Вранці 1-го травня 1945 року на куполі рейхстагу майорів червоний прапор. Його підняли розвідники 756-го полку 150-ї стрілецької дивізії Михайло Єгоров і Мелітон Кантарія на чолі із заступником командира батальйону лейтенантом Олексієм Берестом. Факт сам по собі відомий. Але мало хто знає подробиці встановлення над рейхстагом прапора та його подальшу долю.
Шостого листопада 1944 року на урочистому засіданні Московської міськради, присвяченому 27-й річниці Жовтневої революції, Сталін наприкінці промови сказав: «Треба добити фашистського звіра в його лігвищі й підняти над Берліном прапор Перемоги». Тоді в Кремлі ще не обмірковували, яким він має бути. На московській фабриці вишивальних виробів №7 було виготовлено зразок такого знамена. Але це полотнище не стало прапором Перемоги.
Працівники штабів 1-го Білоруського фронту під командуванням маршала Георгія Жукова виявилися вельми передбачливими. У 3-й ударній армії, що очолювала наступ на Берлін, заздалегідь виготовили прапори за кількістю дивізій. Яка першою прорветься до рейхстагу, та й мала встановити його.
Дивізії генерала Василя Шатілова дістався прапор №5. У смузі її наступу знаходилася площа Кенігплац, вкрита завалами, залізобетонними дотами. Батальйон капітана Степана Неустроєва піднявся на штурм. Перша атака захлинулась, за нею — друга, потім третя. І тільки з четвертої спроби вдалось увірватися до рейхстагу.
Боєць штурмової групи, уродженець села Скельки Запорізької області Петро Щербина пізніше розповідав про ті драматичні години кінця війни: «З’ясувавши по карті, яку розгорнув лейтенант Берест, що навпроти рейхстаг, ми вискакували один за одним із вікон будинку Гіммлера. Коли бігли через міст, уже стемніло. Вогонь був надзвичайно сильним, я за всю війну такого не бачив. Першим біг із прапором зв’язковий комбата Неустроєва Петро П’ятницький. Діставшись до парадних сходинок, ми кинулися нагору. Заволоділи великою кімнатою. По нас стріляли з підвалів, але ми стояли біля входів і відбивалися гранатами. Гарячими були хвилини, коли гітлерівці почали палити архіви. Довелося нам вилазити через вікно в іншу кімнату. Потім ми розшукали ще один прохід і ним вийшли із палаючої частини приміщення. А П’ятницький вже зробив кілька кроків до колони і впав поранений. Прапор до колони прив’язав я…»
Варто нагадати, що ще 30 квітня одинаки-добровольці, розрізавши перини з червоного тику, наробили прапорців і кинулися з ними до рейхстагу, щоб встановити їх хоча б на фасаді, колоні, розі будівлі… Більшість прапороносців загинули. Тому знамено 3-ї ударної армії було наказано встановити на найвищій точці рейхстагу — на куполі. Командир полку полковник Зінченко доручив це зробити розвідникам сержанта Мелітона Кантарії.
Ці вояки не одразу піднялися на купол будівлі. Не знайшовши лазу на дах, були змушені повернутися назад. Тоді полковник Зінченко наказав капітану Неустроєву забезпечити просування прапороносців. Вибір випав на лейтенанта Береста, велетня, який узяв із собою досвідчених автоматників, серед яких був і вже згаданий молодший сержант Щербина, і повів їх нагору. Поверх за поверхом вони викурювали гітлерівців, неодноразово вступали в рукопашний бій. Олексій Берест першим проник на дах, вивів туди Єгорова і Кантарію, яких майже витяг на плечах. Знамено встановили на найвиднішому місці — на бронзовій кінній скульптурі Вільгельма І, прикрутивши його солдатським ременем до руки кайзера.
Лейтенант Олексій Берест після встановлення знамена №5 на куполі спустився в підвали рейхстагу і запропонував здатися чималій групі озброєних фашистів. Ті викинули білий прапор. За полонення гітлерівців Олексій Берест був нагороджений орденом Червоного Прапора. А за встановлення прапора Перемоги… нічим.
Кажуть, коли вирішувалося питання про присвоєння Олексію Прокоповичу звання Героя Радянського Союзу, маршал Жуков, викресливши його прізвище, сказав: «Ще один політпрацівник…» Цих посадових осіб заступник Верховного Головнокомандувача не любив…
22 травня 1945 року в газеті «Красная звезда» з’явилася кореспонденція під назвою: «Знамено Перемоги, встановлене в Берліні, відправлено в Москву». У ній описувався ритуал цього дійства. Але насправді знамено, підняте над рейхстагом Берестом, Єгоровим і Кантарією, полковник Зінченко залишив у полку. Його поставили поряд з Бойовим прапором з’єднання. Про наказ відправити прапор Перемоги до столиці Зінченко не знав, тому прочитавши «Красную звезду», був, м’яко кажучи, спантеличений… А коли маршалу Георгію Жукову доповіли про надзвичайну пригоду, він влаштував підлеглим прочухан.
20 червня справжній прапор Перемоги відправили в Москву з летовища «Тампельгоф» у супроводі Кантарії, Неустроєва, Сьянова і Самсонова. На Центральному аеродромі ім. Фрунзе символ Перемоги зустрічали гучно: стрій військ, почесний караул, військові марші. А прийняв цей прапор Герой Радянського Союзу Федір Шкуров і передав його коменданту Кремля.
Через два дні на аеродромі відбулася генеральна репетиція параду Перемоги. Берлінських прапороносців теж відправили на репетицію. За сценарієм парад мали відкривати кремезні фронтовики. А тут попереду монолітних колон з’являються троє: Неустроєв із прапором, по боках Єгоров і Кантарія. Всі троє невисокі, не надто стрункі… Пройшовши під музику кілька разів, вони збилися з ритму. Тому до них підбіг полковник і сказав Неустроєву: «Маршал Жуков наказав не виставляти вас на парад». Їм видали гостьові квитки…
Сам вислів «прапор Перемоги» знайшов офіційне визначення, коли Указом Президії Верховної Ради СРСР 8 травня 1946 року за його встановлення над рейхстагом капітанам Неустроєву і Давидову, старшому лейтенанту Самсонову, сержантам Сьянову та Єгорову і молодшому сержанту Кантарія було присвоєно звання Героїв Радянського Союзу. Цікава деталь: комбат Костянтин Самсонов служив у 380-му полку, жодного відношення до 150-ї стрілецької дивізії не мав і в групі лейтенанта Береста під час встановлення прапора над рейхстагом не був. Коли його однополчани крокували в парадному строю на Красній площі, він віз на північ колишніх військовополонених і штрафників у табори.
У травні 1975 року на ІІІ Фестивалі дружби молоді НДР і СРСР автору цих рядків довелося зустрітися з багатьма відомими людьми. Серед них був і Герой Радянського Союзу Мелітон Кантарія. Я хотів записати його спогади для радіостанції «Волга», але мій співрозмовник тільки махнув рукою. Мовляв, всім відомо, як він і Єгоров встановлювали на куполі знамено. Проте про Береста нічого на сказав…
Відомо, що Олексій Берест народився 1921 року в селі Горяйстівка на Сумщині. Сім’я була багатодітна — п’ятнадцятеро дочок і синів. Після смерті батьків Олексія виховувала старша сестра Федора. Вже у школі він мав зріст близько двох метрів, був сильний, спритний, за несправедливість міг будь-кого поставити на місце. Закінчивши курси трактористів, добровільно пішов в армію. Брав участь у Фінській та Великій Вітчизняній війнах. Пройшов шлях від рядового до політпрацівника батальйону.
Відгриміли фронтові грози, залпи салютів. Олексій Берест повертався на Батьківщину. Та в дорозі захворів на тиф, опинився в госпіталі в Ростові-на-Дону. Там познайомився з медсестрою Людмилою, з якою невдовзі одружився. Пішли діти, онуки…
Того дня в листопаді 1970 року Олексій Прокопович забрав онука із дитсадка і крокував з ним уздовж залізничної колії. І тут почувся жіночий крик: дівчинка стояла на рейках, і до неї наближався експрес. Олексій кинувся допомагати дитині. Через лічені секунди вона була на платформі. Швидкісний потяг відкинув Береста на десятки метрів. Цілу добу лікарі намагалися врятувати йому життя, але… марно. Олексій Прокопович Берест так і помер, тримаючи в руці дитячу рукавичку…
Ветерани, народні депутати, журналісти, студенти, школярі почали писати в різні інстанції, пропонуючи присвоїти йому звання Героя. 6 травня 2005 року за бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції, і встановлення прапора Перемоги над рейхстагом Указом Президента України Олексію Бересту присвоєно звання Герой України (посмертно).
