Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Згодом, після складання вступних іспитів, був зарахований до льотного училища, де вдосконалював раніше набуті навички. Проте найсуворіший екзамен довелося здавати в небі війни, схрестивши зброю не з навчальними макетами, а швидкими, добре озброєними «мессершміттами», «фокке-вульфами», «юнкерсами».
Закінчивши училище за півтора року замість трьох, Іван опинився в запасному полку під Саратовом — потрібно було підвищити рівень льотної підготовки, навчитися, як кажуть, відчувати винищувач.
Перший бойовий виліт Селіфонов здійснив наприкінці грудня 1942 року під Сталінградом. І почали намотуватись на гвинт Як-3 із бортовим номером «36» фронтові дороги в просяченому вогнем, кулями і осколками небі.
...Шестірку «Яків» на вільне полювання вів капітан Лебедєв. Під крилом пропливала пережована траками, сполосована всюдиходами земля, що рясніла, як віспинами, вирвами, у заростях байраків кістяки згорілих танків — ворожих і наших, — а далі зігнутою козацькою шаблею блиснув Сіверський Донець. Ще далі — шахтні терикони, закорючки ярів, рідколісся — і Лисичанськ. У повітрі було відносно спокійно. І раптом ведучий виявив «фокке-вульф 189». Цей двофюзеляжний літак, спеціально призначений для розвідки і корегування артвогню по наземних цілях, унікально маневрений, був не менш небезпечний, ніж ескадрилья бомбардувальників. «Рама», як його охрестили наземники й льотчики, була суцільним лихом для наших військ.
Капітан Лебедєв коротко передав ведучому другої пари старшому лейтенанту Іванову, що він атакує «фокке-вульфа», і стрімко пішов на зближення з ціллю.
Одна черга, друга... Ворожий пілот майстерно розвернувся і курсом на південь помітно додав швидкості. У цей час молодшому лейтенанту Івану Селіфонову, який летів у складі групи, було зручно атакувати розвідника. Так хотілося двадцятирічному льотчику спустити цю «раму» на землю!
Дав повний газ, стрімко повернув у бік «фокке-вульфа» і пішов на зближення. Дистанція скорочувалася. І от уже розвідник в перехресті прицілу. Черга — і жодного ефекту! «Фокке-вульф» почав «огризатись», і в бік «Яка» протяглись кулеметні траси. Але Іван продовжував тримати коректувальника на прицілі й знову натиснув на гашетку. Ворожий стрілець затих — це добре. Дистанція між літаками скорочувалась. Уже видно, як кажуть льотчики, заклепки на фюзеляжі ворожого літака. Послідувапа довга гарматно-кулеметна черга, лівий мотор «ФВ-189» спалахнув, машина незграбно перевернулася на спину і якось неохоче пішла до землі, описуючи димову дугу.
На душі у молодого пілота посвітліло. Він відкинувся на бронеспинку і подивився навкруги: де ж його товариші? Побачив «Як» Іванова, прилаштувався до нього. Той похитнув крилами свого винищувача і показав великий палець. На землі Іван потрапив у міцні обійми своїх друзів, які вітали з першою перемогою, адже він завалив не просто «месса» або «юнкерса», а таку відьму, як «фокке-вульф 189». Міцно тиснув руку і командир полку Михайло Кузнєцов.
А Івана Селіфонова продовжували «облітувати» і «обстрілювати». Набирався досвіду, рука твердіше тримала штурвал винищувача, ставало зіркішим око. Не раз потрапляв і в критичні ситуації — коли виручали товариші. А коли — і він їх.
...Одного разу шестірка винищувачів, у якій був і Іван, прикривала наземні частини.
Станція наведення попередила: до лінії фронту наближається велика група «Ю-87» у супроводі «мессерів». Пікірувальників наші льотчики атакували ще до підльоту до лінії фронту — стрій «лапотників» (так наші льотчики називали «юнкерси» за шасі в обтічниках, які не втягувалися).
Один потрапив у сітку прицілу «Яка» Селіфонова. Ще трохи — і можна рубонути бомбера по хребтині. Але раптом побачив, як «мессер 109» зліва і трохи нижче повис на хвості літака Івана Аверіна. Драматичні секунди! Маючи перевагу у висоті, Селіфонов кинув машину в розворот зі зниженням і дав довгу чергу по «мессершмітту». Гітлерівцю щастило — помітивши небезпеку, той майнув жовтими консолями і хрестами. А того бомбера, котрого вже тримав «у кишені», увігнали в землю льотчики з ланки лейтенанта Григорія Артемченкова.
На аеродром повернулися благополучно. Зіскочивши з літака, Аверін відразу ж кинувся до свого рятувальника:
— Спасибі, тезко! Якби не ти, відчуваю, що був би уже у списках на поминки.
Чимало таких польотів здійснив Іван Селіфонов. Проривався щоразу крізь вогонь, де, здавалося б, і птаху не пролетіти, здобуваючи в тилу противника потрібні розвіддані. Його літак з номером «36» не раз з'являвся в ясну і похмуру погоду над Дніпром, Західним Бугом, Віслою, Одером, Берліном. А загалом на його рахунку 370 бойових вильотів, з них 170 розвідувальних, 8 збитих літаків. Останній виліт був здійснений з Петром Ніколаєнком з летовища «Шпротау». А потім прийшло те, про що так довго мріяли, у що свято вірили — Перемога. Коли на Рейхстазі учасники штурму ставили «автографи», розписався й Іван Селіфонов. Поряд поставив прізвища Готальського, Козлова, Тимошенка, Хімушина — тих, хто не долетів до дня Перемоги.
Іван Іванович ще довго носив погони, командував авіаційним полком у Прикарпатському військовому окрузі, освоїв кілька модифікацій реактивних літаків, підготував десятки висококласних пілотів. У 1974 році Селіфонов вийшов у відставку, переїхав з родиною до Києва, де якийсь час працював у науково-дослідному інституті.
...Попри свої літа, цьому ветерану можна лише позаздрити. Він там, де зустрічі з фронтовими побратимами, де треба виступити в навчальних закладах, у військових частинах, бере активну участь у міських заходах столиці. Іван Іванович — багаторічний керівник секції учасників Параду Перемоги при Раді ветеранів Києва. Ця людина, що пройшла тернисту дорогу до славетного дня, до сліз жалкує, що тих, хто разом із ним карбував крок Червоною площею далекого 45-го, з року в рік все меншає. Він написав книжку «Винищувачі ведуть бій», яка читається, як кажуть, на одному диханні.
Один мудрець із далекого минулого якось сказав: «Людина повинна залишити слід на землі». Герой Радянського Союзу генерал-майор Іван Селіфонов залишив його й у нашому небі.