Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

...Тій війні Олексій Порфирович віддав два роки своєї молодості. Його, ще «зеленого» лейтенанта, через півроку після випуску з Донецького вищого військово-політичного училища направили в «гарячу точку» на п’ятнадцятий день після офіційного оголошення в засобах масової інформації про участь нашої армії у встановленні миру на території Демократичної Республіки Афганістан.
— Мені було 22 роки. Я тоді щойно одружився, тож весь медовий місяць пройшов у зборах до далекого відрядження. Про війну я тоді знав лише з кінофільмів та книжок. Тому страшно не було, а лише — зухвале бажання пізнати щось нове. Пам’ятаю, як пишався тим фактом, що саме мене та кількох моїх товаришів по службі у військовій частині направили до Середньої Азії, — згадує він.
Лейтенанта Середу призначили до окремої бригади матеріального забезпечення 40-ї загальновійськової армії. До кола його обов’язків входило спорядження та супровід колон із вантажем, що підвозили до військових частин і підрозділів боєприпаси, пальне, харчі тощо. Та попри, здавалося б, суто тиловий характер роботи, на спокійну службу сподіватися зовсім не доводилося. Адже, як відомо, автомобільні колони з військовим майном вабили бойовиків як легка здобич через відсутність у перші місяці війни озброєної охорони під час перевезення вантажів.
— Бувало, що тільки за одну поїздку недораховували по 30-40 машин. Хтось підривався на мінах, на когось нападали бандити. Іноді колони просто потрапляли під гірські завали. Приміром, за перший рік мого перебування там із приблизно 3-х тисяч автомобілів, що були на озброєнні нашої бригади, на бойові втрати ми списали понад 1200. У кожний рейс друзі проводжали нас, як в останню путь, а зустрічали — ніби декілька років не бачили. Саме там я зрозумів, що таке справжня чоловіча дружба, — розповідає офіцер.
Автівками бригади Олексій Порфирович сколесив майже всю далеку ісламську країну, куди направляли старші командири та де дислокувалися підрозділи.
Відносна тиша від мінометних обстрілів у Афгані тривала лише під час збору врожаю, коли моджахедам просто не було часу брати до рук зброї. А потім з осінніми холодами в горах знову лунала свинцева «музика», яка тривала до наступного короткого сезону польових робіт.
Сьогодні полковник Олексій Середа про свої дворічні бойові дії згадує неохоче. Навіть у розмовах з двома вже дорослими синами, торкаючись наболілого, відразу ж намагається перевести бесіду на іншу, суто цивільну, тему. Проте зі сміхом любить пригадувати свою адаптацію до спокійного життя після повернення з тієї війни на Батьківщину в 1982 році:
— Перші тижні вночі я підхоплювався на ліжку чи шукав під подушкою пістолет тільки через те, що дружина переверталася з боку на бік. А якось, прогулюючись вулицею вихідного дня, я почув якийсь ляскіт. І спрацював інстинкт. Отямився в придорожньому кюветі, гарячково шукаючи на поясі кобуру. Пересічні перехожі аж заклякли від подиву. Виявилося, що це просто вітром зірвало стенд з оголошенням. Нічого не вдієш, від цієї звички довелося ще довго відвикати, а страшні сни (зітхає) напевно вже ніколи не закінчаться...
Правду кажуть, що будь-яка війна залишає в душі людини певний слід.
— Людина до всього звикає: і до доброго, і до поганого, — пояснює офіцер. — У нас були хлопці, які по два чи навіть три рази побували в Афганістані. Здебільшого це були неодружені офіцери чи прапорщики, яким у СРСР бракувало людської теплоти чи відчуття ліктя вірного товариша. Дружба в Афгані була найміцнішою, бо перевірялася екстремальними умовами. Справжній воїн-афганець ніколи не хизуватиметься подвигами чи кількістю вбитих ним противників. Про себе ж завжди кажу, що просто виконував наказ і намагався служити по совісті. Тому свої бойові нагороди ношу дуже рідко. Друзям та рідним відомо про мою участь у тій війні, а решті це знати не обов’язково, — скромно зазначив він і додав: — Не дай Бог нинішнім поколінням пізнати те, що побачив я.