У Бучі, що неподалік Києва, ті, хто пройшов крізь пекло Афганської
війни, традиційно зустрічаються біля пам’ятника загиблим
воїнам-інтернаціоналістам. Обов’язково приходять Віра Михайлівна Олійник
і Олександра Василівна Григорова. У цих двох передчасно посивілих
жінок спільне горе: їхні сини Юрій Олійник і Дмитро Григоров ніколи не
повернуться живими з тієї війни. У материнській пам’яті вони навічно
залишаться двадцятирічними…
Кажуть, час – найкращий лікар, що може притупити душевний біль, загоїти рани. Але осиротілі мами не можуть зміритися з втратою. В їхній пам’яті сини й досі залишаються живими.
Здається, це було вчора: перший клас, випускний вечір. Життя тільки починалося! Так багато хотілося встигнути, у кожного були свої мрії і сподівання. Вірилося тільки у краще… Проте цим мріям і сподіванням не судилося збутися. Афганська війна перекреслила плани. Обидва написали рапорти про переведення на службу в Афганістан.
Мами були стурбовані вибором синів, намагалися переконати. Юрій заспокоював: «Мамо, нас шість хлопців з одного призову, і всі ми хочемо служити в Афгані. Твій син ніколи не був і не буде боягузом. Тобі за мене ніколи не доведеться червоніти». Дмитро теж переконував: «Не хвилюйся, рідна, я літатиму на військово-транспортному Ан-12. У нього чотири двигуни. Навіть якщо три вийдуть з ладу, він на одному долетить». Мами хотіли їм вірити, проте серця були неспокійними і від вибору синів, і від їхньої служби в Афганістані.
Із книги «Окликом з вічності»: Бойовим завданням екіпажу Ан-12, у складі якого був старшим бортовим техніком лейтенант Григоров, було доставлення військових вантажів і пасажирів у далекі важкодоступні райони Афганістану. За час служби в ДРА здійснили 75 бойових вильотів.
29 листопада 1986 року екіпаж отримав наказ доставити боєприпаси (вісім тонн) за рейсом Кабул – Джелалабад. На борту Ан-12 крім 7 членів екіпажу перебували 27 пасажирів, серед яких генерали, військові радники. Військові гелікоптери півгодини розкидали теплові ракети, щоб забезпечити повітряний коридор для зльоту. Літак, відірвавшись від землі, стрімко почав набирати висоту. Але на висоті 5 тисяч метрів зенітна ракета, випущена душманами, підірвала літак…
За ущелину, куди впав наш Ан, ще протягом трьох діб велись бої з моджахедами. Лише згодом розвідники змогли потрапити на місце трагедії».
За мужність, стійкість і відвагу, проявлені у бою, лейтенанта Григорова Дмитра Миколайовича посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки.
Із книги «Окликом з вічності»: У серпні 1985 року рядового Олійника направляють для проходження подальшої служби у 149-й гвардійський мотострілецький полк, який дислокувався в місті Кундуз (північно-східний Афганістан). На новому місці служби Юрія Олійника призначають механіком-водієм БМП у складі взводу бойового патрулювання. Основним завданням їхнього підрозділу було прочісування гірських районів і кишлаків, у яких під час проведення бойових операцій могли ховатися душмани. Юрій добре освоїв навички водіння БМП. На його рахунку було вже більше десятка бойових виходів.
11 листопада 1985 року бойове патрулювання на чолі з БМП Олійника зайшло в кишлак Нахрин, де стояв пост місцевої охорони царандою. Постовий афганець впевнено завірив шураві, що в кишлаку душманів немає і що прочісувати населений пункт немає потреби, оскільки це дестабілізує й без того складну ситуацію в кишлаку. Командир повірив афганцю, однак віддав наказ піхотинцям спішитись і все ж таки прочесати населений пункт. Юрій, відкинувши кришку люка й наполовину висунувшись з панцирника, повів бронемашину слідом за бійцями. Коли патруль підходив до околиці, по піхотинцях з боку гірських ущелин було відкрито вогонь з крупнокаліберних кулеметів. Душмани відкрили вогонь на ураження саме при виході з кишлака. Бійці кинулися займати бойові позиції, щоб відбити напад ворога. Одна з черг пройшла точно по бронемашині й влучила у механіка-водія. Юрій зазнав смертельне поранення». Посмертно Юрій Олійник нагороджений орденом Червоної Зірки.
…Той найжахливіший в їхній родині день Віра Михайлівна запам’ятала на все життя. У вихідний вранці пролунав дзвінок. На порозі стояв військовий комісар і двоє невідомих чоловіків у цивільному. Поцікавилися, де її чоловік. А він пішов купити соку в такий спекотний день. Через деякий час чоловік піднімався сходинками до квартири. Коли побачив гостей, з його рук вислизнула сітка зі скляними банками.
Батько одразу все зрозумів…
Військовий комісар почав щось зачитувати з документа. У пам’яті закарбувалося лише одне: «загинув смертю героя». Про яку смерть, про якого героя – вона ніяк не могла збагнути. У неї поцікавилися, чи не викликати «швидку». Віра Михайлівна серцем відмовлялася вірити у почуте. Жевріла остання надія: можливо, це страшний сон, і варто лише прокинутися й нічого цього не бачити і не чути… Потім вона зрозуміла, що це не сон, що її Юрка вже нема у живих…
У 1985 році, коли загинув Юрій, у Радянському Союзі розпочалася перебудова. Її гасло про гласність аж ніяк не стосувалося окремо взятої родини Олійників. До них неодноразово заходили люди у цивільному і попереджали про те, щоб не проводили ніяких мітингів, а труну з тілом загиблого для прощання виставили на годину біля під’їзду. Під час поховання, прикриваючись посвідченнями, вони конфіскували фотоплівку і відразу її засвітили, щоб, боронь боже, ці знімки не з’явилися там, де не слід. У людей складалося враження, що ховають не воїна-інтернаціоналіста, а персону нон грата.
Але на цьому здивування та обурення родини Олійників не закінчилися. Коли похоронна процесія прибула на кладовище у Бучу, то не відразу змогли знайти свіжевикопану могилу. Її десь поблизу смітника показав тодішній директор. На запитання, чи не могли підібрати краще місце, він цинічно заявив, що за це потрібно заплатити. Від такого нахабного здирництва емоції присутніх можна уявити. Колеги батька з робітничою прямотою сказали все, що думали. Хабарник збагнув, що люди до нього налаштовані вкрай негативно і краще все владнати мирно. Нова могилка була підготовлена саме там, де вказали директору…
Два дні для мами найтяжчі – день народження сина і день його загибелі. Зі смертю зрозуміло, а день народження – тому, що нема можливості його привітати. Проте не забувають друга фронтові побратими, щороку приїздять у день його народження. Часто навідується на цвинтар молода жінка зі своєю родиною. Перше чисте, світле почуття до неї Юрій зберіг на все за життя…
Не обійшлося без проблем при похованні й у родини Григорових. Коли літаком доставили тіло Дмитра на один з військових аеродромів, а це траплялося лише пізно вночі, щоб сторонні очі не бачили доставку «Вантажа-200», з’ясувалося, що ні труну, ні родичів взагалі ніхто не чекав. На лютому морозі вони б так і залишилися наодинці зі своїм горем. Довелося телефонувати в Ірпінський військкомат. Доставили родину загиблого додому в Бучу. Через годину вантажівкою привезли цинкову труну. Родичів одразу попередили: від членів екіпажу збитого літака майже нічого не залишилося, не радимо пробувати відкрити труну.
На надгробному пам’ятнику Дмитру написали: «Загинув при виконанні інтернаціонального обов’язку в Афганістані». Проте родині настійливо радили змінити: «Помер в Афганістані». Начебто мова йшла про поодинокий приватний випадок. Мовляв, не сиділося хлопцю вдома, вирішив поїхати в Афганістан і там раптом помер. З кожним таке може трапитися. Але рідні воїна-інтернаціоналіста з цим не були згодні. Мама пішла до секретаря міськради Ірпеня, і вона відразу зрозуміла материнське горе. Зателефонувала у ритуальну службу, і питання за кілька хвилин було вирішено.
Під час виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані загинуло троє земляків з Бучі. У післявоєнний час від ран, хвороб передчасно пішли з життя шестеро місцевих «афганців». Майже 20 воїнів-інтернаціоналістів міста мають інвалідність.
Ми перед ними у боргу. І у вічному боргу перед їхніми мамами.
