Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Так на жартах почалася наша розмова з Олексієм Муленком, родина котрого справді пережила три війни. Його батька Семена Івановича мобілізували на фронт із «броні». Він був зайнятий на залізниці, мав шестеро дітей, відтак питання про направлення його на фронт не стояло. Але скоро обставини розпорядилися по-іншому. На Білоруському фронті виникла потреба у додаткових полках, і 42-річного Семена Івановича, викликавши до військкомату, запитали, чи готовий він повоювати у піхоті. Той відповів коротко: «Хоч зараз готовий взяти зброю в руки, от тільки з дітьми попрощаюся». Попрощався — й на передову, а потім, дякувати Богу, живим і непораненим дійшов до самого Берліна.
— Батько неодноразово розповідав мені про різні фронтові жахіття, — каже Олексій Муленко. — Якось в Білорусі, йдучи в атаку, попадало від куль майже все його відділення, а йому пощастило вижити — дивом. Отож, щоразу після таких спогадів батько повторював: «Не дай Боже, тобі, сину, бачити, що таке війна!» Втім, як не відмолював мене батько від війни, все ж довелося мені у 1968 році потрапити в Чехословаччину, де розгорівся конфлікт. Викликаний він був так званою Празькою весною, протестом проти окупації Чехословаччини. Все це закінчилося вступом у країну радянських військ і військ країн Варшавського договору. Без сутичок не обійшлося. У цих діях довелося брати участь і мені разом із земляками. До Чехословаччини з Млинова на автомобілях доставили буквально за добу. На душі, звичайно, було гірко, бо доводилося «придушувати» тих, хто прагнув для свої країни свободу. Але ми присягнулися виконувати інтернаціональний обов’язок...
Певна річ, після празьких подій і Олексію Муленку не хотілося, щоб тепер уже його сини спізнали на собі, що таке конфлікти, коли доходить до військової сили. Двом із них у цьому сенсі справді пощастило. А ось Володимир пройшов через Афганістан, де отримав тяжке поранення, нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
— Ми поверталися після чергування в місті до своєї частини, — пригадує Володимир Муленко, — я перший, за мною ще три бійці. Йшли вже уторованим шляхом і не здогадувалися, що душмани його замінували. Міна вибухнула буквально піді мною, вибухова хвиля відкинула мене на декілька метрів; таке відчуття було, ніби голова квадратна, а під коліньми — мов хтось добряче сперезав дубинкою. Потім в очах побіліло і потемніло. Опритомнів у госпіталі. На щастя, вдалося вижити, вилікуватися. Родині довго не писав про поранення, не хотів тривожити. А от тепер часто з батьком удвох згадуємо пережите. Звичайно, теж хочеться, щоб нащадки не знали, що таке війна.
Щодо нащадків, то загалом в Олексія Муленка 13 онуків. Має уже й правнуків. Перераховуючи їх, радіє кожному і свідомо наголошує, що це — вже точно «мирні покоління». Бо, мовляв, за останні сімдесят літ родині Муленків війни вистачило.