Незважаючи на тяжке поранення кавалер ордена Бойового Червоного Прапора і медалі «За відвагу», голова Рівненської міської організації УСВА Сергій Васильович Зінич виграв черговий свій бій та став прикладом сили волі, громадянської мужності, вірності бойовим традиціям для інших учасників бойових дій та громадян міста.
Сергій Зінич був призваний до лав Збройних Сил 15 жовтня 1984 року. Три місяці проходив карантин в місті Термез, а з лютого 1985-го виконував інтернаціональний обов’язок в ДРА у в/ч пп 71176 70-й ОМСБр, танковий батальйон біля міста Кандагар.
За період з 1985 по 1986 роки брав участь у 24 бойових операціях.
11 жовтня 1986 року виконуючи чергове бойове завдання екіпаж танку Т-62, командиром якого був гвардії старший сержант Зінич, прокладаючи шлях десантно-штурмовому батальйону, тричі підривався на протитанкових мінах.
Після третього підриву на фугасній міні, Сергій відчув сильний біль, що обпік лице та груди. В очах наступила темрява, кров заливала обличчя та груди…
Потім були госпіталі в Кандагарі, Кабулі, Ташкенті та Подольську. Щоб одужати прийшлось перенести декілька операцій в госпіталях. Першу операцію, яка була, мабуть, найтяжчою, танкіст запам’ятав назавжди. Робили її, різали, як кажуть, по живому тілу, бо пораненого ніяк не брав наркоз.
– Може хтось не повірить, але тоді трапився дивний випадок, яких до речі, на війні було не так вже й мало, – пригадує Сергій. – Якимось дивом у той момент я пригадав уривок із радянського кінофільму про Велику Вітчизняну війну, де була майже подібна ситуація, коли пораненого бійця оперували і Сергій заспівав, а хірург який оперував підспівував, щоб полегшити біль. І знаєте, неймовірно, але я справді відчув полегшення.
Додому в село Северинівку Маневицького району Волинської області Сергій Зінич повернувся після лікування у госпіталі. Серед рідних і знайомих хтось поширив звістку про страшне його каліцтво. Тож коли побачили гвардії старшого сержанта, то не йняли віри, що той гордо крокує вулицею, міцно тисне товаришам дружні руки, ніжно обіймає маму і тата, які таки діждалися свого сина з далекого Афганістану живим.
З 1988 року Сергій Зінич проживав у Луцьку, був обраний делегатом І-го з’їзду воїнів-інтернаціоналістів та ветеранів Збройних Сил, який проходив у Севастополі. Тоді ж було засновано Українську Спілку ветеранів Афганістану.
У 1990 році Сергій Васильович одружився і переїхав на постійне місце проживання у Рівне, де живе до цього часу. Працював в Українському товаристві сліпих. В 1996 році повністю втратив зір.
З 2005 року є членом територіального правління Українського товариства сліпих та являється заступником голови цієї організації
5 червня 2011 року Сергій Васильович Зінич був обраний на позачерговій звітно-виборній конференції головою Рівненської міської організації Української Спілки ветеранів Афганістану.
– Довгий час доводилось обдумувати пропозицію очолити організацію і, перш за все, через те, що після поранення в Афганістані я повністю втратив зір, – згадує Сергій Васильович. – Тому мені необхідно було все добре зважити перед тим, як дати згоду. Чи зможу я виконувати таку відповідальну роботу, чи впораюся з нею, чи виправдаю довіру членів організації? Мені нелегко було зважитися на цей непростий крок, хоча і відчував підтримку своїх друзів та більшості членів організації. Перш за все, перед обранням головою мені потрібно було роз’яснити свою позицію, довести бачення пріоритетів, вірно розставити акценти, спланувати подальшу роботу РМО УСВА.
З перших днів роботи правління РМО УСВА Сергій Зінич приділив основну увагу правовому та соціальному захисту інвалідів війни, вдів і членів сімей загиблих, малозабезпеченим ветеранам війни. Було обрано до правління представника від жінок, які безпосередньо перебували в Афганістані і працювали медсестрами та представника від сімей загиблих та померлих.
Всі рішення в організації почали виконуватись після доведення до відома членів правління, обговорення та прийняття більшістю голосів. Робота організації стала більш прозорою, а підхід до вирішення проблем кожної людини більш конкретним та справедливим. Укріпилася робота з місцевими органами влади, особливо з управлінням соціального захисту населення.
Стали постійними зустрічі членів правління, інвалідів війни, вдів і членів сімей загиблих та померлих з міським головою. Це надало можливість звертатись із своїми проблемами до міського голови віч-на-віч.
Сергій Зінич зумів згуртувати учасників бойових дій та членів спілки, налагодити дружню атмосферу, при цьому не опускаючись до рівня панібратства, а керуючись принципами справедливості та відповідальності кожного за свої дії та вчинки. Зумів відновити в організації дух та принципи бойового братства.
З червня 2011 року минуло чимало часу і ті хто не вірили, що інвалід війни першої групи по зору зможе успішно керувати організацією, яка налічує близько 1000 членів, змінили свою думку.
