Виставка «Військові водії… Афганістан: 1979–1989» у залі «Чорний
тюльпан» реліквійної експозиції «Трагедія і доблесть Афгану. На чужих
війнах», продовжує цикл, присвячений військовим професіям, і розповідає
про справжніх «рицарів доріг», які підкорили гірські хребти Гіндукуша,
тунелі й перевали Салангу, гарячі піски пустелі Регістан.
Експозиції
створена за матеріалами фондової колекції Меморіального комплексу
«Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років»,
складається з двох розділів. Перший представляє автомобілістів і
механіків-водіїв броньованих машин, які пройшли Афганську війну, у
другому вшановано пам‘ять про тих, чиє життя обірвалося на афганських
дорогах.
В Афганістані практично не було залізничного
сполучення, тому основний тягар постачання військ і країни загалом ліг
на автомобільні війська. У найвіддаленіші куточки вирушали колони з
боєприпасами, пальним, продовольством та іншими вантажами. Рейси тривали
впродовж кількох діб і навіть тижнів. Водіям доводилося ночувати там,
де їх заставала ніч, і кабіна «КамАЗу» чи «Уралу» ставала для них рідною
домівкою.
«Дорога проходить через місто. Навколо Герата нема
об‘їзду – сопки і гори. Все так само, як в Монголії. Ті ж сопки, той же
пісок. Тільки бідніше найбідніших монголів, – пише рідним капітан
Михайлов Олександр Олександрович – начальник служби паливно-мастильних
матеріалів мотострілецького батальйону. – …У місті дорога дуже погана,
тому їхати доводилося зі швидкістю 15–20 км/год. Гарна дорога від Герата
до Турагундая або до Кушки, тут швидкість можна розвивати до 100 км. Ми
піднімалися на висоту десь 2,5 км. Але головним завданням було те, щоб
не підводила техніка. Якщо техніка підведе і відстанеш, то «духи» не
пожаліють». У грудні 1985 року під час рейду капітан Михайлов дістав
поранення.
Автомобільні перевезення в Афганістані, що забезпечували
бойові дії 40-ї армії та постачали матеріальні засоби не лише для
військ, а й для мирного населення, здійснювалися переважно 59-ю окремою
армійською бригадою матеріального забезпечення та 58-ю окремою
автомобільною бригадою. Кожна дивізія мала окремий батальйон
матеріального забезпечення з 350 автомобілів, а кожен полк – роту
матеріального забезпечення. Також два автомобільних батальйони мали
будівельні частини та один батальйон – армійська авіація. З 1981 року
для підвезення боєприпасів і матеріального спорядження було задіяно 2658
автомобілів і 1025 причепів.
Через відсутність залізниць, обмежену
кількість аеродромів автотранспортом здійснювалось 95 % усіх перевезень.
За структурою вантажі складали: бензин і дизельне пальне – 65%,
боєприпаси – 7%, продовольство – 10%, дрова і вугілля – 10%, решта – 8%.
З початком війни відчувалася морально-психологічна неготовність
особового складу і відсутність у командирів навичок організації бою. Це
приводило до втрат особового складу і техніки. З часом було налагоджено
охорону основних маршрутів постійними сторожовими заставами, які
розміщувалися на найбільш складних ділянках місцевості – в міжгір‘ях, на
перевалах, серпантинах, на входах і виходах з тунелів. На кожній
заставі були резерви, а також артилерійські та мінометні батареї в
п‘ятихвилинній готовності для відкриття вогню.
На дорогах, де не було
постійних сторожових застав, супроводження колон розглядалось як
специфічний вид бойових дій. Для охорони маршрутів через територію, що
контролювалася моджахедами, призначалися бойові підрозділи радянських і
афганських військ, артилерія та авіація. Бойові підрозділи блокували
ділянки доріг і пропускали по них автотранспорт.
777-й окремий
автотранспортний батальйон, в якому служив водієм рядовий Слободський
Микола Миколайович, мав своєчасно постачати авіаційне пальне до
військових аеродромів, розташованих у найвіддаленіших провінціях
Афганістану. За кілька місяців служби Микола досконало освоїв свій
«КамАЗ».
21 вересня 1982 року автомобільна колона у складі 64 машин
виконувала рейс за маршрутом Кабул–Гардез–Матун. Колона не пройшла
навіть і кількох десятків кілометрів від основної бази, як натрапила на
засідку. В районі кишлака Мухаммедага розпочався бій. «КамАЗ», що
рухався попереду, був обстріляний з гранатомета і запалав. Найкращим
виходом було скинути машину з дороги і продовжити рух. Микола кинувся
до кабіни і здійснив свій задум, вискочивши з пекельного вогню. Та саме
тієї миті куля ворожого снайпера смертельно вразила рядового
Слободського. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).
У
колонах машин йшли тягачі, так звані групи технічного замикання. Вони
забезпечували ремонт машин на маршах, на складних гірських перевалах і
за умов бездоріжжя, коли було недостатньо потужності – проводили машини.
«За 6 місяців перебування тут, ми всього блізько місяця жили у себе
на батареї, інше життя минуло на колесах, свій тягач вважаємо за дім.
Якщо хтось когось шукає, то, кажуть, не в 717-му, а в 717-й, як у
квартирі, де живе звичайна сім‘я. До кочового життя звикли майже
відразу, тож зараз усе байдуже», – писав у листі до рідних рядовий
Молчанов Олександр Миколайович, механік-водій гусеничного тягача, на
рахунку якого дев’ять бойових операцій. Лист датовано 5 липня 1984 року,
а через два тижні під час супроводження колони його тягач двічі
підірвався на міні. Ремонтуючи тягач, Олександр дістав смертельне
поранення. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Супроводжував
колони через перевал Саланг рядовий Дубина Василь Григорович –
механік-водій артилерійського броньованого тягача артилерійського полку
5-й гвардійської мотострілецької дивізії. Тричі його тягач було підбито.
У серпні 1983 року при попаданні в борт ампули з горючою рідиною екіпаж
упродовж трьох хвилин вів бій у палаючій машині, не зважаючи на те, що
почав горіти одяг, плавилися деякі речі (на виставці – обгоріла кулькова
ручка). Рядовий Дубина нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
Специфічним
способом ведення бойових дій 40-ї армії було супроводження автоколон із
вантажем БТР і БМП, яке здебільшого набувало масштабів армійської
операції. Рух колон здійснювався у бойових умовах, ускладнювався
постійними диверсіями та засідками супротивника.
Механікам-водіям довелося брати участь у бойових операціях і рейдах. І від їхньої майстерності залежав успіх екіпажу в бою.
З
листа командування частини до батьків рядового Живулька Анатолія
Петровича – механіка-водія БТР мотострілецького полку (Чарикар), який
охороняв ділянку дороги СРСР–Кабул біля перевалу Саланг: «Несе службу
ваш солдат добре, без зауважень. Він водій броньованої машини, дивитись
за нею треба постійно. А тут, у горах, нам просто не обійтися без неї,
будь-який обстріл колони душманами – за лічені хвилини ми виходимо на
відбиття нальоту або просто на прикриття колони. Тільки не хвилюйтеся,
не думайте про погане. Обстріли, грабежі, нальоти не кожного дня, однак
бувають». У грудні 1983 року під час перестрілки Анатолій був тяжко
поранений, довгий час лікувався в госпіталях Кабула, Ташкента, Мінська.
Нагороджений медаллю «За відвагу».
На дорогах біля мостів і перевалів
були розгорнуті сторожові пости і застави. На них могли розташовуватись
артилерія, танки, бронемашини, на ночівлю під прикриттям броні
зупинялися транспортні колони.
Водієм БРДМ окремого мотострілецького
батальйону охорони був рядовий Нікулін Володимир Юрійович. Підрозділ
охороняв ділянку дороги, що з’єднувала Кабул із віддаленими районами
країни. Володимир неодноразово брав участь у боях. Навесні 1984 року
після бою з душманами було 12 поранених. Командир батальйону дав наказ
доставити їх до госпіталю на двох БРДМ, водієм однієї з них був Нікулін.
Повертаючись назад, потрапили під вогонь з гранатомета. Одна з гранат
влучила в машину, були поранені. Пошкоджена машина лишалася на ходу.
Володимир дістав контузію, але вивів її з-під вогню. Нагороджений
орденом Червоної Зірки.
Під час нападу на транспорт із застави висилали підтримку, яка допомагала під прикриттям броні вивести заблоковані машини.
У
провінції Файзабад служив рядовий Віттенбек Віктор Олександрович –
механік-водій БМП роти піхоти 7-ї мотострілецької роти 860-го окремого
мотострілецького полку. З характеристики: «На відмінно знає матеріальну
частину озброєння і техніки. Постійно турбується про підтримання
закріпленої за ним техніки в бойовій готовності. Має гарні показники у
керуванні та обслуговуванні БМП». У записнику Віктора – пунктирний
маршрут від Файзабада до Кундуза. У жовтні 1984 року колона, яку
супроводжувала рота, у районі Кундуза потрапила під обстріл. Багато
машин загорілося. У бою Віктор дістав численні осколочні поранення.
Лікувався у госпіталі, та один осколок так і залишився на все життя.
Нагороджений медаллю «За відвагу».
Механіком-водієм БТР 5-ї
автотранспортної роти 1003-го окремого батальйону матеріального
забезпечення 108-ї мотострілецької дивізії був рядовий Каргінов Тамерлан
Костянтинович. Неодноразово супроводжував колони за маршрутом
Баграм–Термез. У районі населеного пункту Джабаль-ус-Сарадж колона була
обстріляна. Каргінов не розгубився, виніс поранених товаришів у безпечне
місце і відкрив шквальний вогонь із ЗУ-32, що була на одній з машин,
чим забезпечив подальше просування колони. Нагороджений медаллю «За
відвагу».
Екіпажі бойових машин виходили разом з підрозділами на бойові операції. Їм доводилося надавати безпосередню вогневу підтримку.
У
рейдових операціях брав участь рядовий Мартинюк Андрій Васильович –
механік-водій БТР 5-ї мотострілецької роти 373-го гвардійського
мотострілецького полку 5-ї гвардійської мотострілецької дивізії. 26
листопада 1981 року підрозділ Андрія прочісував кишлаки. Жорсткий бій
зав’язався за Накгахан, бронетранспортери рухалися колоною, ведучи
безперервний вогонь. Після двох підривів на міні в БТР виникла пожежа.
Андрій дістав опіки і два поранення. Нагороджений медаллю «За бойові
заслуги».
«Лише вчора повернулися з Джелалабада, супроводжували
колону машин. Взагалі тут вже майже все спокійно, басмачі – їх тут
називають душманами – інколи пострілюють із гір, але нічого страшного в
цьому немає, тим більше, що в мене бронетранспортер», – писав у листі
до рідних молодший сержант Грушко Сергій Вікторович. Не раз його машина
долала небезпечну дорогу. 25 вересня 1980 року Сергій супроводжував
колону з Джелалабада до Кабула. Їхав у голові колони, тож удар
супротивника сприйняв першим: у його машину влучили кілька гранат…
Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Рухаючись гірською
дорогою, доводилося постійно бути напоготові. Служба загартовувала
характери, про це можна судити із листа молодшого сержанта Жураховського
Сергія Миколайовича – заступника командира взводу окремої роти з
обслуговування автоколонн: «Так, все ж таки потрібна армія для чоловіка,
без неї не пізнаєш ціну життя і Батьківщини. Я радий, що довелося
служити тут, в Афгані. От тільки переслужувати не дуже хочеться. Так вже
сумую за рідною землею, за рідними, близькими, друзями. Сподіваюся, що
прийде і мій час, і він не за горами». У листопаді 1987 року Сергій
повернувся до рідного Києва.
Для технічного обслуговування і
поточного ремонту автомобілів колон, що перебували в дорозі, були
введені пункти технічної допомоги, що входили до складу 278-Ї
дорожно-комендантської бригади.
З літа 1983 року обов’язки старшого
ПТД №2 на північному порталі перевалу Саланг виконував сержант Сизов
Володимир В‘ячеславович. У листі вітає рідних з Новим 1984 роком: «Для
мене цей рік дембельський. Зустрів я його добре, навіть можна сказати –
відмінно… Зараз тимчасово виконую обов‘язки начальника ПТД №2. Поки все
добре. Приїжджав командир дивізії, ніяких нарікань не було. Про все
написати складно, потрібно хоч трішки самому побувати в цьому проклятому
Афгані». 19 січня 1984 року під час нападу супротивника на пункт
технічної допомоги Сергій дістав тяжке поранення, від якого помер у
госпіталі. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).
У більшості тих, хто загинув у Афганістані, життя було коротким, як спалах зірки.
У
листі до співробітників музею мама рядового водія Бистрова Олега
Анатолійовича писала: «Зовсім коротенька біографія нашого сина. Не мав
він видатних здібностей, великого таланту, був звичайним хлопчиком. Був
дуже гарним сином, слухняним, добрим, навіть ще з дівчинкою не
зустрічався, писав лише листи… Уже вийшов наказ вивести війська з
Афганістану. Написав він нам: «Мамочка, не пишіть. Чекайте на мою нову
адресу». А привіз свою нову адресу сам, у цинковій труні. А тепер у нас
немає єдиного синочка, проклинаю ту війну, яка забрала у нас кращих
синів».
Минули роки, позаду залишилися афганські дороги, солдатські
будні, трагічні випадки, бойові виїзди. Не всі солдати повернулися
додому, багатьом не судилося зазнати щастя бути нареченим, чоловіком,
батьком. А ті, хто пройшов через горнило війни, продовжують нею жити,
вона триває й досі у їхніх спогадах, снах, думках, навічно закарбувалася
у пам‘яті.
