Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Коли в сільському клубі Наталя, молода вчителька, кружляла у вальсі з курсантом Ростиславом, закохані не відали, що в люблячій парі їм випаде прожити небагато літ.
Молодий курсант Харківського авіаційного училища Ростислав Шикула, який з юних літ мріяв про небо (навчався в авіаклубі, літав на планерах), обрав собі вірну й кохану супутницю життя. Коли став військовим льотчиком, окрилений коханням дружини, називав свій вертоліт «моя улюблена»...
Армійський шлях Ростислава як бортового техніка розпочався у військовій частині, що базувалася в Дубні. Потім — Чехословаччина і знову до старовинного міста на Рівненщині. З Дубна дорога повела в Чорнобиль та Афганістан, звідки повернувся у рідну військову частину з медаллю «За відвагу» та орденом «За службу Батьківщині у ЗС СРСР».
Чорнобиль та Афганістан. То були дві страшні війни. І якщо у чужій країні противника можна було бачити під прицілом кулемета, то в рідній Україні Ростислав, як і багато інших його однополчан-пілотів, воював із невидимим ворогом.
Тому в Чорнобилі було і фізично, і морально значно важче.
— Того квітневого ранку 1986-го Ростик зателефонував із військової частини в Рівне, де ми мешкали із синами. Попросив, щоб не виходили на вулицю, — згадує Наталя. — Коли я запитала, чи часом не війна почалася, чоловік сказав: «Не війна, а щось страшніше». Я чомусь серйозно не сприйняла ті слова: як і інші рівнини, ми пішли з дітьми на першотравневу демонстрацію. А в цей час Ростик зі своїми однополчанами вже майже тиждень (з 27 квітня по 9 травня) кружляв на вертольотах над зруйнованим атомним реактором, скидаючи мішки з піском, цементом, вимірюючи рівень радіації...
Після повернення з Чорнобиля у військову частину молодий бортмеханік (та хіба лише він!) жодного документа про перебування в атомному пеклі не отримав. Начальству тоді здавалося, що хлопці просто виконували чергове військове завдання. А наказ не обговорюють.
З тим і подався Ростислав разом з вертолітниками в гарячі піски Афганістану — виконувати свій інтернаціональний обов'язок. Уже тоді, в коротких перервах між бойовими вильотами, дедалі частіше почало турбувати серце: воно тиснуло в грудях, заважало дихати. Та звертати увагу на різні дрібниці бортмеханік не звик. Думалося: переболить, обійдеться...
Рік і тиждень був в афганському пеклі. В одному з боїв його тяжко поранили. Мав на своєму бойовому рахунку вже 405 вильотів.
На рідну землю повернувся живим. Тут його чекали люблячі й найдорожчі дружина та двоє синів, яким встиг у зошиті крадькома занотувати не один щирий вірш із зізнанням у найсвятіших почуттях, намалювати не одну картину-образ. У віршах писав про рідне село Підліски, що в Гошанському районі, згадував юначі роки, просив птаха своєї долі забрати з собою душевні рани та печаль. Та найчастіше говорив про рідний дім, сім'ю.
Про Чорнобиль писав найменше. Може, тому, що душа не могла увібрати в себе отой пекучий біль, який пронизував її стільки часу! Хоча друзі-однополчани називали його Залізним Лукою.
— Коли я зателефонувала до військової частини й повідомила, що Ростик сьогодні помер (сталося це 9 березня 1990-го), один із його друзів здивовано перепитав: «Що?! Помер Залізний Лука?!» — згадує Наталя Шикула.
Лікарі назвали причину смерті — ішемічна хвороба серця. Проте експерт чомусь запитав: «Він у Чорнобилі був?» І коли почув, що так, попросив ховати покійника якнайшвидше: тіло розпухало на очах...
Удові та матері двох синів видали на ім'я Ростислава Шикули посвідчення учасника ліквідації Чорнобильської катастрофи лише через дев'ять років після його смерті. Після оббивання порогів, збирань документів, доказів...
Боляче. Навіть тому, що на відміну від багатьох липових чорнобильців-чинуш, Ростислав Шикула мав за своїми плечима із 42 прожитих 33 роки вислуги, включаючи 13 чорнобильських діб над розтерзаним атомним реактором.
Він марив з дитинства небом. Він із ним здружився. Назавжди.
Не читав напису на його могилі. Але знаю: хотів Ростислав Шикула, щоб написали просто: «Покоїться тут той, хто любив Батьківщину, як поле квітка польова...» Знаю з його післячорнобильського вірша.
Наталя Шикула за власний кошт видала невеличким накладом збірку віршів чоловіка, їх вона читає своїм учням на уроках рідної мови. А ще зібрала в один зшиток Ростиславові листи. Вони пахнуть полином...