А підсумки ці – невтішні. Бойові дії лише в Афганістані зловісним смерчем пролягли через долі майже 160 тисяч наших співвітчизників, з яких 3360 не повернулися додому, більше як 8 тисяч зазнали поранень, понад 100 тисяч перенесли притаманні азіатським країнам захворювання. Залишилися без синів 2729 матерів, 1982 батьки, стали вдовами 505 молодих жінок, сиротами – 711 дітей. Після війни померло від ран і хвороб увосьмеро більше ніж загинуло, кількість інвалідів збільшилася вчетверо.
Приміром, лише з мого рідного Ямпільського району Вінницької області пройшли через службу в Афганістані понад 110 чоловіків. Троє з них загинуло, п’ятеро пішли із життя вже після служби, понад тридцять бійців і командирів району були поранені чи контужені і майже стільки ж на сьогодні є інвалідами.
Ми згадаємо усіх своїх побратимів поіменно і віддамо належне героїзму і мужності доблесних нащадків ветеранів Великої Вітчизняної війни. Згадаємо, як бойовий досвід, стійкість, мужність і відданість Батьківщині фронтовиків був для них яскравим прикладом беззастережного виконання поставлених бойових завдань, наказів і розпоряджень своїх командирів. А поки що…
Біля вікна сидить старенька мати,
Вдивляється у далину через паркан.
Увесь свій вік не втомиться чекати
Синочка, що забрав чужий Афган…
Та не лише у матерів, а й в самих «афганців» болять рани душевні від того, що трапилося у грудні 1979 року і що закінчилося 24 роки тому. Але понад усе обурює багатьох «афганців» сьогоднішнє ставлення до них деяких чиновників. То, бачте, декому з них здається, що ми займалися не своєю справою, що в нашій участі у бойових діях немає жодної доблесті, бо воювали ми невідомо за що, і що, врешті-решт, вони нас ТУДИ не посилали!
Що сказати на це? По-перше, ми і самі пам’ятаємо, як зустрічали останні колони наших військових підрозділів уже тут, на рідній землі… без хліба з сіллю і без присутності тих, хто насправді нас ТУДИ послав. Дійсно…
Додому ми повертались під фанфари,
Ганебні вони були і гіркі…
Принижували нас й аморальні запитання:
«Які, до біса, ви фронтовики?»
А по-друге, таке може верзти лише людина, яка не служила в армії і не знає військового порядку, не знає, що таке наказ, доблесть і честь військовика! Час вибрав нас! От і вся відповідь на те, як ми ТАМ опинилися.
Не будемо вдаватися до політичного аспекту афганської війни і нашої участі в ній – то не компетенція рядового бійця чи, навіть, офіцера і, тим більше, не слід судити про неї з позицій сьогодення та роздавати оцінки та поради, виходячи з нашого, «родового», – «бути сильними заднім розумом!».
Ну, а оскільки ми служили у «гарячій точці», то і по нас стріляли, і нам доводилося по комусь стріляти. Тож справді, чи можна сумніватися, що кулі, випущені душманами і найманими моджахедами, якось по-іншому могли вбивати наших бійців і командирів, ніж ті фашистські, що вбивали наших батьків і дідусів в окопах прикордонних застав чи Сталінграда? Чи ми якось по-іншому, ніж фронтовики, горіли в танках, підривалися на мінах і фугасах, по-іншому гинули у підбитих літаках і гелікоптерах? Ні! Усе було так, як це і буває на війні. І тут нас із фронтовиками об’єднує головне: ми зі зброєю в руках, у бойовій обстановці виконували військову присягу, накази командирів, і багато з нас ціною власного життя. Отже, це для тих,
Кому важко зрозуміти,
Що значить на «броні» горіти,
Чи нести на собі бійця
Без ніг або частин лиця.
Що значить під ножем душмана
Згадати дім, кохану, маму,
Дніпровські кручі, гай зелений,
Пташиний спів і шелест кленів…
Герої всі, хто був в Афгані,
Живі й полеглі… Біль і рани…
Я це до того, що, як на мою думку, «афганці» заслуговують на повагу не менше, ніж фронтовики. І їм, особливо інвалідам, сім’ям загиблих, не завадило б встановити пільги фронтовиків, першочергово надавати інвалідські візки, автомобілі, допомогу у придбанні чи ремонті житла, путівок на лікування і оздоровлення в санаторіях, профілакторіях, будинках відпочинку і т. ін. Саме через це у багатьох Спілках ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) України сьогодні народжується ідея: заради пам’яті загиблих бойових товаришів, заради матерів, що втратили синів, удів, які залишилися без чоловіків і їх дітей, що росли без батьків, заради тих, хто помер уже після Афгану, хто залишився живим і ще працює на нашій грішній землі – звернутися до Президента України з клопотанням оголосити 2014-й рік – рік 25-ї річниці виведення радянських військ з Республіки Афганістан – Роком ветерана війни в Афганістані, воїна-інтернаціоналіста з виданням відповідного указу.
Не знаю, можливо і дослухається до цієї пропозиції Президент України, але на місцях вже й сьогодні можна розпочинати цілеспрямовану роботу до зазначеної дати і багато що зробити для увічнення пам’яті загиблих і померлих, вшанування живих «афганців». А працювати є над чим і… є з ким. Приміром, нещодавно, спілкуючись з директором школи одного із сіл, я в ході бесіди запитав його, як він ставиться до того, щоб на будівлі школи встановити невеличку, мармурову меморіальну дошку, присвячену випускнику цієї школи, «афганцю», померлому після служби в Афганістані? Боже мій! Він відразу ж видав на-гора таку тираду бід, негараздів стосовно злиденності і матеріальних неможливостей школи, що мені, який і без цього добре знає про скудність шкільного бюджету і про мізерну зарплатню вчителів, (донька працює у школі), стало соромно і боляче за цю людину. Керівник-педагог навіть і не заїкнувся про бажання подумати над пропозицією, обміркувати її з педагогічним і батьківським колективами, пошукати спонсорів, чи вжити якихось інших заходів для винайдення необхідних коштів. Ні! Відчувалося, що йому чуже горе не болить! Така, от, педагогіка!
А померлих «афганців» з кожним роком, як це сталося вже з ветеранами Великої Вітчизняної, буде все більшати. Вже сьогодні є села і містечки, де, крім «афганців», не залишилося жодного фронтовика чи учасника війни. То ж давайте, хоча б стосовно «афганців» – бойових нащадків фронтовиків – дотримаємося девізу «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!».
Розраховувати на можливості у цій справі лише на одних голів Спілок ветеранів Афганістану не варто: частині з них було «зверху» нав’язано хоч якось курувати цю категорію мешканців району, бо для офіційного їх обрання вони не спромоглися зібрати отих «афганців», тому і «працюють» відповідно, а ті, кого обрали, один-два рази стикнулися з байдужістю місцевих властей – самі опустили руки і рахуються головами Спілок умовно. Є, правда, ще патріоти-ентузіасти, які добровільно взяли на себе обов’язок час від часу нагадувати властям районів про існування на їх території воїнів-«афганців», не більше того. Отже, з таких і відповідна вимога!
Звідси і пояснення того, чому «афганці» областей – Запорізької, Хмельницької, Одеської, Харківської, Івано-Франківської, Полтавської передплатили свою рідну «афганську» газету «Третій тост» на 2013-й рік у кількості – 498, 356, 500, 498, 498!, 277 екземплярів відповідно, а Волинської, Чернівецької, Тернопільської, Житомирської, Луганської, Вінницької, Миколаївської областей – відповідно 59, 64, 85, 110, 125, 166, 174 екземпляри. Хоча і ці показники мали б бути більшими щонайменше у 3–4 рази. Бо є «афганці», особливо ті, які живуть у селах, і не знають про існування такої газети. Отже, де працюють – там і результат!
За зазначені вище проблеми слід узятися усім: керівництву міст, районів і сіл, директорам шкіл і вчителям, міським і сільським громадам і просто небайдужим людям. Створити при райдержадміністраціях ініціативні групи, розробити план їх дій і черговість його виконання, призначити відповідальних за конкретний етап і вид роботи. Одним словом, подумати над тим, яку пам’ять ми залишимо нашим дітям і онукам про тих, хто не зі своєї волі брав участь у бойових конфліктах у так званий «мирний час».
Першооснова, впевнений, в районах для такої роботи є. Але багато що потребує свого нагального доопрацювання та продовження. Приміром, не у всіх районах України написано та видано книги про своїх учасників бойових дій.
Чи не повсюдно, створення та оформлення музеїв, кімнат чи хоча б куточків бойової слави воїнів-інтернаціоналістів – лише у початковій стадії.
Вже сьогодні саме створеними ініціативними групами мають бути підготовлені та всебічно обговорені кандидатури «афганців» на присвоєння їм чергових військових звань (офіцерам), нагородження орденами і медалями держави і УСВА, присвоєння почесних звань тим, хто тривалий час успішно працює за фахом.
До 25-ї річниці виведення військ з Афганістану встановити на усіх школах, випускники яких проходили службу в цій країні і померли вже на «гражданці», пам’ятні меморіальні дошки.
Слід обстежити помешкання ветеранів війни і «афганців», членів сімей загиблих, з’ясувати об’єм необхідного ремонту, якщо такий знадобиться, подумати усім над тим, що ще можна зробити для них. Головне – не залишатися байдужими та пам’ятати, що ці люди, їх «афганська» служба, і те, що вони зазнали в афганській війні та бойових конфліктах на територій інших держав, забуттю не підлягають!
