливо, у випадку такої співпраці вдасться створити новий музично-поетичний пасаж, який будуть пам’ятати та співати майбутні покоління.
На знімку: артисти «Ватри» біля палацу Аміна (Демократична Республіка Афганістан. Кабул). Перший ліворуч — Мар’ян Шуневич.
Фото з архіву М. Шуневича
Бесіду вів Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ,
Львів

 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Rambler's Top100 Rambler's Top100 Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов